Диво - Сторінка 3
- Загребельний Павло Архипович -— Екзистенція буття, — зі смаком повторив інженер.
— Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю, — не втерпів, щоб не кольнути, Отава.
— Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? — поцікавився лікар.
— Скільки треба, стільки й знаю, — відповів Отава.
— Сі-сі! — свиснув поет. — А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?
— Тоді не знаю жодної, — хмикнув Отава.
— Якби я був сином професора, — зітхнув інженер, — це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.
— Ну так, — Отава говорив майже зло, — не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.
— Ну, не будемо сваритися, — заспокійливо промовив лікар. — Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.
— І встати теж може кожен, — вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок. — А тому всталиі Ходімо! Сі-сі!
Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вірші.
— Ті прочитай нам що-небудь з ненаписаного, ѕ просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліа у бійку з Отавою.
— Старий, — розмахував він короткими м’язистими Круками, — якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, чи буде й написане будь-коли.
Отож вони стали ходити до «свого» вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але згодом і сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не піддався хто-небудь. з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.
Наприклад, танці. Навіть зараз, коли курзал і всі літні майданчики ще тільки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) і коли тільки ті санаторії, що мали великі клуби, могли дозволити собі розкіш щовечора влаштовувати для своїх і приблудлих курортників танці, так от навіть зараз це немудре і, якщо розібратися, досить безглузде заняття набувало розмірів всезагальногр шалу або й пошесті. На танці бігли всі — молоді й старі, здорові й хворі, холості й одружені, Вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому не показуватися, — для всіх день був лише коротким і нудним вступом до блаженного вечора і до ночі, коли з саморобних естрад пролуиають перші звуки музики і перші пари рушать у звабливу подорож по чарівливому морю в пошуках островів і цілих архіпелагів симпатії, захоплення, а то й кохання; До танців готувалися самовіддано й ретельно. З валіз діставали й випрасовували яскраві вбрання, зачісувалися, чепурилися, мов ті птахи, що більшу частину свого життя витрачають на чищення пір’я. І вса для того, щоб у вечірніх залах, в тісняві й літняві вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою старанністю впродовж дня.
Інженер, поки вони ще не набачили свого вікна, кілька разів рвонув на танці, навіть завчасно вибрав собі партнерку і поставив її кандидатуру на обговорення всього їхнього товариства. Ясна річ, інженер, як людина сучасна і з великими претензіяяи, накинув оком на: жінку найвродливішу, точніше, найгіоказнішу в усьому санаторії. Була вона ще зовсім молода, висока, міцно, але приємно збудована, мала лукаво вигнуті уста і різнобарвні очі, стриглася під хлопця, носила завжди обтислі светри і туристські штани з еластику.
— Якщо я її сьогодні запрошу трохи побацати? — спитав інженер, — Які будуть думки?
— Занудлива особа, — сказав поет, — я її знаю. Вона теж з Москви. Художниця. Вважає себе геніальною. Сі-сі!
— По-моєму, навіть дуже приємна особа, — зітхнув лікар, який починав уже повніти і завжди зітхав, коли бачив струнких молодих жінок.
— А що скаже професор? — поцікавився інженер.
— Якщо вона справді художниця, то це вже не жінка, — похмуро посміхнувся Отава, — якщо ж лишилася справжньою жінкою, то ніяка вона не художниця.
— А Жорж Санд? — сказав лікар.
— Виняток, який тільки підтверджує правило.
— Сі-сі! — свиснув поет. — Мені така теорія до вподоби. Старий, ти геній!
— І все ж таки я запрошу її на якийсь твістик, — затявся інженер. До сніданку він вийшов брезклий і злий.
— Як ваша художниця? —не втерпів лікар, втягуючи живіт, для чого йому доводилося ставити руки на боки і непомітно заганяти пальцями свої «капіталістичні накопичення» під ребра.
— А ніяк, — похмуро буркнув інженер. — Отава сказав правильно.
— Ci-cil — по-своєму прокоментував інженерові слова поет. — А точніше?
— По-перше, вона не вміє танцювати ні твіста, ні взагалі будь-чого модного, а по-друге, вона відмовилася йти на танці.