День народження - Сторінка 4

Недосліджений феномен,—каже Лариса. — До вісімнадцяти місяців розвиток протікав згідно з нормою. Ігорець міг, навіть, казати речення з двох-трьох слів. Потім йому, перш, ніж їхати до Америки, зробили щеплення (без цього в полікліниці не видавали довідки). Звідтоді в нього почався реґрес, немов він з кожним днем сповзав у невидиму яму. Позабував майже всі слова, позбувся навичок, не впізнавав людей, не знав, що робити з іграшками".

"Ні, дарма ти на щеплення так! — протестує Людмила. — Я особисто не думаю, що це — від щеплень. Бо щеплення потрібні. У моїй школі... "

"Забув, навіть, те, що робив у рік! — Лариса міняє руку й садовить Ігоря на стілець. — Посидь спокійно секунду! Тепер його треба всьому з нуля вчити. Всьому! Як ходити по сходинках, як мити руки, як ложкою користуватися. Нормальні діти з повітря хапають таке, а тут спробуй йому пояснити! І де Гарантія, що завтра він знов усе не забуде!"

"Але це навряд, щоб від щеплень! — не відступає Людмила. — Я скоріше думаю, що це — Чорнобиль. Якісь, видно, генні мутації вже пішли. Бо що ми знаємо! Вони від нас інформацію, ти ж пам'ятаєш, тоді як приховували! От уже де злочинці! Та й зараз, ти думаєш, вони нам правду кажуть? Я перед від'їздом читала, що десь у Житомирській області поз'являлися невідомі науці тварини. І діти без пальців ... А скільки дебілів народжується!"

"Наш син — не дебіл! — стріпується Лариса. — У вісім місяців він вперше став на ніжки, і зранку, у своєму ліжку, так подивився на нас, що у нас тоді перегорнулося все. Наче не він—дитина, і ми—його батьки, а навпаки. Наче він все розуміє, і більше того..."

"Ну, я тобі скажу, діти часто незрозуміле дивляться," — не здається Людмила,

"Ну що, що ти хочеш від мене?! — Лариса двома руками притискає Ігоря до стільця. — Ти можеш не вириватися одну мить?!"

"Ну й що ви робите? — питає Людмила. — Якось лікуєте це? Треба ж діяти!"

Лариса в одному реченні перераховує весь свій шлях від чорноротої дільничної дохторши до переповнених гідністю американських лікарів.

"Воно, я тобі скажу, — каже Людмила,—знайомства — це ще не все. От у нас Тома, сусідка з п'ятого поверху, має онуку, Альону. Її чоловік—генерал-майор, вже десять років на пенсії. Звичайно, там і харчі відповідні, і медобслуговування із четвертого управління, короче, все "от і до". І що ти думаєш? Так колись їхню Альону обкидало пухирями, що мусили викликати "швидку". А причину і досі не виявили! Може, з'їла щось".

"Буває" .

"А, може, треба було вам, — хапається за нову думку Людмила, — звернутися до чогось нетрадиційного?"

"Було!" — одмахується Лариса і розповідає, до яких народних та самодіяльних цілителів вони колись зверталися. Не тут, звичайно, а вдома, куди вона з Ігорем їздить щоліта.

"Поки дістанешся до Борисполя, — скаржиться Лариса, — то проклянеш все на світі! У Сашка — робота, він мусить тут бути. А мені самій важко. На спині — рюкзак, там — валіза, через плече — торба (бо всі чекають гостинців, не приведи Боже обділити когось — на все життя образяться!), ну й по цей бік — Ігор. А на нього двох рук замало".

"Це точно! "— радіє Людмила. — Я теж місяць тому відправила через баптистів посилку і зразу ж свекрусі своїй задзвонила. Так, мовляв і так, ждіть! А знаєш, що вона мені на це сказала?"

"Я розумію, — розбурхана Лариса хоче докінчити думку. — Водили ми його і до шептух, до екстрасенса (він сам — кандидат наук) ... "

Людмила теж, розпочавши щось, не любить кидати справу на півслові. Але, щоб Лариса почула про те, що саме сказала Людмилі свекруха на її прохання вислати мумійо, Людмила мусить, як мінімум, перекричати Ларису.

"А потім батьки, — надривається Лариса, — вислали фотографію Ігорця жінці, яка живе під Луцьком ... "

"І пояснила, — змагається з нею Людмила, — де саме воно лежить. І в що загорнено. У синій целофані Під морозилкою! Там, де й прополіс!"

"Вона подивилася й каже, — на весь ресторан виголошує Лариса родинну таємницю Кравців, — що це хтось із своїх його прокляв!"

Її син борюкається, б'ється грудьми об стіл, хоче вирватися. Це йому не вдається. Він вигинається, тягнеться ротом до стелі і виє.

Людмила нишкне.

"Хтось із своїх?" — перепитує вона.

"Так".

"Я б цю тварюку знайшла, — обіцяє Людмила, — із-під землі! І душила б її доти, доки вона сама..."

"А ще та жінка, — Лариса сповзає на стілець, — сказала мені: відпусти їх! Усіх! Тих, хто завинив перед тобою. Не тримай ні краплі зла, бо воно тебе отруїть. І вибач їм. А тоді піди до церкви

"Повільною смертю! — умить переймається чужою бідою Люда. — Душила б її щодня, зранку й до ночі! І посеред ночі теж!"

"Єдине, що мене зараз підтримує, — тихо, не знати до кого каже Лариса, — це якесь ... і не знання, і не передчуття... Віра? Навряд чи... Скоріше, надія... Так. Ближче до надії... На те, що й погляд той у вісім місяців, і те, що сталося потім, і те, що він гарний такий — все не просто так".

"Думаєш, переросте? — припускає Людмила. — У мене на роботі дочка колеги теж не розмовляла до чотирьох років".

"Ні, ні! — уриває її Лариса. — Я—не про це".

"Ти ще молода, — вчить її Людмила. — Звідки тобі знати, як далі буде? Я, наприклад, не виключаю, що це ви його двома мовами зіпсували. Не можна так — в садку він чує англійську, а вдома ... Якою ви розмовляєте вдома? ... Мабуть же ж, російською... А з розумово відсталими дітьми..."

"Він — не розумове відсталий!"

"Ти не ображайся. Бо це — життя. Знання діагнозу — це половина успіху".

Ігор зривається зі свого стільця. Лариса біжить за ним, перехоплює й лупцює. Ігор тремтить, мружить очі, тріпоче руками, але не кричить і не плаче.

Відвідувачі озираються. Вони не певні, чи підпадає те, що вони бачать, під категорію порушень прав дитини. Про всяк випадок вони усміхаються. Бойкові дівчата, які в'юнилися біля акваріуму з золотими рибками, скачуть наввипередки подивитися, що буде далі.

Лариса тягне сина до столу. "Як я стомилася! — каже вона Роксоляні. — Бий його — не бий, він ніколи не скаржиться. Ну от як знати, що йому болить? Де? І чого він хоче? ... Ну, де ти біг? Кажи!

Чому ти мовчиш!.. Хоч би раз хтось посидів із ним! Відпустив би нас. Ми б десь пішли. Убухалися б. Або в кіно якесь. Бо за чотири роки ми жодного разу ще не були в кінотеатрі!" Людмила відсовує дочок подалі від Ігоря.

"Нам також, — заспокоює вона Ларису, — ніхто не допомагав. Тільки мої батьки. А щоб свекруха колись... "

Ігорець по-звірячому реве.

Лариса долонею затискає йому рот. "Заткнися! Бо я тебе зараз уб'ю!" "Ти ще молода...", — тисне на неї Людмила.

"А ти помовч!" — огризається Лариса. Вона згрібає у жменю сльози, притискається до сина й тре очі об його плече.

"Як я тебе розумію! — дарує їй грубість Людмила. — Бо ти — мати. Мужик — він завжди залишиться мужиком".

"А часом я бачу, як саме це буде, — скоріше до сина, ніж до Людмили шепоче Лариса, — як він колись зранку прокинеться і заговорить до мене. Як спляча красуня".

"Ти думаєш, у нас із Бойком завжди і скрізь м'яко було?" — також пошепки питає Людмила.

"Але хто ж його, — не чує її Лариса, — визволить від цього сну? Коли, в кращому разі, довкола нас — сліпі та байдужі люди. Дурні кроти. Заздрісні, грубі, тупі, злі... "

"Це точно! — погоджується з нею Людмила. " Якби ти знала, як я з ним намучалася! Я тобі колись розповім... "

Раптом вона помічає, що проходом в їхній бік сунуть Уляна з Когутом і зразу ж; міняє тему.

"Але треба більше читати йому! — радить вона Ларисі. — Й пояснювати. От, наприклад, береш вилку й кажеш йому: "Подивися сюди. Бачиш? Це — вилка. Повтори!" Тобто — що я кажу! — не "вилка", а "виделка"!"

"Невже таке чудо можливе?" — Лариса ледь стримує сльози.

"Оце, знаєш, — виправдовується Люда, — якщо вже змалку почуєш щось ... Хоча, звичайно, треба казати "виделка". А вдома у нас чомусь казали "вилка". Це ж треба! Між собою — діти, батьки — завжди й виключно українською, а замість "виделки" — "вилка"!"

Ігорець хапає виделку і штрикає нею у соусницю.

"Бачиш! Він розуміє мене! Ану кажи: виделка, виделка, виделка... "

Під Людиним вчительським поглядом Ігорець клякне й напружується.

"Ні!" — Лариса стає навколішки й лізе під стіл.

"Що таке? В чому справа?" — лякається Людмила, нахиляється й бачить калюжу, яка підповзає до її нового, в далекій Бразилії зробленого взуття.

Лариса пхає свого сина повз Уяну з Когутом до чоловічого туалету й, розсовуючи Бойка й Самбура, передає сина батькові. "На!"

"А що сталося?"— не розуміє той.

"От що! Дивися сюди! Зроби що-небудь, бо мені треба калюжу прибрати. Ти взяв запасний

одяг?"

"Сорочу й штані. У торбі, на задньому сидінні".

"А труси?" "Ні!"

"Як же так?!"

"А отак! Що ти на мене дивишся?! Це ж не я засцявся! Він же на тобі був!"

8

Спорожняють пляшки, вишкрібають горнятка, чекають на чай.

Самбур замашним жестом дає усім зрозуміти, що зараз він розповість смішну бувальщину про те, як дві телефонні компанії (одна з Європи, а друга з Америки) пробивалися на український ринок.

Але його випереджає Уляна. Вона перехоплює увагу доктора Когута й так, щоб до всіх дійшло, ніби між іншим, згадує про конференцію, з якої вона допіру вернулася. Серед учасників були три лауреата Нобелівської премії. А останнього дня, на прийнятті в готелі "Уолдорф-Асторія" Уляна вела дискусію польською мовою з одним із них.

Люда силує дочок доїсти креветки (бо в креветках багато калію). Дівчата скиглять. Людмила між стусанами й погрозами примудряється розказати всім про те, що, коли її діти готувалися їхати до Америки, то дід і баба, Людини батьки, загадували їм носити з собою мило і воду у пляшечці, бо в США людей косить СНІД. "їдьте самі де хочете, — благали вони, — а онучок залиште нам!" Через це Оксана, як пішла до школи, то перші дні не торкалася нічого і не хотіла сідати за парту. Від переживань вона почала заїкатися, на тілі зачервоніли плями, температура підскочила до сорока. Це — в Оксани. А Роксі — як з гуся вода.

Самбур художньо, перевтілюючись то у німця, то в американця, то в голову облвиконкому, зображає, як саме приймалося історичне рішення. Сутність його жарту — поки один бізнесмен розкладав свої проспекти й демонстрував переваги, інший дізнався, кому й скільки треба сунути і в результаті вирвав контракт.

Кравець з сином сідають до столу.