Друга планета - Сторінка 6
- Дімаров Анатолій Андрійович -Ох і страховисько ж, я вам скажу! Особливо, коли показали, як воно ловить і пожирає тварин. Моя мама зблідла і вийшла одразу, а я і тітка Павлина дивилися до кінця. І потім довго сперечалися з татком: є в держи-дерева розум, хоча б примітивний, чи ні.
Іще тітка сказала, що кадри ці — унікальні. Що держи-дерево мало хто бачив, хоча за ним полювала не одна експедиція.
—Чому?
—Бо воно має звичку рости в найнедоступніших місцях,— пояснив мені татко.
—Рости!— пирхнула тітка Павлина.— Ти говориш так, наче це звичайнісінька рослина!
—А що ж, як не рослина?
І знову зчепилися. Отак завжди: як зійдуться, так і заведуть суперечку. А встряне хтось третій — уже обоє на нього накинуться. Через те я завжди намагаюся триматися віддалік…
Мама ж ніколи не сперечається з тіткою Павлиною. Бо вона не генетик — геолог. Доктор геологічних наук моя мама! І летить не по держи-дерево, а по венеріанські опали.
Я опали ті бачив: мама якось додому приносила. Блакитні-блакитні, аж очі вбирають! Бірюза, і та здається набагато блідішою. А в центрі — вогник яскравий. Так сюди-туди й бігає.
Та якби вони були тільки блакитні, мама, може, ними й не зацікавилася б. А то вони ще й колір міняють. Перед грозою, перед раптовою зміною погоди. Стають сині-сині, аж чорні. А вогник усередині так і палахкотить, так і метається. Мама каже, що вчені до цього часу не можуть пояснити це явище. Є різні теорії, але жодна з них не дає вичерпної відповіді. Мама теж розробила власну теорію і тепер летить на Венеру, щоб розібратися: права вона чи помилилася.
Я ж думаю, що мамі й летіти не треба. Бо не було ще випадку, щоб мама в чомусь помилялася. Так, принаймні, твердить вона сама. Моя мама наперед усе знає. І коли щось трапиться, вона так і каже:
—Я так і знала!
Татко ж летить як соціолог і як історик. І таткові на Венері дістанеться, мабуть, найбільше. Я сам чув, як мама його умовляла:
—Ти про нас хоч подумав, якщо тобі своєї голови не жалко!
Але татко наполягав:
—Хтось же та повинен дослідити це явище… І до того ж я дав уже згоду.
Мій татко такий: тихий-тихий, а вже як що надумає, то зробить по-своєму. Хоч би що йому казали.
Я татком пишаюся. І, признатися, дуже йому заздрю. Це ж тільки подумати: самому, без зброї, без нічогісінько, з голими руками заглибитися у венеріанські джунглі, куди не потикалася ще жодна експедиція. І то для чого? Щоб ознайомитися з орангутангоподібними, які всі до одного здичавіли. Так, так, здичавіли! Років із сто тому покинули міста й подалися у джунглі. І з того часу — жодних контактів з цивілізованим світом. Було кілька спроб зав’язати із ними стосунки, але всі експедиції після багатомісячних блукань так і не зустріли отих здичавілих істот. І татко прийшов до висновку, що посилати треба не експедицію, а одного-двох чоловік. Бо ті примати експедицій бояться, а коли буде одна людина чи дві, то вони навряд чи ховатимуться. Татко піде з венеріанином Ван-Геном, теж соціологом, який уже чекає його на Венері, Я його вже бачив, на фото. Татко каже, що Ван-Ген дуже талановитий, що він автор багатьох монографій. Вони з татком листуються уже кілька років.
—А чому вони, ті примати, здичавіли?
—Поки що точно невідомо,— відповідає татко.— Є різні версії, але їх треба перевірити.
—Які версії?— допитуюсь я.
Татко невдоволено супиться: він терпіти не може не підтверджених науково припущень.
—По-моєму, найвірогідніша та, що коли конструювали орангів, допустилися якоїсь помилки. Та помилка в умовах Венери дала небажане відхилення, і в приматів вибухнули тваринні інстинкти… До речі, — усміхнувся татко,— дехто з венеріан твердить, що ті примати начиталися Ніцше і Гітлера…
—А хто такі Ніцше і Гітлер?
Татко починає пояснювати. Ніцше — реакційний філософ, який жив ще в дев’ятнадцятому столітті, а Гітлер…
—Невже вам у школі не розповідали про Гітлера?
—А-а, це той, що розв’язав останню світову війну!— врешті пригадую я.— Що проповідував расову теорію? І хотів винищити цілі народи?
—Бач, нарешті згадав!— каже татко.— Дивно, як ти вмудрився одержати з історії відмінну оцінку?
—Бо мене про це не питали!
—Хіба що не питали…
—Так що ті примати? Ну, розкажи, татку!
—Нічого поки що певного,— застерігає татко.— Просто дехто з венеріанських соціологів, так само і мій приятель Ван-Ген, допускається думки, що сучасні керівники тих здичавілих приматів взяли на озброєння Ніцше і Гітлера, зокрема — расову теорію.
—То примати од тієї теорії й здичавіли?
—Навпаки — теорія лягла на добре підготовлений грунт,— пояснює татко.— Нормальна розумна істота ніколи не може стати фашистом…
—А як вони вас із Ван-Геном уб’ють?— Мені вже стає страшно за татка.
—Навряд,— каже татко.— Найскорше, вони нас захоплять у полон. А це дасть нам прекрасну можливість докладно вивчити причину отієї психічної аномалії.— Голос татків лунає так, наче йдеться про якийсь безневинний експеримент. Тепер я розумію, чому так тривожиться мама.