Чесність з собою - Сторінка 6

- Винниченко Володимир Кирилович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Невже гірше?

Маруся чомусь ще більше розсердилась.

— Та ти не крути! Я тебе не питаю, де мені краще, чи де гірше. Я тебе питаю, нащо ти мене брав звідти?

— Щоб тобі краще було.

— А тобі все одно, чи шлюха твоя, сестра чи доктор ?

— Все одно.

— І ти перед ким вгодно, у всякому місці назвеш мене сестрою, таку, яка я є?

— Назву.

Маруся непорушно дивилася в його тихе лице.

Відхитнулася, швидко обернулась до Дари й шопотом кинула:

— Чули?

І зараз же знову повернулася вся до Мирона, стиснула кулаки й з ненавистю засичала:

— Ну? І ти не падлюка після цього? Ні? Ти не гірше всякого Ермолкина? Не вартий ти, щоб плюнути от тут в пику тобі за бреxню твою підлу, безмежну!? "Все одно що доктор…" Та де ж це таке вчувано? Кому говориш ти це? Кого обдурити хочеш?! Жалій мене, жалій, коли ти брат мені, але не так же подло. Скажи хоч раз в лице мені, що думаєш… кажи ж! Не муч, кажи, а то я тобі не знаю, що зроблю!

Мирон знову чудно й мовчки глянув на сестру, пoтім помалу взяв стільця й сів на його, дивлячись у вікно з легенькою посмішкою в задумливому погляді.

— Так ти не хочеш і відповідать?! Не хочеш? Так? Ну, так на ж тобі! Тепер відповіси! І швидко ступивши до його, низько, нахилилась i плюнула просто в лице мокрим густим плювком.

Дара здригнулась, спалахнула, рушила до їх ї спинилась. Тарас зблід увесь, почав часто дихати й скинув для чогось кашкета.

Маруся ж подалася назад і з жахом дивилась в обличчя Миронові широкими напруженими очима.

Мирон в перший момент одсахнувся назад, потім швидко підніс руку до щоки, по якій в білих бульбушках зтікала слина, помалу засунув руку в кишеню, витяг хустку і втер лице. Дивився в землю й важко дихав. Втерши, поклав хустку в кишеню, глянув на застиглу в чеканню Марусю й тихо сказав:

— Без потреби ти це… Але нічого. Все це зрозуміло… Лягти тобі треба…

— Ро-о-ню! — раптом кинулася до його Маруся.

— Ронічку! — і, впавши навколюшки перед ним, обхопила ноги його й конвульсійно цілувала та билась обличчям об їх. Капелюх заважав, чіплявся за руки його й так само конвульсійно дріжав чорним пишним пером

— Ну, Марусе, годі… Дурниця, чого там… залиш… Не треба …

— Роню! Рідненький! Вбий мене погану, розтопчи! За що я тебе? За що тебе, бідного? Щастя ти ж моє єдине, братику мій! Не треба прощати мені, вижени мене, негідну! Роню мій, Роню!…

Дара озирнулася по кімнаті, знайшла очима на столику біля мольберту карафку з водою та шклянку, налила й піднесла Миронові. Очі їй дивилися строго, губи зблідли від хвилювання, рука з шклянкою тримтіла.

— Дайте їй.

Мирон узяв шклянку, але зараз же віддав назад і нахилившися до ридаючої Марусі, ніжно, як до ображеної дитини, забалакав:

— Годі, Марусінько, годі. Ну, чого там. Ходім до тебе. Га? Ну, ходім, хороша, ходім, годі. Треба заспокоїться, заснути, все це дрібниці й не важно…

Ходім, люба, ходім…

Маруся затихла й почала важко підводитись.

Він поміг їй і, як хвору, притискуючи до себе, помалу повів із хати. На порозі обернувся до Дари.

— Підождіть хвилинку, я зараз.

Дара хитнула головою й одішла до вікна.

Унизу рождалися вогники міста; вгорі, як пьяні, важко ворушились хмари. Дім був пьятиповерховий, стояв на, горі, і видко було з вікна далеку смугу залізниці, вже вкриту ріжнобарвними сигнальовими вогниками.

Тарас ходив по хаті, потираючи лоба, спинявся біля малюнків і зараз же одривався від них, неначе при першому погляді переконувався, що це не те. Закаблуки його чобіт тупотіли якось недоладно та самотно в насталій тиші. Потупотять, потупотять і затихнуть, потім знову раз-два й затихнуть.

З сусідньої кімнати ледве доходив мьягкий барітон Мирона. Уявлялося його чудне затихше обличчя з жорсткими роскудовченими вусами, що схилилось над таким самим смугляви обличчям, темним від підняття та сліз.

Дара глибоко зітхнула. Присмерки повзли сміливіще з кутків.

Скоро голоси зовсім затихли, і в кімнату ввійшов Мирон. Підійшов зараз же до Тараса і звичайним своїм протяжним, ліниво-недбалим голосом сказав:

— Так ми це зро-обимо… Зайдіть цими днями. Це мо-о-жна бу-у-де.

Дара швидко зирнулася на згук його голоса, а Тарас хапливо, винувато забурмотів:

— Еге, еге. Спасибі … Я зайду.

— Що ж до су-у-ду, — звернувся Мирон до Дари — то я з охо-о-тою. Більш за всіх, звичайно, хвилюється Іона? Достойний поваги молодий чолов—і—к. Він трохи невлучно відповідає. Але це… не важно. І Кисельські за Ко-о-лю, звичайно?

Дара мовчки, пильно дивилась на його.

— До-обре… Ціка-аво… Завтра? Ціж самі збори й про стра-айк? При-й-ду… Трохи, може, спізнюся, але це не ва-ажно…

Дара не зводила з його очей.

— Ви занадто часто вживаєте "це не важно" — несподівано зауважила вона, не перестаючи слідкувати за ним.

— Так? Не помі-ітив. Можливо.

Дара раптом стрепенулася, чудно усміхнулась і голосно сказала:

— А знаєте, шарлатанськи ви добрий актьор, Мироне.