Дурна, що вона собі гадає! - Сторінка 2

Комісіонер станув при дверях іншого помешкання, удаючи, що когось вижидає. Двері не відчинилися, тільки віконце в дверях. Комісіонер чув розмову.

— Хто там?

— Тут панство P.?

— Тут, а чого вам?

— Хотіла б я поговорити. Зачуваю, що єсть лекція. Приходжу від знакомих панства К.

— Від К.? О, яка ж велика шкода! Передвчора, власне, прийняли ми домову вчительку. Яка шкода! І мамця буде cero жалувати. Тепер нема нікого дома, лиш я. Ах, яка шкода! Прошу кланятися від нас панству К. і сказати, що запізно, бо місце вже заняте!

— Adieu!

— Adieu!

— Зайняте вже, пропало! — шепнула до себе дівчина і притьмом пустилася по сходах. За нею послугач.

Перед каменицею стала. Де тепер іти? Значить: на дальше у тій проклятій фабриці, а як не послухаєш їх під-шептів, то зупинишся на леду! Гарні речі! .

Ішла дальше. Думки напливали роєм. "Ні, я не можу остати в тій фабриці! А без того я не в силі ані запомочи маму, ані бідну тітку... О, проклята красото, причина мойого лиха і скорбот!,. Але ні! Чом же я не маю пожити гаразд?.. Я молода, сдіт широкий, веселий, так усміхається. І він — такий милий — такий вуж — так ласиться... Я його так люблю, так люблю..."

Гадки мішалися. "Іду там, де він часто пересиджує. Перейдуся попри кофейню над дунайським каналом..."

Пішла. В голові її палило.

А вода — каламутна вода в ясну днину — вода тота, спокійненько пливуча, манила її. Так вона почула нараз непе-реможений нагін-потяг до тієї води...

* Кафе "Метрополь" (франц.).— Ред.

До café "Metropol" влетів комісіонер.

— А де вона пішла? — запитав півголосом фабрикант.

— На ратункову станцію!

— Де?.. Чого?.. Як то?

— Скочила в Дунай. Поліцай ледве її витягнув. Жива, натурально... Я навіть не сподівався, що таке станеся, а'то був би перешкодив. Нагло склалося...

Розповів усе дочиста.

— А то дурна раз, гей, дурна! Чи потребувала сего. Була би пані... Така красна, а така, така...

— І була би щаслива!—додав комісіонер, глянувши значучо на фабриканта.

Відгадав його думки...

Відень 1901 р.