Чистка - Сторінка 5
- Антоненко-Давидович Борис Дмитрович -І Миколі Степановичу вперше подумалось, що він досі, .власне, не знав своїх товаришів, він уявляв їх далеко кращими, ніж вони виявились сьогодні… Але хто ж вони й хто він сам, відсторонений тепер від них невидимим, але неперелазним бар’єром? Вони — радянські громадяни, а він — контрреволюціонер? Вони — проти експлуататорів, а він, виходить, — за? Брехня! Смішно про це й казати. Чи міг же він бути на боці поміщиків і тих сільських глитаїв, чи, як тепер їх називають, куркулів, од яких стільки натерпівся колись його покійний батько й він сам? Чи ж не зазнав він нужди, горя, ба навіть справжнього голодування, коли, опинившись у місті, сам, без ніякої сторонньої допомоги, пробивав собі дорогу до освіти? Чи не глузували попервах тут з його мови всякі пани та підпанки? Щоб він одстоював владу капіталістів, отих фабрикантів, що смокчуть з робітничого люду всі соки, як на селі поміщики й глитаї з батраків та малоземельних?..
З того часу, як він під впливом гоголівського "Тараса Бульби" та Шевченкового "Кобзаря" став тим, що звалось "свідомим українцем", Микола Степанович ненавидів тих п’явок народних уже хоч би за те, що вони були проти "українства". Глитаям хотілось, щоб і в них було "по-настоящому", як у російських або зросійщених чи польських поміщиків, а власники фабрик і шахт на Україні були здебільшого французи та бельгійці або такі ренегати-українці, як цукровики Терещенко й Харитоненко. Терещенко був навіть у складі петроградського Тимчасового уряду й 1917 року приїздив від нього до Києва торгуватись з Українською Центральною Радою за купецьку автономію Україні… Не мала Україна й своїх поміщиків. Чикаленко, Шемет та ще якісь два-три українофіли в рахунок не йшли, бо хіба не Чикаленко підтримував своїми грішми єдину дореволюційну щоденну українську газету "Раду" в Києві й, коли жандармерія арештовувала українського письменника й політичного діяча Винниченка, давав свої гроші під заставу, щоб випустили Винниченка, хоч знав, що то пропащі гроші, бо Винниченко втече одразу ж за кордон. А хіба вся українська література — Шевченко, Франко, Леся Українка, Нечуй-Левицький, Мирний, не кажучи вже про Грабовського, Стефаника, Тесленка, не була антипанська, антибуржуазна? Та хоч би взяти й видавництво "Криницю", що видало перед війною книжку Васильченка з його чудовою "Мужицькою арихметикою", котру й тепер, за браком у сучасній літературі чогось до свого смаку, не раз перечитував Микола Степанович, було буржуазне чи націоналістичне, як його назвав у кінцевій промові сьогодні голова чистильної комісії?
Хіба не радів щиро Микола Степанович, коли впав царат і на київських вулицях замайоріли вільно червоні прапори, а за ними й українські — жовто-блакитні? Аж сльози радості текли тоді по його немолодих уже щоках у ті незабутні дні, коли всі нараз почули себе братами й тішились та обіймали одне одного, як на Великдень!
Щоправда, дальші політичні події, якими жив разом з усіма й Микола Степанович, завернули не так, як мріялось. Усі стали вільними, рівними, а замість того, щоб між ними запанували радість і згода, почались сварки й суперечки. Гризлась Українська Центральна Рада з петроградським Тимчасовим урядом, котрий не хотів надати автономії Україні, пізніше почались непорозуміння й зіткнення Центральної Ради з більшовиками, аж дійшло, кінець кінцем, до війни. А чого, спитати б? Центральна Рада проголошувала вільну Україну, але ж і більшовики були не проти неї. Навпаки: обвинувачуючи петроградський Тимчасовий уряд в імперіалізмі, більшовицькі газети не раз закидали йому, що він продовжує колоніяльну політику царату й не дає волі Фінляндії й Україні. Чого ж ще треба! І Микола Степанович з усіх російських партій щиро співчував тоді тільки більшовикам. Та ось прийшов січень вісімнадцятого року, коли, після приходу більшовицького війська, під командуванням колишнього царського полковника Муравйова, на вулицях Києва стало небезпечно говорити українською мовою, бо розлючені тижневим опором "вільного козацтва" муравйовські матроси могли просто розстріляти. Це не тільки спантеличило Миколу Степановича, а й зовсім одштовхнуло від більшовицької партії. І тоді він уперше збагнув, що далеко не все, написане в газетах, відозвах і в гаслах на прапорах, має такий же привабливий вигляд і в дійсності…
Але Центральній Раді й її універсалам він вірив. Та й як було не вірити, коли вона стояла за вільну Україну! Яка то буде вільна Україна й що вона зробить з поміщицькою землею, до якої рвуться селяни, як порядкувати і на промислових підприємствах, де робітники вимагають восьмигодинного робочого дня й робітничого контролю над виробництвом, — Микола Степанович не замислювався: то розв’яжуть українські Установчі збори, де зберуться не поміщики й капіталісти, а представники робітників, селян і всякого трудового люду.
Але діло пішло як через пень колоду перетягати: ніяких Установчих зборів не відбулось. Центральну Раду розігнали "союзники" німці, й запанував гетьман Скоропадський, котрий, наче виправдовуючи своє прізвище, скоро впав, замінений Директорією, а цю прогнали більшовики аж за кордон. Прогнали й так ствердились, що ні повстання, ні руїна, ні голод, ані тиф не могли їх спихнути.