Джури козака Швайки (2007) - Сторінка 22

Хоча бувало й інакше — татари налітали майже одночасно з появою сигнальних димів. Поки поселянин розглядає дим та, чухаючи потилицю, роздумує, куди ж йому податися цього разу — татари вже тут як тут.

А бувало й навпаки. Татарів ще й духу немає, а між поселян вже ходять чутки, що вони прийдуть, скажімо, завтра під ранок. І що найдивніше — ці чутки зазвичай справджувалися. Але хто їх поширював, звідкіля вони бралися — ніхто й не знав.

Саме такі чутки поповзли цього разу уздовж Сули. То ж пан Кобильський загадав своїм челядникам якомога надійніше сховати худобу. А сховавши, негайно повертатися до Канівців.

Поміж челядників плентався на старезному коні Демко. Став він жовніром несподівано для самого себе. Потому, як його, зв’язаного і закривавленого, пригнали з Воронівки, Демко кілька днів тягав для огорожі канівецького городища товстелезні колоди. Зазвичай Дурна Сила вправлявся один за трьох. І ця його міць привернула чіпке око пана Кобильського. Отож пан і вирішив приєднати Демка до своєї збройної сторожі. Бо ж при потребі такий і від десятка татарів оборониться.

Спочатку Дурній Силі дали найбільшу шаблюку. Проте і вона виявилася залегкою для Демкової руки. Не шабля, а пір’їнка з півнячого хвоста. Та й розмахував нею Демко так затято, що, зламавши навпіл шаблі п’ятьох супротивників, вона, зрештою, й сама розлетілася на друзки. Тож відвели Демка до конюшні, всипали за те, що нівечить панську зброю, і веліли озброюватися самому. Розшукав Демко десь замашного окоренка, такого, що не кожен і втримає в одній руці, засмалив на вогні — і тепер від тої Демкової зброї всі шаблі відскакували, мов горох від стінки. А Демковій довбні хоч би що.

А от кінь у Дурної Сили виявився нікудишнім. Був він лишаїстий, підсліпуватий на одне око і такий старезний, що вже й не пам’ятав, коли останнього разу переходив на чвал. Проте іншого коня пан не дав.

— На коня треба заробляти самому, — сказав.

І зараз Демків кінь ледь переступав старечими ногами. Та хоч як дивно, майже увесь час тримався попереду. Хоробрі панські жовніри, не змовляючись, пропускали Демка вперед. Бо надто настирливими були чутки про татарську з’яву. І ледь перед гуртом жовнірів відкривалася лугова місцина, як вони зупинялися, нібито у якійсь важливій справі. І старший поміж них, Куролуп, котрий тимчасово замінив Тишкевича, казав без звичної зневаги, швидше прохально:

— Ану, хлопче, піди поглянь, що там робиться. У тебе ж теє… найзіркіші очі.

І панські челядники тулилися біля узлісся доти, аж доки Демко заспокійливо не змахне рукою.

Панську череду, що паслася під Воронівкою, довго шукати не довелося. Вона паслася там, де й завжди.

Бугай Петрик, забачивши вершників, загрозливо ревнув, і Демко знову опинився попереду жовнірського гурту.

Випасав череду дід Микола. Двоє інших пастухів полохливо бовваніли віддалік.

— Як там мій дідо? — запитав Демко. — Ще не оклигали?

— Та вже ніби трохи прийшов до тями, — відказав дід Микола. — А ти ж чого затесався поміж тих песиголовців?

— Бо я, дідо, вже й сам той… жовнір, — гордовито пояснив Дурна Сила. — Мене пан взяв на службу.

— Тьху, — відказав на те дід Микола. — То ти що — тепера своїх будеш шмагати? Атож, гарний онук у Кібчика, нічого не скажеш!

— Не буду я шмагати, — сказав Демко.

— Будеш, — запевнив його дід Микола. — Під панську дудку і не такі танцювали.

— Гей, ви, чого там шепчетеся? — гукнув Куролуп. — Ану, старий, іди-но сюди! Та шкандибай швидше, поки канчука не отримав.

Коли дід Микола наблизився, Куролуп копирснувся у зубах, зневажливо сплюнув на землю і сказав:

— Так от, старий, треба заховати панську худобу. Чи, може, не чув, що татари йдуть?

— Та чув…

— То ж заховати, кажу, треба. І стерегтимеш. Коли що — не носити тобі голови. Зрозумів?

— Що ж тут не розуміти…

— А місця підходящі є?

— Та є. Оно, коли рушити до тієї улоговини, а потім по гатці дістатися до Жабиного острова — то там і сам чорт нічого не знайде.

— Він правду каже? — звернувся Куролуп до Демка.

У відповідь той ствердно хитнув головою.

Проте корови ховатися на Жабиному острові не збиралися. Їм і тут було непогано. Старші вдавали, що ніяк не можуть відірватися від смачної паші, а молодші все поривалися погасати наввипередки з пастуховими кіньми.

— А, пся крев! — лаявся Куролуп улюбленою лай коюпана Кобильського. — Так ми і до татарського пришестя не впораємося. Ану, допоможемо цим ледарям!

Проте й челядникам було нелегко впоратися з чередою. Слуги пана Кобильського не стільки підганяли корів, скільки ухилялися від гострих Петрикових рогів. Але, врешті-решт, і Петрик зрозумів, до чого йдеться. Він вийшов у голови, тихо мукнув, і корови слухняно подалися за ним через гатку.

— Ну, тепер вже легше, — зазначив Куролуп і витер шапкою спітніле обличчя.

— Аби ж то, — заперечив дід Микола. Він притис долоню до лоба і став вдивлятися кудись у далечінь. — Здається, ці бусурмени вже тут…