Джури козака Швайки (2007) - Сторінка 40
- Рутківський Володимир Григорович -А винен у цьому хто? Звісно він, Тишкевич.
З горя Тишкевич завернув у діброву. Добряче підкріпився впольованою дрохвою, тоді полежав у холодку над чистим, прозорим струмком. А по відпочинку вже твердо вирішив, як йому бути далі.
Звісно, без пана Кобильського поки що не обійтися. Але ж і повертатися до нього з порожніми руками теж не годиться. Потрібне бодай хутро. Та рушати по нього в дніпровські плавні зараз ризиковано. У будь-якому випадку, на берегах Сули чи Тясмина йому з’являтися не можна.
А от нижче Тясмина чи Сули — будь ласка. Там теж живуть вільні люди козаки. І не великими ватагами живуть, а здебільшого поодинці, аби не помітнішими для татарського ока бути.
От туди він зараз і рушить. Хоча краще було б рушати з відданою людиною. Тільки де ж її взяти у цій пустелі? Ні, доведеться йти за здобиччю на свій страх і ризик. А там — відновити довіру в пана Кобильського. Той за боброві хутра пробачить усі гріхи на світі. Звісно, він, Тишкевич, все йому не віддасть. Дещо й собі залишить…
Заглиблений у свої думки, Тишкевич скочив на коня і повільно подався у полудневий бік. Їхав і не зважав на те, що діялося навколо. Йому тут боятися поки що нічого. Слава Єзусу, татари не одібрали його охоронного знака. А крім татар, у цих місцях майже нікого не буває…
Тож і не помітив, як за кущем глоду, повз який він проїхав, щось промайнуло. Отямився, коли кінь став дибки. Рука блискавично метнулася до руків’я шаблі. Проте було вже пізно. Щось важке навалилося на нього, збило на землю, і дужі пальці обвилися навколо шиї.
Тишкевич не був слабкою людиною. При нагоді зміг би упоратися з одним-двома нападниками. Проте тут, як не напружувався, вивільнитися не вдавалося. Чужі пальці все міцніше стискали горлянку. Перед очима попливли райдужні кола.
«Оце і все», — промайнула думка.
Зненацька невідомий нападник послабив тиск. Почувся здивований голос:
— Пан Тишкевич? Як ви сюди потрапили?
Тишкевич сів, перевів подих. Перед ним стояв на колінах якийсь юнак із слов’янським обличчям. Придивившись, упізнав у ньому недавнього слугу пана Кобильського. І, здається, мав він дивне прізвисько — Дурна Сила.
Тишкевич поворухнув шиєю, повів головою праворуч, ліворуч — тягнув час. Тоді сказав:
— І справді, дурна в тебе сила, парубче.
— Та я ж… — зніяковів Демко. — Я ж дивлюся — над кущами татарська шапка промайнула. Ну, думаю, степняк їде, не інакше. Ну, думаю, стягну його зараз з коня, приб’ю, а сам у сідло — і додому. А воно, бач, як вийшло…
— Чекай чекай, — перебив його Тишкевич. — А сам ти як сюди потрапив?
— Та-а… За Воронівкою налетіли на нас татари. Куролап з іншими дали драла, а мене залишили. То ж татари аркан на шию — і в степ потягли.
— А ти, схоже, по дорозі втік від них…
— Еге ж. Вони саме перебиралися через якусь річку. Туман був, хоч в око встрель. Тож задній віз потрапив колесом між колоди. От мене й відв’язали, щоб допоміг витягти. А я його так смикнув, що він завалився у річку. Ну, і я слідом. Вони мене за течією шукали, а я проти неї пірнув. Доки вони в річці бовталися, я степом їх обійшов — і ось тутечки.
Нараз Демко замовк, потягнув носом повітря і прикипів поглядом до торбини Тишкевича.
— Смажениною пахне, — сказав він і проковтнув слину. — А в мене ж третій день у роті й ріски не було.
— Не було — то буде, — посміхнувся Тишкевич і витяг з торбини залишки дрохви. Демкові зуби запрацювали не згірш бобрових.
А Тишкевич дивився на Дурну Силу й міркував, як бути з ним надалі. Завести назад до татар? Ні, це він завжди встигне. Спочатку, мабуть, треба спробувати зробити його своєю вірною людиною. А продати татарам ніколи не пізно…
— А чому ти не питаєш, як мене сюди занесло? — поцікавився Тишкевич.
— Та я… — Дурна Сила все ще не міг упоратися з дрохвою. — Я ж було напочатку хотів запитати вас про це, а ви якось убік звернули.
«І справді — дурна сила, — подумав Тишкевич. — Схоже, в голові у нього гуляє вітер…»
Тоді ще раз у задумі потер шию і мовив:
— Довго розповідати. Та й не для чужих вух та історія. А ти, може, візьмеш і вибовкаєш її будь-кому. Бо хто ж тебе зна…
Демко вільною рукою бухнув себе у груди так, що вони загуділи, мов дзвін.
— Та я… — обурено почав він. — Щоб я… Та ніколи. Їй же Богу!
Тишкевич зітхнув так важко, ніби іншого виходу не мав.
— Ну, гаразд, — згодився він. — Ти, хлопче, бодай раз замислювався над тим, чому татари так несподівано налітають на наші села? Стежиш за тим степом, стежиш, здається, і миша не проскочить — а татари вже в тебе за спиною!
— А й справді, — Демко навіть про дрохву забув, так вразили його ці слова. — Не встигнеш і озирнутися, як вони вже поруч.
— Гадаєш, то просто так? Ні-і, голову даю на відсіч, що хтось із наших вказує їм дорогу.
Демко закліпав очима.
— Не може бути! — не повірив він.
Тишкевич роззирнувся довкола і, хоч аж до обрію не було жодної живої душі, пошепки мовив: