Добрий диявол - Сторінка 2
- Загребельний Павло Архипович -Та Яковенко був ще надто молодий, щоб розуміти всі тонкощі, знати душі кораблів, збагнути всю глибину їхнього поводження. Підходив до них з позицій спостерігача, сприймав тільки зовнішність, йому імпонувала романтична загадковість чужинців, яка відразу зникала, тільки-но над бортом провисала незграбна пака бавовни чи ящик з наполовину зчорнілими бананами.
Природа не створила нічого досконалішого за жінку, а людина — за корабель. Принаймні так вважав Яковенко. Але мав переконання також, що й те і те лише до певної межі спроможне зберігати свою досконалість, переступивши її — губить геть усе. Чи досконалість у загадковості або й у таємничості? Не знав. Був ще надто молодий і недосвідчений, судив про все не з досвіду й твердих переконань, а здебільшого керуючись особистими відчуттями. Вважав, наприклад, що таємничість корабля ще побільшується, коли він, отак стоячи коло причалу непорушний, мовчазний і безлюдний на перший погляд, раптом мовби стріпнеться своїм великим тілом і десь серед палубних надбудов несподівано відчиняться дивної форми залізні дверцята і визирне звідти жіноче лице, або покажеться оголена по лікоть жіноча рука, яка поправляє зачіску, або з’являться на твердій палубі дві жіночі ноги,— це триватиме лише мить, і коли подумати, то нічого незвичайного тут і немає, просто жінка, яка працює в камбузі, мабуть, вирішила дихнути повітрям, чи покликати когось, чи глянути на чуже небо, на яке завжди хочеться поглянути людині,— однак такі хвилини Яковенко цінував чи не найвище. Ясна річ: жінка на кораблі — це порушення кимось там усталених правил, здається, навіть законів. Але, по-перше, Яковенко не знав жодних морських законів, бо ніколи не жив ні на морі, ні коло моря, по-друге, жодні закони, окрім тих, яким сам підкорявся у своїй службі, його поки що не обходили (та й кого вони обходять у дев’ятнадцять літ), і якби хто-небудь сказав йому, що всі закони створювалися колись тільки для того, щоб їх тепер ламали, як непотрібні й смішні, і навів оту дивну заборону перебування жінки на кораблі, Яковенко б радо пристав на бік тих, хто порушує, ламає, відкидає суворі ригори поведінки, не викликаної необхідністю, а тільки чиєюсь примхою.
Монотонність служби, нудьга стояння коло чужих трапів, набридлива гуркотнява портових механізмів, буденність завантаження «іноземців», заклопотана метушня чоловіків, дощі, тумани, сонця, вітри — все забувалося в ту п’янливу мить незвичайності, яку дарувало тобі саме тільки скинення жіночої брови з-над високого борту. І де, заливши враз всіх диких марень вири і в’ялий ритм морський дня золотом п’янким, міцніш, ніж алкоголь, і гомінкіш, ніж ліри, любовний бродить сік із присмаком гірким.
Що могло бути неприступніше й прекрасніше за незнайому жінку на чужому кораблі, жінку, яку ти, власне, й не побачив до ладу, не міг роздивитися, а тільки бачив слід від неї, вабливий, мов слід від далекої зірки!
А в рапорті буде про сонце: «В порту стояла страшенна спека».
І то правда: сонце пекло вже цілий тиждень. Знай пекло і пекло.
— Понімаєш, яка штука? Сидиш ти в салоні сам собі пан, сам собі свиня. Старшина перевіряє в іноземчиків паспорти, шльопає їм штампи прибуття-вибуття, а ти сидиш у кріслі, морду надуваєш, а вони все до тебе: містер-твістер, може, кока-коли, а то коньячку?
Єфрейтор Лясков задавака й брехуняра. Але його слухають завжди охоче. І Яковенко теж слухає і потай заздрить: чому не відпущено йому хоч краплину такої безтурботності, як її відміряно сторицями Ляскову?
— І ти як — розумієш, про що вони говорять? — питає він похмуро Ляскова.
— Аякже!
— Про що ж саме?
— А я не прислухаюся!
Виснажлива одноманітність прикордонницького життя: вахта, сон, заняття. Дні, місяці, роки. Навіть прихід іноземних суден не ламає цієї одноманітності. День приходить, і день відходить, і хтось собі мандрує, а ти зостаєшся. Все набридає. Починаєш ловити себе на думці, що повторюються і ті речі, яким це невластиво: радіо, книжки, газети, кіно. Здається тобі, що ти вже чув таку передачу, читав таку книжку, зустрічався з ідентичними газетними заголовками й закликами, а вже про кіногероїв — і казати нічого: їх можна звести до кількох стереотипів. Оце тобі Лолобріджіда, а це Бондарчук, а тут Мастройянні, а там Самойлова, а до неї Баталов та ще Савельєва або ж Одрі Хепберн. А чи бачили ви Спенсера Тресі або Фернанделя? Тоді подивіться на Яковченка або й на Тарапуньку на гірший кінець.
Тому прикордонники люблять розповіді. Розповідають усі, найбільше ж і найохочіше — Лясков. Для нього немає заборонених тем, він нічого не приховує, не лишає для власного вжитку нічого інтимного, не боїться видатися смішним, невдахою,— для нього не існує слова «поразка». Лясков не боїться нічого!
— Понімаєш, яка штука! — розсівшись у курилці, теревенить він.— Ходив я на траулері в Охотському морі…
— І там устиг побувати? — не вірить хтось із прикордонників.
— А що? Завербувався в Одесі, квиток у зуби, на ТУ-104, жух-жух — і вже тобі синее море, белый пароход, сядем поедем на Дальний Восток!.. В наш час… Да, так от, понімаєш, яка штука… плаваєм, ловим рибку, малу й велику, крабів, кальмарів…