Дві вершини Гороскопу - Сторінка 7

А траплялося, що його будило яскраве світло фар десь перед світанком. З машини висідали тоді стомлені люди. Вранці ж, коли по них приїздили, щоб відвезти на службу, вони виходили з очима червоними, і Андрієві, котрий, бувало, допомагав матері прибирати сходи, здавалося, що довкіл них клубочилася червона хмара, опинившись у якій, він відчувався в контурі невідомої енергії, що заряджала його страхом на весь день. Якось, коли він був уже студентом, піймався на думці, що люди ті, хоча й були зовні різні: високі, низенькі, чорняві, лисі, але жодного з них він не пам’ятав. Вони прийшли в його дитяче життя в густому червоному тумані і пішли з нього в тому ж тумані. В багатодітній сім'ї кочегара про них не прохоплювались ні словом, ні півсловом, ні дорослі, ні малі.

— Ходімо, доню, — сказав Зорін. — Ти питаєш, як довго таке триватиме? Я бачу два варіанти: перший — коли почнуть казати всім те, про що балакають між собою у владних кабінетах; і другий, коли станеться щось на зразок суспільного землетрусу. Подія якась, що наполохає людність… Почнуть винного шукати. Тоді й виплеснеться на люди все, що так ретельно приховували.

Зорін подумав, що однією з таких подій, до якої й він мав причетність, був підземний атомний вибух у місті Єнакієвому. Але звістка про нього не дійшла до громадськості. Сказати про нього Ользі він не мав права, оскільки дав підписку про нерозголошення. Багато хто вважав, що причиною суспільного вибуху може стати афганська війна. Але йшли роки і смерті в Афганістані перетворились на почесне жертвопринесення, а похорони останків у цинкових трунах — на кінцевий шлях цього ритуалу з салютами та промовами.

Вони вийшли на вулицю Дзержинського, на якій колись жили ті, котрі приймали рішення про вторгнення в Афганістан. На невеликій, всього в кілька гектарів, місцевості було з півдесятка будинків, з яких вийшли чільні люди наймогутнішої в світі держави. Зорін десь читав, що на землі існують так звані місця сили. Люди, що оселяються в таких місцях, отримують невідомо звідки сприяння в досягненні мети. Незнана сила винесла на самий вершечок владної піраміди Брежнєва, поряд з ним поставила Щербицького, Ватченка, Тихонова, Чебрикова — функціонерів, що вирішували долю світу. І невідомо скількох ще піднесе… Зорін, котрому довелося спізнати ситуації на межі життя і смерті, не вірив у містику, але тут виходило щось неймовірне. Саме на цьому пагорбі планувалося побудувати палати для другої столиці Росії. Мабуть, існує ще якась — вища воля, котра зашкодила цьому. Але на престол Російської імперії, щоправда, уже в інший час, зійшли люди з пагорба над Дніпром. І цим людям дано було підготувати розвал імперії, хоча й попри їхнє бажання.

Зорін подумав, що, мабуть, і він також один з тих, кому сприяє місце сили. Відбиток його — місця, що був на ньому, не давав йому загинути в шахті, хоча ситуації, в які він потрапляв, бували надкритичними. А от чи допоможе невідома еманація дніпрового пагорба вписати своє ім’я на скрижалі науки?

Вони вже підходили до входу в парк, коли Ольга сказала:

— Тату, може спочатку зайдемо в будинок Яворницького?[14] А вже потім — на острів. Я тут жодного разу не була.

Будинок виявився замкненим, хоча дощечка режиму роботи й сповіщала про те, що неділя — день для відвідувачів. Меморіальна оселя мала дивний статус — вона існувала, в ній працювали службовці і водночас туди нікого не впускали. Влада ніби боялась її показувати. Це бул, справді місце сили, де відомий тільки в столичних інтелігентських колах вчений-історик, опинившись тут, раптом зріс до національного героя, ім’я якому Козацький Батько. Зорін, котрий народився в Мишуриному Розі, на землі Січі, щораз, коли проходив повз будинок Яворницького, відчував невидимі струми, що пронизували його свідомість і поєднували з тими, хто колись мешкав у цих краях. Йому часом здавалося, що й він один з них, а тільки в сучасному втіленні. І він — матеріаліст до мізку кісток починав замислюватись над тлінністю плоті та незнищенністю духу.

Була перша неділя квітня 1986 року. Геологи святкували свій професійний день, і вони, як і в часи, коли донька була ще малою, пішли по обіді поблукати дніпровими схилами. Йому це потрібне було не тільки щоб поспілкуватися з Ольгою, котру він дедалі менше бачив через постійні відрядження, а також щоб дати відпочити голові.

— Бояться… Бояться показувати оселю козацького літописця, — сказав Зорін. — Пам’ять про нього під домашнім арештом тримають. Зате палац графа Потьомкіна для кожного відкритий. Волю козацьку — під замок, рабство — будь ласка, заходь!

— Тату, ти якось дивно говориш…

— Це не я — це моїми вустами хтось інший — із тих, невидимих, що оселю Яворницького оберігають.

— А нащо її оберігати? Кому вона заважає?

— А кому заважали церкви, що їх висадили колись у повітря, священики, що їх порозстрілювали? Кому заважали книги з історії, що їх забороняли видавати?

— А кому?

Зорін не поспішав відповідати. Останнім часом багато чого мінялось на краще. Проблеми інакодумання вже вирішували не "трійки", а суди, хоч і закриті. Проте ідеологи продовжували ліпити свідомість своїх підданих, як і раніше, "за образом і подобою". Нарешті він сказав:

— А тим, хто прагне підмінити сутність природну в людині на вигадану кимось.

— Я такого ще від тебе не чула, — здивовано мовила Ольга.

"Якби не було шістнадцятого вересня 1979 року, то, напевне, й не почула б,"— подумав Зорін. Натомість сказав з усміхом:

— Бо ми з тобою ще не підходили до цього будинку. Еманація тут якась, що пам'ять пробуджує — пам'ять батьків, дідів, прадідів.

— Ти завжди маєш про запас якусь несподіванку, — сказала Ольга. — То в тебе шахтні відкриття, то раптом цікавишся медициною, а тепер — щось зовсім інше.

— Ходімо вже в парк, — сказав Зорін. — Це зовсім інше в мені жило завжди. Просто ти ще мала була. До того ж про такі речі краще мовчати. За подібні балачки ще недавно жорстоко розправлялись.

Потьомкінський палац знаходився в двохстах метрах нижче від оселі Яворницького, на території парку імені Шевченка. Колись це був маєток некоронованого правителя Російської імперії і — місце сили, яке сприяло коханцеві цариці все життя, навіть у підготовці та ліквідації Січі козацької. Тепер тут палац студентів, інші часи настали, але стіни дихають імперією. В цьому — імперському полі "освячуються" всі комсомольські лідери міста. Тут формується, ні — штампується їхня свідомість, починаючи з першого курсу. Палац Потьомкіна — це лялькова фабрика по виготовленню рум’яних вожачків усіх рівнів. Потім ці "ляльки" з сумнівними поняттями про мораль, але добре навчені маніпулювати людською свідомістю, зручно вмощуються у крісла влади і, природно, навіюють свої — лялькові правила гри, спочатку підлеглим, а потім і всьому суспільству. Вони — ляльки, що "причащалися" в стінах палацу першого бахура Російської імперії, усвідомили з тим "причастям", що край іхньому пануванню прискорить відкриття іншого джерела сили — скромної садиби Яворницького, і роблять усе аби того не сталось. Це їхніми руками заборонялося вивчення історії козацтва, переводилися на російську мову тисячі українських шкіл, споруджуються недосконалі атомні реактори і проводяться ядерні випробування в найзалюдненіших регіонах. До чого ж зрештою призведуть правила, встановлені недоростками?

Тим часом вони вже поминули Палац студентів.

— Про що ти думаєш, тату? — озвалась Ольга.

Зорін не поспішав відповідати.

— А-а, про всяке… — сказав нарешті.— Он, бачиш, лавку в бічній алейці? То історична лавка.

— Так?.. — підозріло подивилась на нього донька.

— Так. Там я вперше поцілував твою маму. Все було тоді в жовтому опалому листі, а вона поспішала додому, бо їй, бач, треба було вчити уроки. Вона навчалась у десятому класі.

— Романтичне місце, — сказала Ольга з усміхом.

"Авжеж. Романтично все починалося,"— подумав Зорін.

…До Луганська, куди мала приїхати Валентина, можна було потрапити лише робочим поїздом, що на кілька хвилин зупинявся на станції за чотири кілометри від шахти "Ковпаківська" № 1–2, де він працював після інституту. Найбільше боявся Зорін запізнитись на той поїзд. Був похмурий лютневий день, мело суху порошу, а

він біг по шпалах, час від часу затуляючи рукою ніс і щоки від колючого морозу. І тут до завивання вітру долучився якийсь свист, зовсім близько, біля самого вуха. По миті — ще. В нього стріляли. Позаду бігли двоє з пістолетами і кричали. Вітер дув йому в обличчя і він їх не чув. Наказали підняти руки.

До нього наблизились мисливці на людину. Саме ця думка майнула при виді двох з хижим блиском в очах. Вони, мабуть, довгенько бігли, бо були розлючені і вже почали стріляти. Один тримав його на прицілі, а другий обшукував. Знайшли паспорт і перепустку на шахту.

З’ясувалося, що вночі було пограбовано касу. А ті двоє в цивільному, хоч і збагнули помилку, проте відпускати не збиралися.

"Послухайте, та ж до мене дружина приїздить. Вона ще зовсім… Ну, від мами ні на крок на відходила. Якщо я не зустріну її… Чуже місто, чужий вокзал… Залиште у себе документи, а мене відпустіть!"

"Понавигадувати можна все, що завгодно", — сказав один, відсапуючись від бігу.

І тут Зорін згадав про телеграму. Він усе ще стояв з піднятими руками.

"В мене телеграма…"

"Де?"

"В нагрудній кишені сорочки".

Вони уважно її оглянули, тоді один сказав:

"Можеш опустити вже руки. Паспорт на, а посвідчення у нас поки залишиться".

"Біжи!"— сказав, ні — наказав другий.

Кинувшись бігти, Зорін очікував, що ззаду ось-ось трісне постріл і в спині запече. Це не була помисливість — вони не поховали пістолети і тримали їх напоготові. йому тоді здалося, що він не просто біг, а втікав від розстрілу. І в пам’яті, ніби то була остання мить його життя, майнув калейдоскоп подій, найяскравішою з яких було побачення з Валентиною в парку над Дніпром осінньої пори. Тільки відбігши на пристойну відстань, відчув, як поступово виходить з нього жах.

Коли Зорін прибув на станцію, поїзд уже відходив; він ледь-ледь наздогнав його і таки встиг скочити на підніжку останнього вагона.

…Вони спустилися до мосту, що вів на острів. Тут, куди сходилися всі стежки, відвідувачів побільшало. Сюди йшли сім’ями, невеликими компаніями, мабуть, як і за козака Лазаря Глоби, котрий колись дуже давно насадив тут сад для всієї людності козацького містечка Половиця.