Джури козака Швайки (2007) - Сторінка 72

Він не помилився. Верхові повільно їхали назустріч. Незабаром Санько в передньому упізнав Остапа Коцюбу. Поруч з ним раз у раз виринала з трави голова Куцого.

— Як ти сюди потрапив? — почоломкавшись, запитав його Швайка. — Ти ж ніби з хлопцями збирався за пороги.

— Були ми з братчиками й там. Та потім вирішили, що цього літа тут буде веселіше. Тож і перебралися сюди.

— А Штефан де?

— У таборі. Просив мене повартувати замість нього. Бо йому, бач, ніколи. Підбирає загін з нових гарних хлопців. Коли хочеш, і тобі може вділити.

— Не треба мені нікого. Самому в татарському степу набагато краще, — відказав Швайка.

Острів, куди Остап направив Швайкових товаришів, називався Бобровий. Був він доволі великий — з одного кінця ледь виднівся інший. На ньому поодинці росли вигинисті дуби, над водою погойдувалися очерети та ліщина. Поміж дубів виднілося зо два десятки просторих куренів. А от від бобрів, здається, й сліду не лишилося. Чи то вже винищили їх, чи самі подалися світ за очі. Та й не дивно, адже на острові зібралося кілька сот людей. І всі були при ділі. За очеретами роздягнені братчики з галасом заводили неводи. Тут же рибу розтинали і в’ялили під спекотним сонцем. Чоловіків з тридцять нічної сторожі відсипалися в холодку. Пахло димом. Біля казанів куховари патрали дичину, і пір’я розліталося довкола, наче пухнасті листопадові сніжинки.

— Захотілося, розумієш, хлопцям свіжини, — пояснив Остап. — А то все саламаха та саламаха.

Поміж казанами походжав голий до пояса дід Кібчик і бурчав на кашоварів, що не так готують. А сам раз у раз позирав у бік Вирвизуба, котрий над берегом випробовував прибульців. Уздрівши Швайку з хлопцями, забув про все і, наче молодий, кинувся до них.

— А я вже думав, що з вами щось трапилося! — ще здалеку гукнув він. — А як там Кудьма?

— Нема вже діда, — глухо відказав Швайка. — Померли дідо. Визволили мене з пазурів Кобильського і померли.

— Он як… — дід Кібчик незмигно задивився на неозору дніпрову гладінь. — Так, казав він про це. Оце, каже, як зберетеся великим гуртом, то можу й перебратися до своїх батьків… Що ж, гарне життя прожив Кудьма. Важке і чисте. Може спокійно дивитися в очі пращурам своїм.

Звідкілясь випірнув і зупинився Демко Дурна Сила. Тепер у ньому важко було впізнати колишнього вайлуватого воронівського хлопця. І без того високий на зріст, Дурна Сила, здається, за цей рік повищав чи не на цілу голову. І плечі стали такі, що в двері він міг пройти лише боком.

Схоже, Демко теж не одразу впізнав хлопців. Принаймні, якусь хвилину розглядав їх з таким виглядом, наче вперше побачив. Нарешті широко посміхнувся і вигукнув:

— Ну, хлопці, і витягнулися ж ви! Як ті дубки.

Себе Дурна Сила, мабуть, вважав уже справжнім дубом.

— Хочете, покажу наш острів? — запитав він.

І не без гордощів додав: — Мене тут усі знають!

І справді, Демка знали добре. Коли вони проходили повз чоловіків, майже на кожному кроці чулося:

— О, наш Манюня заявився!

Або:

— Хлопчику, щось ти погано ростеш. Може, мало каші їси?

— Це вони так жартують, — посміхаючись, пояснив Демко товаришам.

А коли вони лишилися самі, попрохав: — Ви от що, хлопці… Не кажіть, як мене дражнили в селі, гаразд?

— Це ти про Дурну Силу? — уточнив Грицик.

— Еге ж. Розумієте, дурна сила — вона і є дурна. А от Манюня — це зовсім інше.

— Чому ж інше?

— А тому. На острові тільки п’ять чоловіків можуть мене подужати. Але вони вже виросли, а я, кажуть, ще ні. Тому й кличуть мене Манюнею.

Хлопці пройшли повз добрий десяток куренів, аж доки зупинилися біля крайнього, що стояв на піщаному березі.

— Ми його з дідом для наших збудували, — гордо повідомив Демко Манюня. — Так і назвали — воронівський курінь.

Зсередини курінь видавався ще більшим, ніж ззовні. Під стінами лежали оберемки прив’ялої трави. Пахло чебрецем і м’ятою. Тут могло розміститися десятків зо п’ять народу.

— Та ж воронівських поки що стільки не прийшло, — сказав Грицик і з розгону гепнувся на найбільший оберемок. — Навіщо такий великий?

— Це тільки напочатку так здається, що завеликий, — відказав Демко і гепнувся на сусідній оберемок, та так, що курінь аж задвигтів. — А потім буде замалим. Так дідо казали.

— І добре, що великий, — сказав Санько й осідлав третій оберемок. — Нам більше місця буде.

Нагуцавшись досхочу, хлопці вийшли з куреня і подалися туди, де дзвеніли десятки шабель. То досвідчені козаки перевіряли, на що здатні прибульці.

— Як твої? — витираючи спітнілого лоба, запитав Вирвизуб Швайку. — Вміють тримати шаблю?

— Та ніби вміють, — відказав Швайка. — Принаймні, задніх пасти не будуть.

— Це добре, — сказав Вирвизуб і знову повернувся до прибульців: — Ану, хто наступний?

Наступним виявився якийсь дебелий невмійко. Не встиг він підняти шаблю, як та вилетіла йому з рук.

— Що ж ти, друже? — розчаровано сказав Вирвизуб. — Схоже, навіть не знаєш, яким кінцем її тримати.