Даруймо усмішки - Сторінка 2

Ні, це не те слово. Я став набагато добрішим. Даруйте, Степане Федоровичу, але ви, з вашою сухою академічністю, аж ніяк не викликали в мене позитивних емоцій. І ось я раптом побачив самітню людину, яка лише зовні здається черствою. Ви чудовий керівник і вчений, "пентагапон" — ваша заслуга. Я побачив тоді вас "об’ємно". Першим бажанням було зробити вам щось приємне, і я зразу ж вибачився за ту давню думку про вас, — Андрій запалив сигарету. — То, може, погодитесь, нарешті, ввести й мені кубик "пентагапону"? — обізвався він після паузи. — Ви ж перевірили на собі. Чого тепер боятися?

— Гаразд. Візьми в шафі біля вікна одну ампулку. Скажеш лікареві, один кубик в стегно.

Андрій вийшов, а мене не покидала думка, що я бачу зовсім не світіння, а мікроорганізми, які світяться. Тому я й запропонував пальнути по них лазерним променем.

— Куди подівся бісів хлопець?

Я нервувався не тому, що Андрій кудись щез у робочий час. Просто мені його зараз не вистачало. Я вже давно помітив, що коли розмірковую вголос, маючи перед собою активного слухача, таким є для мене Андрій, то мислення моє значно глибше; я тоді бачу опонента, якого треба переконувати... Так у чому полягає механізм бачення? Потрапляючи в око, промені світла викликають розклад світлочутливих речовин — зорових пігментів. Енергія, що вивільняється, викликає нервовий імпульс, який передається зоровому аналізаторові в кору мозку, Щоб розкласти зорові пігменти, потрібна світлова енергія в 5-10 квантів. Препарат "пентагапон" робить зорові пігменти активнішими, ні — чутливішими. Очі реагують тоді на світлову енергію від одного до п’яти квантів. Отже й світло, що його утворюють, розкладаючись, люциферини, і світна сфера, яку я розстріляв лазерним променем, — за межами бачення людини. А далі? Що то за світна сфера, яка з’являється разом із радісними почуттями. Я підвів очі, ніби відповідь можна було прочитати на лабораторних приладах. Але на мене байдуже й холодно дивилися індикатори масспектрометра... Стривай, як тут опинилися свіжі газети? Невже Андрій уже приходив?

"Прес-конференція з космонавтом, — прочитав я в одній з газет, —колишнім навігатором космічного корабля "Гамалія" Миколою Байсарою, відбудеться 19 серпня о 9.00..." Так он куди подався Андрій!

Він повернувся надвечір.

— Читали? — гукнув ще з порога. — З усього екіпажу залишився тільки один. Уцілів найсильніший — навігатор Микола Байсара. Та й той ненормальний. Уявляєте, тільки-но відчинився люк космічного корабля, як цей двометровий велетень плигнув на тих, хто його зустрічав, і повалив відразу двох репортерів. Він дряпався, бився, вигукував найбрутальніші слова.

— Зачекай з прес-конференцією, — обірвав я рішуче.

— Даруйте, Степане Федоровичу, випадок з екіпажем космічного корабля, здається, стосується нашої роботи. — Андрій наточив із сифона склянку води. — Професор, який лікував Байсару, розповідав, що мислення навігатора було логічним. Однак він повернувся з космічної подорожі надзвичайно роздратованим. До речі, як на мене, то він і зараз іще слабує на ту хворість. Я сидів у першому ряді і спостерігав за виразом його обличчя. То було обличчя одразу двох людей, які втислися в одну оболонку. Обличчя первинної людини-звіра і обличчя сучасної людини — приборкувача того звіра. Треба сказати, останній доводиться кепсько. Журналісти, як вам відомо, не хибують на делікатність, отже й питання їхні нагадували сіль, якою посипають свіжу виразку. Після кожного такого запитання очі Байсари ніби затягувало кригою, а потім скалки тієї криги обсипали всіх. Він навіть кілька разів схоплювався з місця і, здавалося, ось-ось зарикає... Трагедія, яка розігралася на "Гамалії", приписувалася слідством невідомим обставинам, які спричинили до розладу нервової системи членів екіпажу. Ці обставини далися взнаки одразу ж після першої висадки на невідому планету. Та планета нагадувала Землю. На прес-конференції показували знімки дивних, напівзруйнованих споруд, схожих на височезні восьмигранні вежі. На кожній грані було вибито зображення людиноподібної істоти. Байсара розповідав, що температура, склад повітря, атмосферний тиск цілком сприятливі для нормального життя, проте жодної істоти вони там так і не зустріли...

— Яке відношення має це до роботи? — не втерпів я.

— А таке: голова космонавта світилася, мов нічний ліхтар, правда, зовсім не так, як ви розповідали. Скоріше це було не світіння, а полісценція, світний туман. Той мілілітр "пентагапону", який мені вчора впорснули, почав діяти лише сьогодні вранці. Справді, багато людей ходять з німбами, як на старих іконах. Але голова Байсари — щось неймовірне. Та найголовніше — учасники прес-конференції виходили із зали наділені отими світними сферами навколо голів... — Андрій витяг записника і, погортавши його, вів далі: — Трохи статистики. На графіку по горизонталі відкладено тижні й місяці, по вертикалі — відсотки хворих неврозами. Як бачите, до повернення "Гамалії" крива ледь відхиляється від горизонтального положення, а вже через тиждень після приземлення корабля відсоток неврозів різко підвищується. І хто, ви гадаєте, ці люди? Ті, хто зустрічав на космодромі "Гамалію", лікарі, їхні знайомі...

— Звідки такі дані? — здивувався я.

— З бюро лікарняної статистики, куди лікарі подають найрізноманітніші звіти.

— А хіба корабель не проходив карантину на стерилізацію?

— Чому ж, стерилізація космічних кораблів проводиться найретельніше. Однак знання людей не абсолютні, може, щось і просочилося крізь фільтри. В усякому разі по допомогу до лікарів зверталися ті, хто мав справу з Байсарою.

— Звідки ти знаєш, що самі ці люди зверталися по допомогу до лікарів?

— А я переписав під час прес-конференції прізвища всіх тих, хто мав хоч якесь відношення до Байсари, а також прізвища людей, про яких згадувалося, але яких не було на пресконференції. На кожного з них в "Бюро лікарняної статистики" мені видали довідку, з якою хворобою і коли звертався до лікаря.

— І чим лікували Байсару? — запитав я.

— Нічим. Хоча спочатку й "начиняли" різними препаратами, та жоден не давав наслідків. Тоді хтось із професорів помітив, що хворий почував себе найгірше вночі, в темряві. У палаті перестали вимикати світло, поставили потужні лампи. Такі лампи тепер є і в квартирі Байсари.

...Я вертався додому, повен нових здогадів. Отже, на землі бешкетує злодій-невидимка. Грабує найцінніше, що є в землян — людяність. Це він, мабуть, спустошив планету, на якій побував "Гамалія". Але людяність — ідеальний чинник, а злочинець цілком матеріальна істота, отже й харчуватися вона мусуть чимось матеріальним. Але чим? Може, злочинець проникає в самий мозок людини і робить шкоду на молекулярному рівні? Так тхір, прокравшись до курника, прокушує курям голови й випиває мозок. Скоріше він харчується якимись продуктами життєдіяльності мозку, він клубочиться завжди над головою.

По дорозі я зайшов до гастроному — світіння було над головами майже в усіх продавщиць і касирок; воно то підсилювалося, то слабшало, неначе у мережі міняли напругу.

— Дівчино, а чи не приділили б ви й нам трохи уваги? — нагадала моя сусідка по черзі касирці, яка щось розповідала своєму знайомому.

Вмить сяйво над касирчиною головою зникло. її голубі очі ошпарили жінку люттю. Дівчина й гадки не мала, що в неї забрано найлюдянішу якість — доброзичливість. Правда, не всю, частина того почуття перейшла на молодого чоловіка, з яким вона розмовляла. Але чи надовго в неї його вистачить?

— Причиняй щільніше двері, — сказав директор, коли я переступив поріг його кабінету.

Ми з Павлом Семеновичем на "ти", бо вчилися разом в інституті, навіть мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Правда, він був на два роки старший. На його письмовому столі — шахи. Студентом грав Павло не блискуче, проте завзятості йому не позичати. Після випуску (в кімнаті він був єдиний старшокурсник) хлопці подарували Павлові шахи з іронічним написом: "Кращому шахістові 109-ї кімнати".

Я сів, не чекаючи запрошення. Мені здалося, що білі шахи дещо зухвало поглядають на чорних, які стояли з мого боку. Це були ті ж студентські шахи. Але не за тим він потелефонував, щоб запропонувати мені партію. Я це знав і шукав поглядом на його письмовому столі наш звіт. Ага, он — під ліктем. Куца, на десяти сторінках, писанина. Навколо директорової голови — слабеньке сяйво.

— Одну партію... — кинув Павло Семенович на шахи. Від енергійного кивка густе русяве волосся, що так-сяк трималося на голові, перетворилося на розтріпану куделю. — Я гратиму білими. Не заперечуєш? — Він зробив традиційний хід пішаком.

Я механічно переставляв фігури, не думаючи про гру. Замислившись, припустився якоїсь дурниці, бо директор легенько присвиснув. Павло Семенович був обережний і мій прорахунок зараз розцінював, либонь, як хитрість. Він довго думав; брови то здіймали на його чолі глибокі зморшки, то вирівнювали їх. Нарешті його рука повільно потяглася до мого ферзя. Далі все було просто. Павло Семенович, сказавши "мат", з полегшенням відпустив вузол краватки й розстебнув коміра.

— Коли я читав ваш звіт, — сказав він, перевернувши шахівницю і складаючи туди шахи, — в мене було таке враження, що ви дурману понаїдалися. Зараз же бачу, що ти цілком нормальна людина. — При цьому директор голосно засміявся, а сяйво над його головою пояскравішало.

Іншого часу я б не минув нагоди і під такий настрій обов’язково щось виклянчив би для нашої лабораторії. Та зараз не до цього. Мій погляд уперся в його лікоть, намагаючись ізсунути його зі звіту. Але лікоть переставав тиснути на папір тільки тоді, коли директор діставав фігури, щоб покласти їх в шахівницю. Нарешті шахівниця грюкнула віком, поховавши, мов у братській могилі, переможених і переможців. На її місці директорові пальці зашелестіли аркушами моєї писанини.

— Ну, що я можу сказати... — насупився Павло Семенович. — Браво! Як для науково-фантастичного оповідання — чудово. "Пришельці" поглинають людську радість. Лавина людської радості на стадіонах, в кінотеатрах, в магазинах, біля телевізорів зникав в черевах невидимих істот.

— Кінчай цю комедію, Павле. — Я відчув, як у мене завирувала злість. Якого біса він ламає з себе дурня?! — До речі, твоя голова теж промениться.