Доки сонце зійде — роса очі виїсть - Сторінка 4

---

Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, простих, згадали.
Оксана. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко, багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава Господеві; а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті, і в подвір'ї. А сьогодні, сестричко, так чогось мені скучно стало.
Текля. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?
Оксана. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?
Текля. А як же я вам можу казати "ти", коли ви баришня?
Оксана. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?
Текля. А буряки у вас родили цього року?
Оксана. Що таке?
Текля. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомордіє. (Пішла).
Оксана. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш, мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Сказав же — у середу вернусь, а вже і четвер, і п'ятниця минула. Сьогодні вже і неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде, та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію! Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два роки, то ж два роки — не сім день? Два роки не бачила його, і не страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді, які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні? Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати "його палку річ. І від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з'явився ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром, вивіялась би з пам'яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була, мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так поспіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина.

ЯВА З

Входить Гордій.
Гордій. Добривечір, баришня! Позвольте вам рекемендовать себя.
Оксана. З якої речі ти мене баришнею звеличав?
Гордій. А как же іначе, когда ви пукет з бєлих роз. І етакую красотку хочет отвертать? Вдивительно! А ви міня познали?.. Гордій Микитович.
Оксана. Торік, здається, я бачила тебе в городі.
Гордій. То єсть позаторік, так ето вєрная ваша правда. Ну одначе я вижу, што ви всьо-таки не забилі меня.
Оксана. Ні, пам'ятаю. (До себе). Чого ж він не глянув, не привітавсь?
Гордій. Можно присєсть?
Оксана. Сідай, коли маєш час!
Гордій (в сторону). І етакую красотку опроменять. (До неї). Ах, ах! Я для вас усьо моє врем'я готов одписати в расход, потому как, значить, же мойо чувствіе на лице.
Оксана. Яке чувствіє?
Гордій. А то, што как только увідєл, і страждаю, страждаю, как рекрут на часах.
Оксана. Ти про Катрю кажеш? Чула я, що її сватав.
Гордій. Тут вже не Катря, а другая лиходейка-злодєйка. Катря — ето була моя глупая ошибка. Позвольте вам об'яснить, Оксанія, по батюшки, звеніть в том, не вспомню, но впротчем, кажется, безошибочно — Антоновна?
Оксана. Навіщо ще та Антонівна? Як змалку звав мене Оксаною, так і тепер зви.
Гордій. Невозможно! Потому што не пристало і не авантажне. Когда я іщо був невоспитанной, тогда і понятіє мойо було мужицькоє.
Оксана. А тепер вже ти запанів, чи як?
Гордій. Развє не видно мово воспитанія? Оксана Антоновна! Позвольте вам об'яснить опись моїх стражданій, што тепер другой вже мой предмет, а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імєл, штоб какой двушмишлєнний шкандаль, как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч січас согласен помереть.

Жисть копєйка,
Когда в любві лиходейка
Аба мне так панімаєт,
Што з свєта сживаєт.

Понятно вам, какая ето мука — безотвєтная любов?
Оксана. Я щось не второпаю тебе. Чи, може, від того, що у мене голова дуже болить.
Гордій. Как не болєть головє? Ето вєрная ваша правда. Тут увесь корпус заболєїть.
Оксана. Ти ніби щось палке і чуле говориш, тілько щось мова твоя якась…
Гордій. Што ж, когда я не вмію говорить по-простому, по-мужичому. Разві ви не можете панімать образованний разговор?
Оксана. Твоєї мови я не розумію.
Гордій. Вот когда мінє горько, так горько, што ви не можете понять меня. Одначе позвольте вам поднєсти для вдовольствія конфетов. (Дає конфети).
Оксана. Не жадна я до ласощів.
Гордій. Кушайте, наслаждайтесь! Как я типерича, значит, на собственном жалованьї, так ето пустяк дєло, і я кажной день готов з моїм вдовольствієм на всякі сладкі вещі. Кушайте сколько завгодно. Ну только подумайте об моєм несчастії.
Оксана. Яке нещастя? Адже ти бачив, то панич поїхав зараз вулицею? А хто ж то ще з ним?
Гордій. Нічаво я не видал. Я свєту божого не видю. Ну видю только своє горе! І што только я горесті терплю при свойом совокупном розсуждаємом чувствії, ето даже вдивительно!.. Позвольте вам подарить кольцо золотоє.
Оксана. З якої речі?
Гордій. Так, значить, ви без нікоторого вніманія об моєй чувствительності? За што ж ето ваша тиранія! Ні конфетов не хочете кушать, ні подарка не берете! Забросю ж я ето кольцо, когда так, в Дунай — бистру ріку. Пущай погибнет три с полтиной. Тепера, значить, мнє вже до такого іронія доходить, што пущай другі как хотять об вас понімають, но я все ж готов в огонь і в воду. Я слишал сійчас од одной деревенской баришні, как об вас некоториє люди скверно панімають, што готові бросить на безславіє і все прочеє. Но одначе, хоча ми і не з дворян, ну на такой посаж не согласні, штоб імєть у своїх хвизономіях такоє варварское понятіє.
Оксана. Кажи-бо товком, щоб я те зрозуміла.
Гордій. Разві вам іщо не об'яснено? Уся тепер деревня говорить, што наш панич жениться на какойсь помещицькой баришнє, так вот какая симпатія.
Оксана. Що-о? Ти п'яний чи?.. Від кого ти чув?..

ЯВА 4

Ті ж і Текля.
Текля. Від кого? Дивно! Усе вже село Гвалтує. І щоб ти запевне знала, що я тобі не ворог, я тобі, як щира приятелька, ось що порадю: біжи ти зараз у хороми розпатлай волосся і, мов кішка скажена, кинься йому в вічі! Зірви на ньому своє серце! Осором його перед всіма гостями!
Оксана. Та ви це умовились, чи як?.. Чи серце моє вам далось на іграшку, чи жили з мене хочете тягти? Один плете якусь нісенітницю, друга сичить, як гадина.
Гордій. Ну одначе до свиданія! Я при етаких довольно удивительних собесьодах не намірен присутствовать. Ну когда заспокоєтесь, так только вспомніте, што єсть один такой человек, што в огонь і в воду! (Уходить, співає).
Оксана. Текле, не дратуй мене! Кажи, що ти перечула і від кого?
Текля. От тебе, Оксано, бог карає. Було б не чарувати панича, було б не ходити до схід сонця по непочату воду, було б не носити у пазусі зілля!..
Оксана. Це, стало буть, я все виробляла? Я? Ну, добре, нехай і так: я відьма, я чарівниця! Яка ж мені кара за це?
Текля. А та ж, що панич Борис посватався на панночці!
Оксана. Ха-ха-ха! Це ти все нарочито!.. Знаю я тебе! Ну-ну, що ж далі?
Текля. Регочи, регочи, а він посватався, ще позавчора посватався, а сьогодні вже з'їхались гості. Завтра і до вінця їдуть. Тепер там така гульня іде, що й… Ось ходім, то й сама побачиш, коли мені не ймеш віри. Ходім, я тебе навчу дорогою, що зробить.
Оксана. Ходім до горниць! Він до мене не привітався! Може… Ходім! Нехай же своїми очима побачу, очам не повірю, одно тільки серце!..
Входять хлопці.
Це що таке?

ЯВА 5

Ті ж і парубки. Хватають Оксану.
Оксана. Пустіть, пустіть мене!
Текля. Затуліть мерщій їй рота, щоб не гвалтувала.
1-й парубок. А в кого той очіпок, що на смітнику знайшли? Давай його сюди! Давай сюди мазницю, вимажемо їй голову, щоб не світила косою!
2-й парубок. На, ондечки!
1-й парубок. Мерщій мазницю! А, ти ще й кусаєшся!.. Ач, чортова нехлюя, хвойда всесвітня! Де мій ніж? Я їй зараз косу відчикрижу! Співайте, братці, весільну.
Парубки (співають).

Рак у дудку дме,
Черепаха — сваха,
Бузинова дудка!

Оксана (кричить). Гвалт! Рятуйте, хто в бога вірує! Братики! Братики, голубчики, бога ви не боїтесь!
1-й парубок. Що ж це мазницю не несуть?..

ЯВА 6

Степан і Охрім з парубками.
Степан. А хто тут Гвалтує?
1-й парубок. А осьдечки паню хочемо покрити, та пручається, бісова тінь.
Степан. Катюги!.. За що ви знущаєтесь над дівкою?
1-й парубок. Не знущаємось, а хочемо честь їй віддати по заслузі!..
Степан. Геть, іроди! Черева вам розпанахаю!.. Охріме! Гей, братці, дайте помочі!
Охрім. Геть, бузовіри, собаки! Голови розчавчу.
Деруться.
1-й парубок. Ну, ну, не дуже, ми й вас скрутимо!..
Степан. Мене скрутите? Ще той на світ не народився, щоб мене скрутив.
Б'ються. Один з парубків ударив Оксану. Та пада.
Оксана. Ой боже ж мій, боже!
Степан. Ходім, катюги, до старшини.
Охрім. Анахтеми! В холодну вас, п'янюги чортові!
Уходять.
Текля. Тепер я вдовольнила своє серце! Здається, Степан мене не бачив. А хоч би бачив, то й що? Не я опудила парубків, знайшлись послухачі! (Дивиться на Оксану). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з рота? Може, і дуба дасть? Щось рипнуло. (Уходить).

ЯВА 7

Завада виходить з хати, позіхає.
Завада. Що воно неначе щось гвалтувало? Чи то, може, мені спросоння так показалось? А де ж це Оксана? От того вже я не люблю, щоб уночі тинятися по городах та по садках! Сиділа б собі у подвір'ї, і любесенько. Щось я помічаю, що вона оце вже четвертий чи п'ятий день і місця собі не знайде. Невже і справді покохала панича? Та й він уже сьомий день і в хату не загляда. Може?.. (Гука).