Чорний орел - Сторінка 3

- Васильченко Степан Васильович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Дали йому пастухи рушницю, дали одежу.

— А коня, — кажуть, — сам вибирай. Став Побратим проти табуна та й кличе: сюк-сюк-сюк… Дивиться: кульгає з табуна шкапа, погана-препогана. «Здохне вона тобі, щоб я її взяв», — подумав Побратим та й погнав її назад. Потім знову: сюк-сюк-сюк… Дивиться — знову та ж таки шкапа суне з табуна. Нічого робити, взяв її з собою, поїхав. А собака зостався в пастухів. Вночі, як пастухи спали, прийшли злодії, щоб покрасти коней. Собака почав гавкати та й розбудив пастухів. Тоді злодії повтікали. А собака за ними, погнав їх, та й погнав, та й погнав.

Тільки його й бачили пастухи.

А Побратим поїхав собі один. Коли доганяє його собака. Добіг ближче та й знову перекинувся в Лицаря.

— А що, — питає, — виміняв все, що треба?

— Виміняв, — каже, — тільки кінь дуже поганий попався.

— Е, — каже Лицар, — то ти його ще не знаєш — ось сідай на нього.

Сів Побратим на тую шкапу, а Лицар її пліткою лясь-лясь! І під Побратимом забасував кінь. як диво, що й не знайти кращого.

Ідуть вони та їдуть. Захотіли їсти.

— Добре б було, — каже Побратим, — розжитись на що та попоїсти. Тільки ж за що його розжитися, як грошей катма.

— Не треба грошей, — одказує Лицар, — розживемося й так. їдуть далі — коли чабани баранів стережуть. Тоді Лицар і каже:

— Я перекинуся в дорогу рушницю, а ти за ту рушницю виміняй у них барана.

Іде Побратим мимо чабанів, а за плечима дві рушниці — одна гарна, друга ще краща.

— Навіщо тобі дві рушниці? — кажуть йому чабани. — Продай нам оту кращу.

— Добре, — каже, — дайте мені за неї барана.

— Хоч п’ять бери, — кажуть.

— Ні, мені одного треба.

Помінялись. Взяв Побратим барана, поїхав, а чабани радіють, рушницю роздивляються.

Коли дивляться — вовк схопив в отарі найкращого барана й подався скільки видно.

Чабани й кажуть — коли досягне ця рушниця до вовка, то кращої за неї не знайти.

Взяв один її, націлився на вовка й стрельнув. Так вовк і перекинувся, й барана випустив.

А сама рушниця розлетілася в дрізки.

Їде Побратим, коли його знову наздоганяє Лицар та й каже:

— М’ясо ми будемо мати, треба роздобути ще хліба та солі.

— А де ж ми його без грошей візьмемо? — питає Побратим.

— Добудемо і без грошей, — каже Лицар. — Я перекинусь в золотий гребінчик, а як будеш їхати селом, то ти у дівчат виміняєш на нього хліба та солі.

Іде Побратим селом, держить в руці золотий гребінчик; так він у нього й виблискує на сонці. Позбігалися дівчата з вулиці та так на той гребінчик задивляються.

— От, — кажуть, — коли б нам такий гребінчик! Далі одна й питає:

— Може, продали б, дядьку, отого гребінчика?

— Купуй, то, може, й продам.

— А що візьмете?

— Багато не візьму: винеси хліба та солі попоїсти, то й буде твій. Дівчина зраділа.

— Скільки схочете, — каже, — стільки я и дам.

— Ні, мені багато, — каже, — не треба!

Винесла дівчина хліба та солі. Побратим оддав їй золотий гребінчик, взяв хліб, сіль та й поїхав.

А дівчина заходить у хату та до дзеркальця. Стала розчісуватись тим гребінчиком. Розчесалась та й стала така чорнява та гарна. Зраділа дівчина, думає: «Тепер же будуть мене хлопці любити». Потім прибралась, знову на вулицю майнула. А гребінчик на столі остався.

Потім шусть у вікно — та хто його зна, де й дівся.

Побратим вийшов за село, почав вечерю готувати. А як вечеря вистигла, надійшов і Лицар. Попоїли вони, лягли

спати, а чуть світ поїхали далі.

їдуть вони та й їдуть. Дивляться: перед ними золоті хмари, а в тих

хмарах сяють палаци та будинки.

— Отут живе Сонце, — каже Лицар. — Підійдімо під палац та побачимо, що там саме діється.

Приходять до палацу, а там вештається багато людей, та чогось всі такі заклопотані.

Тоді Лицар і питає одного, про що це люди так бідкаються.

А той і каже:

— Та тут у нас такий клопіт, такий клопіт! Сонце видає свою дочку, красуню Акулян. Завтра весілля, а їй і досі ніяк не доберуть черевиків по нозі. Сонце наказав нам, щоб до світа були черевики, хоч із землі. Так оце не знаємо, що й робити, де вже їй тих черевиків шукати. — Сказав та й пішов.

Тоді Лицар і каже:

— До ранку ми ще придумаємо що-небудь, а тепер ляжемо спати.

Лягли вони спати під золотим палацом, а Лицар і каже:

— Коли б нам ранку не проспати: як прокинешся раніше мене, то збудиш.

Прокидається серед ночі Побратим, підняв голову — немов розвидняється. Тоді він до Лицаря стиха:

— Товаришу, вставаймо, бо світає.

Лицар прокинувся, глянув навкруги та й каже:

— Ні, це ще не світає. Це красуня Акулян прокинулась та до вікна підійшла. Спімо.

Лягли та й знову сплять.

Прокинувся ще раз Побратим, дивиться — немов зовсім уже розвиднілося.

— Товаришу, вставаймо, бо вже надворі видніє! — стиха промовля він до Лицаря.

Лицар прокинувся, глянув у небо та й каже:

— Ні, ще не видніє — це красуня Акулян прочинила віконце в своїй світлиці. До світа ще далеко. Спімо. — Сплять.