Джури і підводний човен - Сторінка 12

І потрібно було негайно щось придумати, аби віднадити їх від цього. Думали хлопці, думали, і нарешті Стешкові Чумарному, що понад усе полюбляв казки про богатирів та зміїв крилатих, прийшла до голови така думка, що хлопці спочатку аж роти пороззявляли. І лише тоді кинулися до роботи.

А роботи тієї було чимало. І бичачих міхурів треба було десь роздобути, і козячого клею, і фарб усіляких…

Що дужче пригрівало сонце, то більше людей прибувало до плавнів. І не лише для того, щоб ловити рибу чи полювати річкового звіра. Староста черкаський оголосив, що збирає міцних хлопців. Навіщо вони були йому потрібні, старостові люди не казали, проте й так усі знали — для походу на пониззя Дніпра. Як знали й те, що для такої справи треба бути не тільки міцним, а й добре володіти зброєю.

І тепер ранок у плавнях починався з військових вправ. Спочатку козаки змагалися на шаблях, тоді бралися за луки. Згодом деякі вигадники почали вичворяти таке, що Телесик узагалі забув про все на світі.

Він уперше бачив, щоб дорослі люди так здитиніли. Частина черкасців, наприклад, узяла за правило перекидатися груддям. Отак — стануть навпроти і перекидаються грудками, наче хлоп’ята м’ячиками з реп’яхів. Спочатку вони перекидалися повільно. А потім стали перекидатися дужче й дужче.

— Навіщо воно вам? — поцікавився Івасик в одного черкасця, котрий перед цим пожбурив добрячу грудомаху своєму напарникові і тепер сам готувався зловити її.

— А це хлопче, щоб ловким бути, — охоче пояснив той.

І тут-таки отримав грудомахою по лобі. Схоже, він ще не навчився водночас кидатися й балакати. Ловець схопився за те місце, на якому вже наростала гарна ґуля, і визвірився на Івасика:

— Геть звідсіля, бо…

З цього Івасик зрозумів, що цей черкаський, схоже, трохи невдоволений з його розпитувань, і відійшов убік. І саме вчасно: сусідній гурт черкасців почав перекидатися списами. Точнісінько так само, як це робили ті, хто грався грудками: спочатку повільно, а тоді усе швидше й швидше. Незабаром списи майже свистіли в повітрі, але парубки примудрялися ухилятися від них. А дехто навіть ловив їх і жбурляв назад.

— Бач, як гарно кидаються, — похвалився Мусійко Хруня, котрий не забув, що й він черкаський. — Ваші так не вміють.

— Подумаєш… — закопилив губу Івасик. — Наші ж не діти, щоб гратися.

Проте не всі переяславські були такої думки. Нараз хлопці почули, як хтось із них гукнув:

— Гей, Грицику, а покажи-но, на що здатні ваші воронівські!

— А ви хіба не бачите, що людина зайнята? — відгукнувся Грицик, що саме бився на шаблях з Колотнечею, і ніхто з них не хотів поступатися. — Ви краще до Санька підійдіть.

А Санько вже тут як тут. Він зиркнув на тих, хто кидався списами, скривився, наче кислицю скуштував, і сказав:

— Не підходить мені це. Мені стріли зручніші…

Черкаські завмерли з роззявленими ротами.

— Що? — не зрозумів один з них. — Які стріли?

— Та звичайні, які ж іще, — відказав Санько.

— Оці, що з лука? — не йняли віри черкаські.

— Та з чого ж іще…

І в Санька був такий вигляд, наче йому стало соромно від того, що всі нормальні хлопці мають справу зі списами, а він усе ще з маленькими стрілами грається. Наче якесь дитинча, їй бо…

Принесли стріли.

Санько відміряв тридцять кроків і повернувся до стрільця.

— Дострелиш? — запитав він.

— Я? — обурився той. — От зараз побачиш, дострелю чи ні…

Усе ж тятиву відпустив легенько. Стріла плавно здійнялася в повітря і пташкою пурхнула до Санька. Санько, не сходячи з місця, перехопив її і відкинув стрільцеві. Навколо невдоволено загули: — І це називається стріляти?

— Так і я зміг би її вловити…

— Так людина ж… — виправдовувався стрілець. — А раптом щось не те…

— Те, те, — кивнув головою Санько. — І натягуй сильніше.

Цього разу стріла полетіла значно швидше. Але Санько таким самим спокійним, начебто лінивим порухом руки спіймав і її.

— Оце я розумію, — сказав хтось із гурту.

— Лука натягуй дужче, — порадив Санько стрільцеві.

На цей раз стріла зірвалася з тятиви як справжня. Та за мить і вона опинилася в Саньковій руці. Він недбало жбурнув її стрільцеві, тоді відійшов ще на двадцять кроків і зажадав:

— Ану, виходьте втрьох!

У глядачів повідвисали щелепи.

— Що?

— Три стріли одразу?

— То, може, ти й проти п’ятьох вистоїш? — лукаво поцікавився Колотнеча. Вони з Грициком кинули змагатися на шаблях і тепер спостерігали за Саньком.

Санько винувато всміхнувся.

— Та ні, — відказав він. — До цього я ще не привчений. А от три — саме для мене.

Це було неймовірно. Стрільці, що вціляли в стовбур дерева за сотню кроків, ніяк не могли вцілити в людину, що була чи не вдвічі ближче. Щоправда, спочатку вони теж не дуже натягували тятиви і намагалися цілити в ноги. Тоді, переконавшись, що Санько легко ухиляється, почали цілитися йому в груди. Проте Санько і від тих стріл ухилявся так легко, начебто в нього летіли не стріли, а кульбабин пух. Зрештою стрільці домовилися, що один цілитиме Санькові в плече, інший — в голову, а третій — в живіт. Але Санько все одно був проворніший. Уникав він стріл навіть тоді, коли ті почали висвистувати, наче на бойовиську.

— Ого! — у захваті вигукнув хтось за Телесиковою спиною. — Оце б і мені так навчитися!

Івасик обернувся — то був мастак ловити груддя власним лобом.

— Ти, Логвине, спочатку грудкам дай раду, — засміявся його товариш.

— До чого тут грудки? — спаленів Логвин. — Стріли — це зовсім інше…

— Нічого не інше, — відказав Санько і невловимим рухом упіймав останню зі стріл, що летіли в нього. — Хто вміє уникати груддя, той навчиться і від стріл ухилятися…

Тож і не дивно, що відтепер Івасик ладен був крутитися між дорослих козаків зранку до вечора. Проте вчасно згадав, що є й нагальніші справи, тож подався туди, де його ватага про щось перешіптувалася з чинбарями. А в тих чинбарів був такий вигляд, начебто і їм стукнуло по дванадцять рочків.

На третій день усе було готове для того, щоб вказати нахабним татарчукам на їхнє місце. Зосталося тільки вистежити, коли вони наблизяться до плавнів.

І татарчуки не забарилися. Наступного дня Стешко Чумарний, що стежив за степом з верби, свиснув у всі чотири пальці.

— Там… — показуючи кудись понад очеретами, сповістив він. — Хлопців з двадцять. Примчали он до того пагорба і засіли за ним… О, а тепер троє крадуться у наш бік!

— А решта? — запитав Телесик.

— Решта за горбом…

Що це означає, хлопці добре знали. Одного разу вони теж погналися за трьома татарчуками і нарвалися на велику юрбу. Проте на цей раз усе буде інакше…

— Готуйся! — звелів Телесик і ватага миттю розтанула в кущах.

ХЛОПЦІ ЗІ СТЕПУ

— Тс-сс, — засичав передній з трійки сміливців і притис пальця до губів. — Там щось є…

Його товариші спинилися мов укопані. Їм теж здалося, ніби за півсотні кроків гойднулася гілка глоду. Але що це було: спурхнула птаха, змахнув хвостом необережний звір, чи, може, поворухнувся козацький спостерігач — вони сказати не могли.

Хоча який там може бути спостережник? У цих місцях спостережники в кущах не сиділи — ні татарські, ні козацькі. Уже кілька років і татари, і люди діда Кібчика жили мирно. А якщо й стежили одне за одним — то лише з висоти древніх курганів. Та й то для годиться. А на те, що козацькі чи татарські дітлахи час від часу гасають степом, спостережники не надто зважали: на те вони й діти, щоб казитися. Вони не втручалися навіть тоді, коли хлопчаки сходилися врукопаш під очеретами. Бо що ж то за діти, які не міряються силою?

— Тс-сс… — знову підняв пальця передній татарчук, на ім’я Абрек. — Мабуть, там хтось з козачат…

Його товариші Ібрагім і Муса закивали головами. Атож, може бути, що це саме хтось із них. І було б добре заскочити його зненацька… Тепер вони скрадалися ще обережніше. Ось і той кущ… Проте за ним нікого не було. Може, й справді спурхнула пташка…

Невдовзі під їхніми ногами зачвакала твань. А ще за кілька кроків татарчата знову завмерли: вони побачили слід. І цей слід хтось залишив зовсім нещодавно, бо молода осока ще не встигла випрямитися.

Татарчуки закосували очима на всі боки. Атож, у цих місцях, за якусь сотню-другу кроків від Дніпра, усяке може перестріти. І гадюки тут більші, і кабани лютіші, а про комарів то й казати годі. Недарма ж подейкують, що молоді козаки обмазуються товстим шаром багнюки, аби комарі не дісталися шкіри. А от дорослим козакам нічого вже не страшне — ні комарі, ні люті вепри, ні навіть стріли. В аулах подейкують, ніби вони такі проворні, що вміють ухилятися від стріл, пущених майже впритул. А деякі ловлять їх руками і кидають назад з такою силою, що ті впиваються в свого господаря. Тому краще в козаків зблизька не стріляти…

Але найкапосніші все ж їхні козачата. О, то ще ті штучки! Вони підстерігають необережних татарчуків, дають їм лупки, а потім змушують їсти дніпрову багнюку і клястися, що більше у плавнях і ноги їхньої не буде.

— Може, не треба далі? — ледь чутно прошепотів Ібрагім, що йшов останній.

Абрек і Муса дружно насупилися на нього: стули пельку, боягузе!

Тепер вони рухалися ще повільніше. Та й багнюка ставала глибшою. Ось уже вони по коліна в твані, ось майже по пояс. Проте, здається, попереду вже завиднівся край чистого плеса… Ще кілька кроків і татарчуки зупинилися.

Так, це й справді було плесо — невелике й безлюдне. Схоже, людська нога тут навіть не ступала.

Раптом Ібрагім судомно схлипнув і схопив Абрека за руку:

— Там…

Але Абрек і без нього вже помітив, як на протилежному боці тихо гойднулися очерети. Гойднулися і за вмерли. А тоді гойднулися ближче. Отже, тут хтось є.

Але такого не може бути! Дорослі казали, що в цьому місці вже давно не бачили козаків. А чому — ніхто того не відає. Чи то перебралися вони в інше місце, чи, може, їх щось налякало. Проте цього не може бути, бо ніхто ще не бачив переляканого козака! Хоча… Он, кажуть, недалеко звідсіля завівся сом-людолов. Спочатку він полював на качок та гусей, а років із п’ять тому затягнув на дно одного чабана. А минулого року ці місця мали розвідати двійко дужих нукерів. Ті сумні розвідини, схоже, закінчилися на дніпровому дні, бо ж їхній човен знайшли перевернутим. Мабуть, без сомиська тут не обійшлося. І не дивно, чому найближчі від Дніпра чабани почали казати, ніби їм не такі страшні плавні, як плеса, де так полюбляють вигріватися соми…

Зненацька очерети розійшлися і…

У татарчуків відпали щелепи.

Це було щось набагато страшніше від сома.