Дурень - Сторінка 2

Ідуть та йдуть кілька днів; що зробили, то й прохарчили, а бог усе-таки нічогісінько не дає; знов прийшлось шукать роботи, щоб не опухнуть з голоду. Знайшли такого чоловіка, що найма викопать йому на горі колодязь.

— А що, брате,— спитав старший меншого,— згодимось? Може, копаючи той колодязь, бог нам поможе скарб викопать?

— Добре,— одказав менший,— може, справді скарб викопаємо!

Копають брати тиждень, копають і другий — нічого їм бог не дає. Потомились, сердешні — робота, бачите, неабияка, прокопали широкий пласт глини і до каменюк докопались, а нема ні скарбу, ні води. От вони бачать, що тутечки бог їм нічогісінько не дасть, покинули роботу і грошей за працю не взяли, та помандрували собі дальш талану шукать. Ідуть та йдуть, дивляться — аж щось на дорозі лежить; надвечір, бачите, трошки посутеніло, так добре й не видко, що воно таке. Дуже брати зраділи: "От, коли,— думають,— бог нам посила щастя, певно, се мішок з грішми". Притьмом кинулись, зирк—аж то лежить чоловік, облитий кров’ю, ще й теплий — не захолонув, з перерізаною горлянкою, і ніж у груди застромлено. Стоять брати, як опарені, не знають, що їм на світі робить.

Коли чують — щось торохтить; озирнулись — аж то тройкою біжить з письмоводителем комісар. Уздрів братів і мертве тіло — з брички та до їх.

— А що ви тутечки робите, сякі-такі,— гримнув,— чоловіка зарізали, розбишаки? Ануте лише зв’яжіть їх.

Вискочили з брички письмоводитель та підводчик, не дали братам і слова промовить, та вони й не боронились:

3 переляку, як телепні, стояли; скрутили їм назад руки, поклали у бричку, як дрова, і помчали. Привезли у город, зараз заперли бідолах в острог та й почали писать слідство. Писали місяць, і другий, і третій: паперу, бачите, до чорта по судах; все розпитують братів та випитують і, що вони судейським не кажуть, не ймуть їм віри, бо, бачите, на вчинку їх захопили; та ще й, на лихо собі, ніякого билету, ні виду з собою не взяли.

Тимчасом дурень господарює собі і чекає своїх братів; бачить, що вони довго не вертаються, та і подумав, чи не трапилась їм яка халепа: запріг коня та й поїхав шукать їх по світу. Зараз-таки і натрапив на слід та й вислідив, як самі знаєте, в острозі. Батечки! ледве пізнав дурень своїх братів — так вони змарніли, сидячи в неволі, в кайданах та ще й між злодіяками і розбишаками.

— За що се вас,— спитав дурень,— сюди запроторили? Що ви таке зробили?

Розказали брати дурню усе, що з ними скоїлось: як вони шукали собі талану, дожидаючи, поки їм бог дасть, та знайшли одну напасть, і аж до ніг йому кланялись та просили, щоб він за них заступився і вирятував. Отаке-то на світі діється: як припаде лихо, то й дурню вклонишся. Пішов дурень до судді та й пита:

— За що ви держите в острозі моїх братів? Кому вони яку кривду зробили? Вони ж дурні...

— Е, розказуй,— одказав суддя,— не похожі вони на дурнів!.. Зарізали вони чоловіка — на самому вчинку їх захопили.

— Хто ж бачив, як вони різали того чоловіка, та й нащо б, спитаюсь?

— Як нащо? Щоб ограбить!

— Нащо їм чуже грабувать, коли вони і свою худобу мені віддали? Кажу ж вам, що вони дурні!

— Як віддали свою худобу? — хутко спитав суддя.— Може, ти брешеш?

— Та я,—каже дурень,—ледве правду розкажу, а то б ще мені брехать! Коли не ймете віри, пошліть якого-небудь судейського у наш хутір — нехай розпита: самі тоді побачите, що не брешу.

Послухали дурня і послали судейського у той хутір, де жили брати; навели, як кажуть, ту справку — так воно й вийшло, як дурень казав, а тут ще витрусив дурень дещо з капшука та й визволив своїх братів. Привіз їх додому та й каже:

— Беріть собі, братіки, мою й свою худобу та й господарюйте: нехай вам бог помагає; а я піду собі по світу — може, мене бог не покине, як і досі не покидав.

Попрощались брати з дурнем і стали господарювать. Усього в їх доволі: і хліба, і грошей, і скотини. От вони, неначе пани, сидять собі згорнувши ручки, та нічого й не дбають. Хіба як обридне їм отак сидіть, то вони підуть у шинок погулять або запросять до себе у гості добрих людей та й бенкетують з ними. Минув рік, минув і другий: розледащіли брати так, що важко вже їм не тільки за косу або за ціп узятись,— вже важко їм і хату вимести і скотину в поле вигнать — все наймити роблять, а вони гуляють собі та людей частують. На третій рік покарав господь людей превеликою засухою: хліба не вродило, і насіння не вернулось; паша вигоріла до кореня; всі родники, ставки, колодязі висушило до каплі, так що й скотина без паші та водопою вся повиздихала. Які зоставались у братів грошенята, потратили на хліб, а тут ще, як на те — сказано, "одна біда не ходить, а з дітками" — уночі в превеликий вітер загорілась невеличка халабудка, та од тієї халабудки спалився і ввесь хутір. Брати повискакували з хати в одних тільки сорочках і зостались на світі без копійчини, одежинки і шматка хліба. Загородили бідолахи собі край дороги курінь та й сидять: хто іде, кине їм шматок хліба, то й з’їдять, а не кине, то й так голодують. Раз, як так вони сиділи, дивляться — їде якийсь панок чи купець в бричці у триконь, добре убраний — у синій чуйці, з кримських смушків шапка. Тільки побачив братів, зараз гукнув на машталіра, щоб зупинив коней.

— Що ви тут, люди добрі, робите? — спитав він братів.

— Як бачиш, добродію,— кажуть брати, низенько вклонившись,— погоріли! Нема у нас ні хати, ні одежі, ні шматка хліба, а колись були і заможними хазяїнами!

— А гляньте на мене,— каже панок,— чи не пізнаєте, хто я такий?

Глянули брати, з місця схопились і в один голос крикнули: "Дурень, дурень!" Та до його, хапають за руки, цілують та сльозами обливають.

— Братіку наш,— кажуть,— вирятуй нас, не дай нам отутечки на розпутті загинуть.

— Ну, брати мої милі, брати мої любі,— каже дурень,— як бачу, ви такі розумні, що самі не придбаєте собі, і такі дурні, що й бог вам не дає: так сідайте ж, поїдемо до мене, я вас буду годувать і зодягать!

Там і теперечки у дурня живуть, хліб жують і постолом добро возять.