Чорний ворон (1960) - Сторінка 6

- Дімаров Анатолій Андрійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Калинка схопився, кинувсь до дверей:

— Слухайте, коли мене випустять?

По той бік ані звуку.

Калинка постояв, постояв, знову ліг на ліжко. І відразу ж клацнув «вовчок», той же безбарвний голос з гнітючою одноманітністю повторив:

— Не лежати. Не спати.

— Слухайте…

Але по той бік. знов наче вимерло. Тоді Калинка, не витримавши, постукав у двері.

Клацнув «вовчок», з’явилася верхня частина обличчя. Під кошлатими бровами невдоволені очі.

— Що надоть?

— Коли мене випустять?

— Випустять?

Щось схоже на усміх промайнуло в очах наглядача. Клацнуло залізне вічко, «вовчок» знову осліп.

Калинка безпорадно оглянувся. Все, що відбувалося зараз з ним, схоже на жахне сновидіння. Відійшов од дверей, уже не ліг, а сів на ліжко. Сидіть дозволялось, бо «вовчок» не озвався. І Калинка, вже сидячи, став оглядати свій, як пін сподівався, тимчасовий притулок.

Камера мала прямі строгі лінії: стіни, підлога, стеля. Жодного виступу, жодного порушення отієї бездушної прямизни, за що можна було б зачепитись поглядом, відпочити душею. Стіни, стеля й цементна підлога мали однаковий брудно-сірий колір, наче тонкий шар плісняви розповзся повсюди. Він обволік навіть лампочку, що мерехтіла вгорі над дверима. В камері було тільки ліжко, прикуте до стіни, та ще в кутку, на підлозі, стояла миска з дерев’яною ложкою. Миска була полив’яна й ціла, ложка ж геть вся погризена так, наче хтось її день і ніч кусав у відчаї.

Минала година за годиною, самотність ставала дедалі гнітючішою. Аж ось по той бік дверей пролунало якесь шамотіння, відчинилось невелике віконце, Пролунав тихий жіночий голос:

— Давайте вашу миску.

Калинка взяв миску, простягнув її у віконце. Жіноче обличчя зникло, натомість з’явився черпак, линув каламутну рідину в миску.

— Хліб видаємо зранку,— так само тихо сказала жінка.— На цілий день.

Віконце одразу ж і зачинилось. Калинка все ще стояв, тримаючи в руках повну миску. Повернувся до ліжка, поставив миску на коліна, нахилився, понюхав: каламутна юшка тхнула вареним картопляним шкаралущям, таку юшку його мати варила свиням.

«Невже тут оце їдять?» І за цією думкою одразу ж друга: «А в таборі? Не їли?..» Та однаково не міг змусити себе хоч покуштувати: поніс миску в куток.

За якийсь час клацнув замок, одчинилися двері (Калинка так і підхопився назустріч). До камери заглянув уже не той наглядач, що привів сюди Калинку, а інший: маленький та миршавий.

— Виході! — Бас у нього був, як у Шаляпіна.

Калинка вийшов у коридор, рушив знайомим уже шляхом.

І знову у нього за спиною лунало ритмічне сплескування у долоні, знову минали окуті залізом двері з сліпими «вовчками». Калинці вже починало здаватись, що він іде підземним цвинтарем, моторошним похованням людей. Та ось коридор врешті скінчився, вони піднялися двома поверхами вище, вже інший наглядач зустрів там Калинку і повів його далі.

Ступили до яскраво освітленого кабінету з великим вікном, з відчиненою кватиркою. Свіже повітря вливалося бадьорим струмком. Калинка вдихнув його так жадібно, що і в грудях заболіло, але то був приємний біль, який витискав із легенів сіру плісняву підземелля.

— Сідай сюди,— сказав наглядач, показуючи на табуретку, що стояла посеред кабінету.

Калинка сів, наглядач вийшов у сусідню кімнату, залишивши його на самоті. «Отже, випустять,— подумав Калинка.— Інакше мене не лишили б самого».

З цікавістю почав оглядати кабінет: адже навряд чи йому доведеться ще колись сюди потрапити.

Прямо перед ним стояв письмовий стіл з великою настільною лампою, поруч із лампою лежав якийсь довгий предмет. Калинка придивився пильніше і розгледів гранчастий канчук, сплетений з кабелю. Мимоволі здригнувся, бо пригадав подібний у концтаборі, що з ним не розлучався есесівець з охорони: легко перебивав ним хребти полоненим. Калинка одразу ж подумав, що це скоріше речовий доказ, що перед ним тут допитували якогось фашиста.

Перевів погляд на стіни, бо на столі більше нічого не було. Стіни були голі, ляше над самим столом, навпроти Калинки, висів портрет Сталіна.

Це був знайомий Калинці портрет. Колись, іще учнем, носив отакий на демонстрацію,— дороге обличчя вождя, ім’я якого давно уже стало для нього символом всього найкращого в світі. Сталін тут був у солдатській шинелі, а не у формі генералісимуса, у військового крою кашкеті — очевидно, ще довоєнний портрет. Він дивився просто на Калинку, так, як тільки можуть дивитися люди з портретів чи боги з ікон: пильно й незмигно. І чим довше розглядав портрет Калинка, тим більше йому здавалося, що Сталін тут зовсім інший, не схожий на того, якого він звик бачити майже щодня: на численних портретах та постаментах. Якусь нову, не знайому досі рису відкрив невідомий художник в обличчі вождя, але яку, Калинка довго не міг утямити. Врешті зрозумів: очі! На цьому портреті були зовсім інші очі. Не оті, трохи примружені, ласкаво усміхнені очі всенародного батька, а холодні й нещадні, повні важкої підозри. Куди б не дивився Калинка, він весь час відчував на собі важкий отой погляд. «Хоч би скоріше кінчали!» — подумав тоскно Калинка. Його дивувало, що минуло бозна-скільки часу, а до кабінету ніхто не заходив. Лише крізь прочинені двері чутні були далекі голоси, що переривалися не то сміхом, не то плачем.