Джури і підводний човен - Сторінка 7

Он біля інших хлопці вже сьорбають куліш, аж за вухами лящить.

— У мене теж не менше, — мовив Глинський. — А ще мої хлопці схопили одного їхнього сотника і той сказав, що під Переяславом зібралося більше тумена.

— Щось ми цього не відчули, — усміхнувся Швайка.

— Атож, — згодився Глинський. — Справа не в тім, скільки їх, а в тому, що ординці розгубилися. Тож тепер треба засмикати їх так, щоб вони не знали, у який бік кидатися.

Швайка кивнув на знак згоди. Глинський пропонував те, що зазвичай чинив на своєму черкаському порубіжжі: йти не щільною лавою, а, довідавшись про основний напрямок руху орди, розбитися на сотні, ба й десятки, воїнів і безнастанно шарпати втомленого далекою дорогою ворога, аж доки той не кинеться навтікача. А тоді на свіжих конях усістися йому на плечі…

Нарешті кашовар дав дозвіл працювати ложками. Глинський втягнув носом гарячу пару, тоді захопив повну ложку. Люто хукаючи, проковтнув куліш і аж крекнув:

— Добренний куліш! До самих кишок пропікає!

— Атож, для такого морозу кращої їжі ще не придумано, — згодився Швайка.

Коли ложки застукали по днищу, князь підвівся й сказав:

— А тепер, хлопці, спати. Бо завтра доведеться попрацювати не менше, ніж сьогодні.

КОЗАЦЬКІ ХИТРОЩІ

Санькові з Грициком не спалося. Їм не терпеливилось набалакатися досхочу, бо це була перша їхня зустріч опісля минулої осені, коли Грицик знову подався в степ до Рашита, а Санька його віщунська стежка повела кудись у житомирські нетрі. Щойно вони обмінялися замість вітання кількома штовханцями, Грицик запропонував:

— Слухай, друже, а чи не прогулятися нам трохи? Заодно й погомонимо.

— А чом би й не прогулятись? — відказав Санько. — Тільки давай-но прихопимо з собою два шматки полотна і Сирітку з Куцим.

— Навіщо вони нам? — здивувався Грицик.

— Полотно для того, щоб татари нас не помітили… — почав Санько.

— Це зрозуміло, — перебив його Грицик. — А от вовчики навіщо?

— Щоб захищали, коли татари нападуть…

— Теж непогано, — згодився Грицик і придивився до товариша. Навіть у напівімлі було видно, як той усміхається. Мабуть, придумав якусь капость для ординців.

За кілька хвилин друзі покинули Дівички. Їхали не криючись, бо довкруж них, винюхуючи сліди, виписували кола невтомні вовчики.

— Ти ж ніби збирався у житомирських нетрях провести цілу зиму, — почав Грицик, коли позаду розтанули останні козацькі вогнища.

— Казав, — згодився Санько. — Але не склалося.

Перед його очима виникло продовгувате обличчя діда Куделі з острішшям лляних брів. Почувся його крихкий, уривчастий голос:

— Часи, синку, міняються, і марно ти приїхав. Нічого я тебе вже не навчу. Тобі, бачу, інша наука потрібна…

А яка саме, не сказав. Натомість додав:

— Ти єдиний, хто на це здатен.

Санько хотів запитати діда, на що саме, проте вчасно стримався: не прийнято серед волхвів запитувати чи перепитувати. Треба самому допинати, що до чого. Тож він лише низько схилився перед старим та й повернувся ні з чим. І тепер уже другий місяць думає про те, що мав на увазі дід Куделя.

— Зрозуміло, — сказав Грицик.

Якийсь час вони їхали мовчки. Сніг ледь чутно порипував під копитами. З неясної імли випливали дерева і знову тихо скрадалися за спину. Звідкілясь долетів нестямний регіт пугача. Грицик зупинився, дослухаючись.

— Гарно регоче, — зазначив він. — Навіть не вгадаєш, справжній він чи хтось під нього підробляється.

— Гадаю, що справжній, — відказав Санько.

— Я теж так думаю…

Санько всміхнувся. Ні, в голові у Грицика дещо інше. І він, Санько, знає, що саме.

— Слухай, як у тебе з Фузою? — спитав він.

Грицик стріпнувся. Скоса зиркнув на товариша, і не втримався, зітхнув.

— Ніяк, — відказав він. — Розумієш… Ну, візьмемо ми шлюб, а далі що?

— Як що? Живіть та й годі.

— Еге, живіть… Я ж козак, мені їздити треба, а вона як сама? А раптом образить хто?

— Дурень ти, — переконано відказав Санько.

Грицик зупинився.

— Ти так гадаєш? — з надією запитав він.

— І не сумнівайся…

Зненацька Сирітка насторожила вуха. Куций завмер.

На його крутому загривку шерсть стала дибки.

— Здається, ординці десь недалеко… — прошепотів Санько.

Далі друзі їхали обережно, прокрадаючись від одного дерева до іншого. Нараз Грицик застережно підняв руку.

— Там, — прошепотів він.

І справді, в проміжку між деревами заблимали відблиски вогню. А ще по хвилі друзі побачили за поприще від себе численні кострища. Вони потроху пригасали.

Грицик хотів підкрастися ближче, проте Санько його зупинив.

— Стривай, — прошепотів він. — Чуєш?

Грицик прислухався. І справді, в застиглому морозному повітрі почувся легкий тупіт. Він усе наближався.

Ординський сторожовий роз’їзд неспішно трюхикав засніженою цілиною. Вершники насторожено вслухалися в тишу. В імлистому мареві, підсвіченому блідим місяцем, виднілися сліди іншого роз’їзду, котрий проїздив тут чверть години тому. Ліворуч від них, мов велетенська істота, сонно ворушився багатотисячний табір. Праворуч відсвічувало ще не влежаним снігом неозоре поле, густо помережене чорними цятками кущів та байраків.

Нараз один з ординців зупинився і приглушеним голосом скрикнув:

— Дивіться!

— Що? — повернулася решта до нього.

— Он там… Бачите, щось схоже на кінних? А щойно на тому місці нічого не було…

Чауші придивилися. І справді, майже за сотню кроків від них бовваніло щось, схоже на дві кінні постаті. Постаті стояли боком до сторожі і кудись пильно вдивлялися. На роз’їзд вони, схоже, не зважали.

— Гей, чиї будете? — вигукнув старший роз’їзду.

Постаті не відповіли. Вони навіть не поворухнулися. І якби сторожа не була переконана, що хвилину тому цих постатей не було, вона б сприйняла їх за якісь чудернацькі кущі.

Сторожа нерішуче перезирнулася. Тоді старший кивнув двом чаушам і ті повільно рушили до підозрілих постатей.

Решта, тримаючи луки напоготові, завмерла.

— Гляньте! — знову пролунав приглушений вигук.

Сторожа здивовано закліпала очима. І було від чого: зненацька, в один змиг ока, те, що вважалося постатями кінних, щезло. Але не зовсім — коні виднілися як і раніше, а от їхніх вершників наче язиком хтось злизав.

Ординці міцно зажмурилися і знову розплющили очі. Ні, нічого не змінилося. Перед ними, як і раніше, виднілися обриси коней.

— Що б це могло бути? — прошепотів хтось.

Нараз позаду почувся здушений зойк, що перейшов у хрипіння. Ординці рвучко озирнулися. Двійко задніх чаушів безвільно сповзали з коней, а по землі стелилися, віддаляючись, дві сірі тіні.

Якусь мить ординці з жахом споглядали непорушні тіла своїх товаришів. А коли схопилися за стріли — сірі тіні вже розчинилися в імлистій темряві.

А ще за мить зниклі вершники, начебто нічого й не сталося, знову завиднілися на своїх конях.

— Вовкулаки! — вереснув старший і кинувся до табору. — Тривога!

В ординському таборі спалахнули багаття, здійнявся галас. За хвилину на поміч сторожовому роз’їздові кинулися десятки кінних.

І лише тоді непорушні до того постаті дивних вершників ворухнулися і тут же розчинилися серед снігів.

— Молодці, хлоп’ята, гарно попрацювали, — похвалив Грицик Сирітку та Куцого, що наздогнали їх.

Вовчики поглянули на нього і заметляли хвостами. З їхніх гострих писків скрапувала на сніг кров.

ПАСТКА

Удосвіта козаки вибралися з Дівичок. А коли розвиднілося, Богдан Глинський разом з Колотнечею та Швайкою вже стояли на зарослому пагорбі неподалік від Переяслава. Звідсіля ординський табір було видно, мов на долоні. Як і звечора, яскраво палали багаття, а в усі боки сполошеним вороняччям гасали вершники.

— Що це з ними? — здивувався Колотнеча.

— Мабуть, хтось потривожив їх уночі, — здогадався Швайка. — Це часом не ваша робота? — повернувся він до Грицика з Саньком, що саме піднімалися по крутосхилу. Від їхніх коней димувала пара.

Грицик зупинився поруч зі Швайкою, поглянув на неспокійне татарське стійбище і вдоволена посмішка спливла на його обличчі.

— Та ми нічого такого ніби й не робили, — відказав він. — Правда ж, Саньку?

— Авжеж, — підтвердив товариш. — Це все наші вовкулаки постаралися…

І він кивнув на Куцого та Сирітку, що з висолопленими язиками трюхикали слідом за ними.

— Вовкулаки? — недовірливо перепитав Глинський.

— Та вони, хто ж іще, — зумисне байдужим голосом почав Грицик. Проте не втримався і збудженим голосом додав: — Боже, ви тільки послухайте, чого Санько навчив наших вовчиків!

Колотнеча вислухав Грицикову оповідь з роззявленим ротом. Та й у решти час від часу в очах спалахували веселі вогники. Коли Грицик замовк, Колотнеча заздро зітхнув:

— Шкода, що мене з вами не було!

— Нічого, тобі теж знайдеться робота, — заспокоїв його Глинський і повернувся до Швайки. — То як ти гадаєш, з чого сьогодні розпочнемо?

Колотнеча здивовано поглянув на Глинського: не часто доводилося йому чути, щоб староста черкаський звертався до когось за порадою.

Швайка перевів погляд з ворожого табору на стовбур найближчої сосни. По ньому рудою блискавкою промайнула білка.

— Тепер їх зненацька не заскочиш, — в задумі відказав він. — Тож гадаю, що й нам нема рації ховатися…

— Чи триматися гурту, — підхопив Глинський. — Треба їх смикати за хвіст і за гриву, щоб і забули, навіщо прийшли… Отже, так: ти зі своїми хлопцями лаштуєш засідку он під тим лісом…

Швайка поглянув туди, куди показував Глинський, схвально хитнув головою.

— Кращого місця не знайти, — сказав він. — Там широка дорога на Циблі. І ліс підковою…

— Саме це я й мав на увазі, — кивнув Глинський. — А я зі своїми козаками спробую подражнити татарів. І коли вони поженуться за мною, я виведу їх під стріли та шаблі твоїх хлопців… Звісно, мої теж не з боку дивитимуться, — додав він.

Староста черкаський провів поглядом Швайку з товариством, а коли ті опинилися на рівнині, знову повернувся обличчям до Переяслава. Зі свого місця йому було видно, як ліниві дими руйновищ сходили над його околицями, як перша лава ординців покотила на стіни Городища, як тисяцькі спішно готували свої чамбули для подальшого штурму фортеці. Усе було, як і вчора.

— Уперед, — коротко кинув Глинський. Його ватага вихопилася на узлісся і завмерла край пагорба, мовби щойно забачивши ворога.

Але побачили і їх. Найближчі з татар з переляканими зойками кинулися до тих чамбулів, що вже готові були рушити під переяславські стіни.