Б'є восьма - Сторінка 3

---

В пам'яті, як від дотику електричної палочки, збігаються в одно всі ремствування на румунів (на "постолаків", як казали в хаті її батьків), спогади про ті прикрі вістки, які після кожного "першого" привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії односельчан-рекрутів про знущання в румунській армії, самовільні, безкарні вибрики румунських жандармів супроти селян у самій Веренчанці; все це доводить до того, що Дарка примліває від страху і надто довгого очікування.

Напружує пам'ять, щоб пригадати собі, хто питав її при іспиті з румунської, але ніяк не може з тих мрячних рисок зліпити якогось одно цілого образу. Знає тільки, що він називався Тудуряну, а той, що має ввійти, називається Мігалаке. Мігалаке… Мігалаке… що може нагадувати цей звук? До чого можна порівняти, причепити це слово?

Раптом відхиляються двері, Дарчин страх доходить до того стану, що вона перестає боятись. Може, очі мають трохи завеликий білий обруч навколо дугівки. Тільки всього. Учитель Мігалаке киває головою на привіт, "класа" сідає. Сідає й Дарка, але не має кого запитати, чи це можливо, чи, справді, цей гарний, ох, Боже, який гарний, молодий хлопець буде їх професором від румунської? Не хочеться повірити, щоб він називався Мігалаке. Адже ще перед хвилиною звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно і якось неймовірно було б цій стрункій, чорнявій, кучерявій голівці, як у молодого ягнятка, приписувати якісь недобрі заміри. Просто не хоче погодитися думка з тим, що цей прекрасний молодий професор може бути румуном. Ориська забуває, що вони гніваються з Даркою. Вириває картку з чорновика й підсуває Дарці видними буквами:

"Він такий гарний, що хочеться його з'їсти!!!" — і багато окликів.

Дарка теж забуває про свій гнів і відмахує Орисьці головою: "Це правда".

Гарний учитель посміхається до класи, і Дарчине серце, як по дроті, біжить до нього і паде йому під ноги. Тільки Оріховську не може роз'яснити це сонце в класі. Вона рисує похмуро профілі уявлених красунь.

— Чи це Мігалаке?.. — насмілюється тихше від бренькоту крилець мушки запитати Дарка, коли професор записує у журналі.

— Ага, — відбуркує Оріховська, — не має ще навіть закінченого університету. "Їнгач", але добрий шовініст, та й тому дали його до нашої гімназії.

Дарка з цієї відповіді не розуміє аж двох слів, та, про що вона хотіла впевнитись — довідалася. Вірлині очі вчителя відразу помічають два нові обличчя.

Учитель міряє класу від вікна до дверей і вже за другим поворотом зупиняється біля Ориськи:

— Cum te chliama? (Як вас звати?)

Голос у цього гарного румуна привітливий, і питання виходить зовсім по-товариськи.

Орися рожевіє, як досвітнє сонце. Вона щаслива, очі бачать, яка щаслива, що вчитель на неї перший звернув увагу.

"Так повинно бути… адже Ориська найкраща в класі… дурненька, але найкраща…" — упоминає своє серце Дарка, що починає бунтуватись проти цього упривілеєння.

— Stii bine romaneste? (Багато вмієте по-румунськи?) — питає далі довіреним, товариським тоном Мігалаке.

На це питання вміла б з певністю відповісти Ориська, бо "ні", значить по-румунськи "ну", але як же ж може дати Ориська таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель і без цього "ну" догадується, що приватистка не може багато румунської знати: тому питає по-румунськи без найменшого гніву:

— Але ви схочете навчитись добре, як слід румунської мови? Я розумію, що це вам трошки трудніше прийде, але згодом, сподіваюся, опануєте предмет… і всі "ми" цього року зробимо гарний поступ!

Хто як хто, але Ориська, напевно, зробить поступ. Коли страх минається, то з любові до вчителя.

— Будемо любити предмет румунської мови, Поповіч? — вимовляє зрумунська Дарчине прізвище вчитель.

— Так, — мало що не вирвалося Дарці: таким проникливим, ласкавим голосом запитав Мігалаке.

— Прошу сідати, панни! Маю надію, що житимемо в найкращій згоді з собою. Як ваші товаришки знають про це, крім знання предмету, я вимагаю ще й замилування, любові до нього. Цього року читатимемо найбільших румунських поетів. Речі, яких найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом замилування учениці до предмету я вважаю зацікавлення ним поза шкільною програмою.

— Ага, — досить голосно шепотом бренькнула знову Оріховська, — вивчити Емінеску напам'ять!

— Хто з домнішор (панночок) має гарне, чітке письмо? — спитав професор.

— Романовська! Наталка Романовська!

Учитель роздивився по класі, котра учениця збентежилася. Доглянув спаленілу Романовську:

— Домнішора! Прошу до таблиці! Підпишіться, — сказав лагідно, як би просив.

Романовська виписала геометричними, чепурними буквами: "Наталка Романовська".

— Я просив підписатись по-румунськи, — завважив професор.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав професор.

Учитель нахилився до підпису, а потім пильно подивився на Романовську:

— Чи ви справді так мало знаєте румунської?

Романовська з острахом оглянулась по класі: що знову? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала і, похитуючи головою в Наталчину сторону, написав присадкуватими буквами:

"Наталія Романовскі"

— Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватись у мене. Це відноситься до всіх учениць. Звертаю ученицям увагу, що всякі м'якшення, всякі незгідні з духом румунської мови закінчення на "а" при прізвищах уважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду класифікувати. Список учениць попрошу приготувати мені домнішору Сидір. Романовська, сідайте на місце.

Наталка Романовська поплелася до лавки. Глянула на свій каліграфічний підпис на чорновику і закрила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Наталка Романовська була першою рисівничкою на цілу класу, може, навіть на цілу дівочу гімназію. Видно було, що вчителеві ані в голові обурення класи про цей випадок. Усі знали, що вчитель не має рації ані правди за собою, а проте мусіли прийняти до відома й погодитися з тим, що завжди буде не так, як вимагатиме справедливість, але так, як захоче вчитель Мігалаке.

Відвічна справедливість зсуває пов'язку з очей і моргає до Дарки голим, глумливим, хитрим оком.

Мігалаке виписав на таблиці назви нових підручників і лектур для четвертої класи. Дарка відписувала, як і всі, до свого чорновика. Година добігала кінця. Вражіння з першого дня навчання в школі не були ані прикрі, ані милі. Були тяжкі. Так говорило Дарці її серце.

II

Перша неділя в місті розцвіла, як цвіт кактуса. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось м'яким, ніби мохом. Лідка вертиться по хаті, як бджола по леваді, Дарка приводить до порядку своє довге, бунтівниче волосся.

— Ти не зав'єш собі волосся? — питається Лідка, вся в кучерях, як молодий жид у пейсах.

Дарка тільки видивляється на неї:

— Пощо?

Хотілось би сказати Лідці, що вона не потребує припікати свого волосся, бо Данко і без того назвав її коси "прекрасними". Погладив їх своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, прекрасні, але чи може це хто зрозуміти, що це значить?

Тоді пані, Лідчина мама, каже своїм білим, якби щохвилиночки купаним, обличчям:

— Панна Даруся має таке гарне волоссячко, гріх був би псувати його руркою… еге, гріх.

Пані по цих словах виходить з кімнати, а Дарка мало що сліди не заціловує за нею з вдячности.

— Слухай, ти не маєш пильника до нігтів? — знову вертиться Лідка.

І знову аж проситься, щоб сказати цьому вертюхові, Лідці, що "хтось" цілував ці руки з такими нігтями, як тепер мають. Хтось, хто до того часу ні одної дівчини не поцілував у руку.

— Слухай, — каже Лідка, — ти повинна трохи більше дбати про себе. Дивися тільки на свої панчохи! А твої пальці! Дивися на свої пальці! Слухай, чому не купиш собі рожевого лаку до них? Мой, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за dame була б з мене!

Дарка не відзивається: якась порошинка правди є в Лідиних словах.

По дорозі до церкви (а Лідка любить говорити, ах, як любить!) довідується Дарка від Лідки поміж новинкою, що професор Гушуляк має скляну рурку в горлі, і те, що Оріховської старший брат вчиться в Галичині, у Львові, і те, що дівоча гімназія ходить до церкви з хлоп'ячою.

— Данко… Данко… Данко… — заспівало дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила під гімназією гуртки синіх мундирчиків, а вже співуче серце відразу пурхнуло з грудей і пішло шукати за Данком.

Але Данка не було.

— Він усе той сам, — вколихувала Дарка гриву своїх думок, — ніколи не спізняється, але й ніколи не приходить раніше.

Данко надійшов сквериком, і Дарці хотілося впасти навколішки, вгледівши його: навіть у цьому морі синіх мундирів був він з усіх найгарніший. Може, навіть гарніший, як там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих обличчів, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу угледів Дарку і вже здалека вклонився їй серйозним поглядом.

Дівчата йшли перші парами до церкви, а за ними хлопці. В церкві теж стояли розділені одні від одного так, що Дарка не могла доглянути навіть Данкової тіні. Як скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що треба конче заждати на Наталку Оріховську.

І коли чекала, застав її Данко, що, як завжди, не вийшов з церкви ані з першими, ані з останніми.

— О, Дарко, — сказав ніби здивовано. Дарці зразу стала перед очима Ляля, Данкова сестра з Відня. — Що поробляєш? — спитав своїм звичаєм. А коли Дарка не могла навіть відповісти дурним "дякую", він заговорив далі:

— Ну, привіт, бо я вже мушу йти! Грає "Довбуш" і я спішуся на матч! Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути "пріма" гра! Па! Я колись прийду там до тебе! — крикнув і побіг за громадою товаришів.

Показалась в тіні клена Лідка і Дарка прискочила до неї, вся задихана.

— Лідко, що ми тепер робимо? Що ми тепер робимо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходімо на той якийсь матч, що його дає Довбуш! Я ще ніколи не бачила Довбуша! Лідко, але скоро, щоб ми не спізнилися!

Лідка аж руками замахала спересердя:

— Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що хто це "Довбуш"? Ти думаєш, що матч — це театр чи кіно? От будуть вганяти хлопчиська за футболом і більш нічого! Краще ходім до парку… може, "когось" побачимо…

Досить.