До Пахома - Сторінка 2

Він дивився на Пахомові руки, ті самі руки — немов покриті чорною лускою. Пахом перехопив його погляд і раптом завмер, зіщулився, перестав мацати огірки.

— Воно, ясно, не таке, щоб дуже... та все ж таки наїдок,— промимрив Пахом.

— Ні, якраз те, що треба, тільки я не голодний,— сказав Карпенко.— Води хочеться.

— Я п'ю з озерця. У лісі. Так що води не держу.— Пахом ще дужче потемнів на лиці і мовчки став збирати харчі назад в торбинку.

Карпенко підвівся і взяв жовтий портфель. Його замочки блиснули в темному курені, як дзеркальця.

— Дякую за гостинність.

— Вибачайте,— сказав Пахом, не ворухнувшись.

Треба йти, думав Карпенко. Не зоглядишся, як і вечір застане.

І раптом зринуло: а куди йти? До кого? Баби Тодоськи нема, і хати нема.

Ніхто його тут не жде.

А вдома роботи непочатий край.

Подивився на ліс, па берег — і досить.

Його ждуть важливі справи. Немає чого вішати носа, треба робити своє діло, і він робитиме його, навіть якщо доведеться розбити лоба. Прогулявся — і досить. Зараз він піде лісом на дорогу, зупинить попутну машину — і ввечері буде вдома.

Карпенко рушив через Момотів берег до лісу. Прогулявся — і досить, подумав ще раз. Теж мені трагедія — на рік затягнеться захист. В інших взагалі — одне розбите корито, а живуть і горя не знають. Та що там в інших! Взяти хоча б оцього Пахома. Що він бачив? Просидів цілий вік у курені і, крім телят, нічого не знав. Все життя пробабрався у кізяках, щодня одне й те ж, одне й те ж — Карпенко збожеволів би на його місці. А Пахом, бач, живе, терпить...

Раптом позаду затьохкав соловейко. Карпенко озирнувся.

"Еге-е-е-ей!" — навздогін йому біг Пахом. Кумедно так вистрибував, махаючи ліктями, як горобець крильми.

Що він надумав? Мабуть, хоче сказати, що до Орлів треба йти не лісом, а ген через ті горби. Наївний чоловік. Карпенко скаже йому, що тільки нап'ється з озерця, а потім уже піде на Орли. Навіщо цьому бідоласі чуже горе?

Пахом вистрибує все ближче і ближче. Карпенко зупинився, а той біжить щодуху, наче його щось укусило. Ось він уже поруч. Чорне трикутне личко пересмикується від натуги, дрібно тремтить нижня губа, гострі очиці майже впритул дивляться у Карпенкові здивовані очі — і той раптом відчуває, як на спині замерзають гарячі краплини поту.

— А...— Пахомова рука сіпнулась до його грудей і повисла в повітрі.— А ти знаєш, хто я?..