Федько у пошуках чупакабри - Сторінка 2

Сам Ілько завжди хвалився, що перейшла вона до нього ще від його прадіда — козака-запорожця. Так чи не так, але всі наче вірили дідові на слово. Бо як ти це перевіриш? Дід говорив, що він і сам не відає, скільки йому років. Сміявся, що не пам'ятає літер, а з географії знає тільки те, що Варшава, Париж і Лондон — на правому березі Дніпра, а Москва, Пекін і Токіо — на лівому…

— О! Матері твоїй ковінька! Гості приїхали! — голосно, ніби людина, яка недочуває, проказав дід. Насправді все, що йому треба, Ілько добре чув, але іноді було дуже зручно вдати глухуватого й пропустити повз вуха незначні та незручні деталі.

— Зустрічай, дочко!

Але тітка вже й сама кинулася цілувати племінника та обіймати шурина, оголошуючи на всю вулицю своїм потужним голосом про їхній приїзд. Із-за тинів повистромлювались сусідські голови: всім-бо було цікаво, хто і до кого приїхав!

Привітавшись із родичами та чмокнувши наостанок діда в пропахлі тютюном вуса, гості нарешті попрямували до хати, де їх уже чекала смачна вечеря.

На столі парувала молоденька картопелька, приправлена кропом, засмачена маслом, і розливала хатою запах, від якого слина просто не поміщалась у роті. Малосольні огірочки зеленіли у великій тарілці, на іншій сходила соком смаженина, щедро притрушена зеленню з тітчиного городу. А на завершення картини посеред столу вигравали рум'яними боками свіженькі, щойно з печі пиріжки, складені купкою у велику полив'яну миску.

Хлопці накинулись на їжу так, наче їх не годували кілька тижнів. Аж вуха їм позакладало — так жували! А вже через півгодини у них не було сили ні ворухнутися, ні встати. Після довгого дня повіки стали важкими, а розум — неслухняним. Однак це не завадило Професорові нишком потягнути зі столу кілька пиріжків, щоб нагодувати потім свого друга, який "чудово" проводив час у задушливому рюкзаку.

Трохи відпочивши та перекусивши, тато став збиратися додому. Завтра йому треба було йти на роботу, тому залишитися на ніч він не міг. Тітка провела гостя, а повернувшись до хати, позганяла хлопців зі стільців, де вони сиділи, наче голуби, що об'їлися дармового зерна, й ледве переводили дух. Господиня повела їх до Павликової кімнати, в якій вони всі разом і мали замешкати.

Надворі сутеніло. Скориставшись тим, що Павлусь кудись вибіг, Професор швидко випустив Маркіза на волю. Той уже намірився щось сказати, але отримав у зуби смачного пирога та був заштовхнутий під ліжко — хлопці вирішили поки що нікому його не показувати.

Поки гості порозкладали речі, а тітка постелила всім свіжу білизну, темрява за вікном загусла. Друзі вмостилися кожен на своєму місці. Біленький позіхнув, випростав ноги й відчув солодку втому та приємно наповнений всякою смакотою живіт. Він чув, як під ліжком Професора тихенько посапує уві сні Маркіз. На вулиці, під прочиненим вікном, виспівували серенади цвіркуни, чувся далекий гавкіт та якесь притишене квоктання. Село поринало у сон…

— Розкажи якусь історію! — зненацька повернув його до реальності вимогливий голос Павла Віталійовича. — Я заснути не можу!

— Давай завтра! Сьогодні в мене вже мізки не варять! — відмовив Сашко, якому зараз зовсім не хотілося говорити.

— Ех ти! А ще брат називається! — скрушно прошепотів Павлусь. — Півроку не бачились, а він навіть розповісти нічого не хоче.

— Давай я щось розкажу! — врятував друга Професор. — Ти які історії любиш? Про що?

— Та я всякі люблю! Але найбільше містику і жахи! — навіть у напівтемній кімнаті було видно, як загорілись чорнющі (весь в діда!) очі Павлуші в очікуванні цікавої оповідки.

— Тоді я тобі про Чупакабру розповім! — оживився Петрик. — Дуже жахливо і містично!

— От-от! А потім усю ніч лови малого, бо йому буде снитися казна-що! — втрутився Біленький.

— А-а-а-а! — протягнув Павлик, — це, здається, той брат, який сам не гам і іншому не дам! Я, щоб ти знав, уже великий і нічого не боюсь! Ми з дідом завжди на ніч фільми страшні дивимось! Він дозволяє.

— Знаю я, як дідо фільми дивиться! На другій хвилині засинає, на титри встає, а потім каже: "Якісь фільми тепер короткі! От раніше були…" — засміявся Сашко. — Ну та нехай, розказуй, розказуй! І я послухаю. Може, засну скоріше під твої казочки!

— Казочки, кажеш! Та не казочки це, а страшна правда життя! Добре тільки, що не нашого! — зловісним, приглушеним голосом повів Професор, аж Біленькому по шкірі побігли мурахи, а Павло Віталійович… Той взагалі натягнув ковдру на очі й визирав з-під неї з переляканою цікавістю…

…Далекі 70-ті роки минулого століття. Село в невеличкій країні під назвою Пуерто-Ріко, що в Південній Америці, спить спокійним сном після важкого дня. Але що це? Глухо замекали кози, закричала птиця, і — тиша.

Зранку ошелешені пуерто-ріканські селяни споглядали страшну картину. Вся худоба лежала мертва і складена акуратними купками. Під час ближчого огляду виявилося, що в кожної особини на шиї були сліди, як від гострих зубів, а в жилах не лишилось ані краплі крові. Ні місцеві жителі, ні влада не могли пояснити, що сталося. Потім було 20-річне затишшя, а тоді — нова хвиля нападів кровожерливого створіння, яка зчинила справжню паніку. Повідомлення масою надходили з усієї Латинської Америки (Мексика, Аргентина, Бразилія, Коста-Ріка, Сальвадор і Гватемала). Проте ніхто так і не бачив вампіра, й від цього ставало все страшніше!

Чудовисько назвали "чупакабра", або "козячий вампір". Час від часу воно з'являється в різних країнах і наганяє жах на людей. Є теорія, що цей звір має чужопланетне походження і може літати. Але хто знає, де та правда?! — майже пошепки закінчив Професор.

Біленький подивився на ліжко, де лежав Павло Віталійович. Звиклі до темряви очі розгледіли накритий ковдрою горбик, який надимався та опускався, голосно сопучи, і тільки одне вухо стирчало з нього назовні, ловлячи Петрикову розповідь.

— Ну, ти мені малого зовсім зашугав! Як він тепер засне? — мовив Біленький до Професора. — Добре, хоч другий розумака дрихне, а то би зараз такого наплів, що ми би на тиждень забули про сон.

— А хто сказав, що я сплю? — пролунало з-під ліжка. — Заслухався просто — так гарно хазяїн розповідає.

— І-і-и-и-и-и! — пискнув Павлусь. — Чупакабра! — він зірвався з ліжка та хотів уже кудись бігти.

— Догрався! — гримнув на Професора Сашко, зірвався з постелі й заледве встиг упіймати малого біля виходу з кімнати та повалити його на ліжко.

Довелось-таки й Біленькому розповідати історію — про те, як вони познайомилися з Маркізом. Павлуша мовчки дослухав, недовірливо подивися на фон Дворового й тицьнув його пальцем у бік.

— Ну що, добродію? Ви упевнилися нарешті, що я справжній? Бо вже дуже хочеться прилягти і лапи витягнути після того тісного мішка! — позіхнув пес, крутнувся навколо себе, обнюхався і знову поліз під ліжко.

— А-а-а-а! Говорящий собака! Це ж круто! — радісно зарепетував малий Барабаш і застрибав на своєму ліжку.

— Та тихіше ти! — зашипів Біленький. — Зараз усіх побудиш! Уже ліпше мати справу з Чупакаброю, ніж із твоєю мамою, коли вона сердиться!

— Та вони, як сплять, то вже хоч гарматою над вухом стріляй! — заперечив Павлуша.

— От-от, і я про те ж саме! — знову почулося з-під ліжка. — Всі нормальні люди та звірі давно сплять, а ви ніяк не вляжетеся! Ще й іншим заважаєте!

— Атож! Лягаймо, нарешті, спати, бо вже півночі протовклись! — підтримав чотирилапого друга Професор.

— Та якби не твої історії… — почав було Сашко, але на нього всі дружно зашикали. Він ображено замовк, і в кімнаті запанувала тиша…

Розділ 3

Зранку Біленького розбудив грюкіт дверей, які так влупили у стіну, що здалося, хата зараз завалиться. Але не встиг Сашко продерти очі, як відчув, що хтось сіпає його за носа та одночасно намагається стягнути з нього ковдру.

— Вставайте, лінюхи! — почувся голос малого Барабапіа. — Тут таке робиться, а ви все дрихнете!

Біленький глипнув одним оком на брата, а потім на вікно, крізь яке світило м'яке ранішнє сонце.

— А котра зараз годин? — простогнав він.

— Та вже білий день надворі! — заскочив до нього на ліжко Павло Віталійович. — Сьома година!

— О-о-о-о! — ще тяжче застогнав Сашко і накрив голову подушкою, намагаючись сховатись від інтерактивного родича, якому на КАНІКУЛАХ не спиться о такій ранній порі.

— Та вставайте вже! Всеньке село гуде! Проспите все на світі! — не відступався Павлуша. Тепер він узявся за Професора: підняв з підлоги пір'їнку і заходився лоскотати хлопцеві п'яти, які так зручно висунулися з-під ковдри.

— От уже міські сплюхи! — полоскотав він ще й носа Маркізу, від чого пес так голосно і смішно чхнув, що всі в кімнаті розреготались і нарешті попрокидались.

— Що тут смішного? — обурився Маркіз. — Це негуманне поводження з собаками! Це наруга над чотирилапими! — почав було він мітингувати, але Біленький швидко зірвав акцію протесту, пожбуривши в захисника собачих прав своєю подушкою. Той зітхнув, заліз назад під ліжко й ображено засопів.

— А що сталося? Пожежа? — спитав, сівши на ліжку, Професор.

— Ні, краще! Тобто — гірше!.. — і, захлинаючись словами, Павлусь заходився переповідати події сьогоднішнього ранку.

Прокинувся Павло Віталійович як завжди — о шостій. Тихенько, щоб нікого не розбудити, вийшов із кімнати, хлебнув молока, яке мама щоранку залишає на столі, куснув пирога з сиром, аж тут почув якийсь лемент з вулиці. Зацікавившись, хто це так репетує в їхньому тихому куточку, Павлусь вискочив у двір та причаївся за тином — про всяк випадок, щоб не потрапити під гарячу руку дорослим.

А на вулиці кричав, розмахуючи своєю палюгою, дід Ілько. Навколо нього бігала мама, намагаючись утихомирити діда. Але той ніяк не хотів утихомирюватись.

— Я тим клятим гицелям покажу, як ковінька загинається! — волав старий. — Бач, що наробили, бодай їм пуп волоссям поріс!

Але що наробили "кляті гицелі" і хто вони взагалі такі, Павлуші якраз видно не було! Він, як досвідчений розвідник, котрий не раз отримував на горіхи за надмірну цікавість, рачки підліз до паркана та зазирнув одним оком у щілину. І тут по його шкірі забігали мурахи! Перед дідом просто у пилюці лежали дві мертві курки. Вони були обскубані й пошарпані, та малий упізнав їх!

Ще вчора вони гордо ходили у них по дворі і конфузили півня незвичним кольором пір'я.