Фріц і Йоган

На нім були коротенькі блакитні штанці, що лгдім" доходили до колін, гарно випрасувана матроська кур точка, на голові — репсовий капелюх, а на ногах прекрасної роботи черевички. Обличчя було лагідне, як у всіх щасливих дітей. Під пахвою він тримав чорненький школярський портфелик, затягнутий ремінцями.

Він ішов повагом, розглядаючи обтяжених турботами й безтурботних людей, що так кудись поспішали, ніби від швидкості їхньої ходи залежало життя чи смерть цілого людства.

Рівним бруком мчали авто й вихором обганяли битюгів з навантаженими хурами, на мить запинаючи їх у голубий серпанок газолінового диму. Іноді повз нього пробігали інші, верткі школярі, пробишаки, дружньо штовхали в бік, на знак того, що вони зовсім не бояться, якщо хто викличе, тут же стати до спортсменського боксу. Але він обдарував їх усмішкою й спинявся, доки ті десь зникали в натовпі дорослих чоловіків і жінок. Біля низьких кам'яних поручнів він став і, спершись на них грудьми, дивився на широку річку, закуту в позеленілий від мороху камінь. Різноголосі посвисти пароплавів, катерні, що вишикувались на річці густою чередою, притягли його увагу, і хлопчик дивився на них, замиловуючись метушнею цих малих і великих, грайливих і поважних рухомих будинків. Потім він перевів погляд праворуч, уздовж узбережжя Ельби й запримітив другу малу фігурку, яка теж сперлась на широкі поручні — кидала в воду крихти, що їх ще в повітрі намагались підхопити чайки. Зовсім білі, з жовтими, попелястими й чорними плямами, ці морські голуби, вигнувши крильця догори, так ніби вони ось-ось переломляться, падали на крихітки. Над водою лунали їх застережливі, жалібні благенькі — поклики.

Хлопчик хутко пішов до тієї фігурки. Фігурка на зріст була така, як і він, і складалась із брудненької блузки, вилинялих, з грубої тканини, латаних штанів, безформних, з дорослої ноги черевиків і такої ж синьої кепі, що її раз у раз руки фігурки звичайними помахами підсували догори на потилицю. Другою вільною рукою це хлоп'я тримало під пахвою сизого голуба-дикуна, обвивши його маленькими пальчиками.

— Ану лишень дай я кину! — простягнув елегантний хлопчик руку до фігурки і потім теж жбурнув крихітку хлібця в напрямку чайок, що метеликами, майже на однім місці, пурхали недалеко них, над водою.

— Ще нема,— промовила кирпатенька фігурка на повторне школяреве бажання й розтулила долоню вільної руки.

Школяр уважно подивився між пальцями, ніби сподіваючись, що там могла застрягти яка крихтина, і відповів, розглядаючи засмальцьовану долоню фігурки:

— А ти хіба не миєш милом? — і додав: — Ти чудно говориш. Треба: не "ще нема", а "більш нема". Ти не ходиш до школи?

— Ходжу. А що?

— Як тебе звуть? Мене Йоганн.

— А мене Фріс...

— Атож. Не Фріс, а Фріц. Це твій голуб? А він уміє носити пошту?

— Пошту? До кого? — неймовірно глянув Фріц на елегантного Йоганна.

— А так, коли б війна сталася?

Иоганн поклав портфельчика з книжками на панель і, притиснувши його ногою до стовпчика балюстради, простяг обидві руки, що цупко тримали голуба.

— Я воювати не буду. То для буржуїв війна,— буркнув, подумавши, Фріц. Йоганн, беручи голуба, пильно подивився на однолітка.

— Не будеш? Буржуїв? Що то є?

Фріц почухав потилицю, одним заходом насунув на очі капелюха і, ніби вагаючись відповідати, тихо промовив:

— А не буду. Мабуть, твій татко буржуй. Ба, он які в тебе ґудзики й черевики! — Він знову відсунув капелюха на потилицю, заклав руки в кишеню, розкарячив ноги й зухвало дивився на Иоганна.

Йоганн стенув плечима й розглядав голуба, по-гладжуючи його долонею.

— Купи,— запропонував Фріц.— Півмарки. Сизий голубок хутко-хутко закліпав повіками, ніби

відчувши зраду свого господаря. Нараз він тріїюпуи крилами і звився в повітря, підіймаючись щораз вище, до вільного простору над височенними будівлями, ЩО, поприлипавши одна до одної, творили велике місто.

Момент обидва хлопчики, роззявивши ротики, скам'яніло стояли, позираючи за летом голуба. Тоді Фріц почухав потилицю й насунув капелюха на очі. Бліденькі губи йому трохи тремтіли, і він ледве промовив:

— Як же ти пустив його?

— А, я... я гладив... Він і вистрибнув,— трохи перелякано відповів Йоганн. — Але гроші я віддам Зараз у мене нема... Е, ні, є п'ять пфенігів... Ходім, куплю цукерку. Я в мами візьму. Завтра віддам. Приходь сюди після школи, о першій годині. Іще на тобі олівець.— Йоганн хутко розмотав портфельчик і добув звідти з блискучим кінчиком чорненький олівець. —

Диви, він висувається! О, бач як! — показав Йоган, як висунувся й знову заховався грифелик олівця.

Вони пройшли до рогу, і Йоганн купив Фріцові цукерку.

Коли Йоганн із щасливою усмішкою на обличчі кивнув востаннє Фріцові і зник за рогом, фріц поволі гриз шоколадку й уважно дивився на блискучий кінчик олівця, звідки, за рухом його пальців, з'являвся та зникав темний грифелик.

Нарешті він узяв його в праву руку і вивів собі на долоні: Йоганн. Потім, замріяний, почовгав через майдан.

— Йоганн, що ж ти тут наробив? — заховуючи спокій, промовила огрядна дама, з'явившись на порозі розкішної вітальні.

Посеред хати, на блискучім вощенім паркеті, походжав збурканий сизий голуб, а двоє юнаків заціпнули на місці. Вони стояли навколішках біля ящика з-під сірників, що з нього лаштували голубине житло.

На блискучій підлозі білів свіжий бруд, що накаляв голуб чи з переляку, чи з радості, побачивши в дзеркалі блискучого паркету свого двійника.

Дама насупила ріденькі брови, піднесла руку до шиї, з наміром закрити маленькою долонею декольтовані груди, і ступнула до кімнати.

— Що це за хлопець? — запитала вона.

— А це Фріц, що голуба мені приніс. Він зовсім погано вимовляє. Він обіцяє показати, як ловити голубів... Він живе в старому місті, аж на катрашці! —Йоганн підвівся і ступнув до матері, обтріпуючи, долоню об долоню, бруд.

— Ти зовсім здурів! — гукнула ненька, але нараз замовкла й обережно, щоб не закалятись самій, почала хусткою витирати синові долоні. Згодом, ткнувши йому хустку в кулачок, промовила: — Піди помий руки!

Фріц мовчки стояв біля ящика.

— А ти, любий хлопчику, вже йди,— промовила вона до Фріца.— Голуба теж візьми собі,— і натиснула грушу біля портьєри.— Чому ж стоїш? Піймай його і йди собі! — показала вона пальцем на голуба.

Фріц потихеньку почав підходити до голуба, що заметушився по підлозі, підстрибуючи й намагаючись знятися своїми збурканими крилами.

— Приберіть, будь ласка,— коротко приказала дама до юної служки з бистрими очима, показавши пальцем на ящик і бруд на підлозі.

Коли пані вийшла, служка хитнула до дверей головою, дивлячись на Фріца.

— Йди вже! Сказала тобі господиня?

Фріц не перечив. Дама стояла біля відчинених вихідних дверей і, коли Фріц проходив, тикнула йому в руку срібняка.

Коли Йоганн прибіг у вітальню, там ніби й ніколи не було жодного ящика, чужого хлопця й голуба. Тільки служка, наступивши ногою на сукенку, дотирала підлогу, наводячи блиск у тих місцях, де були плями.

Иоганн спинився біля рояля і, прикусивши губу, мовчазно стояв хвилинку, втопивши погляд у те місце, де мав бути нещодавно будиночок для голуба. Потім він рвонувся в коридор, підстрибнув до вішалки і, вхопивши свій капелюх, винісся на сходи.

Він хутко подався в напрямку Ельби, де безугавно метушились пароплави, катери.

За хвилинку він наздогнав Фріца, а згодом вони, обнявши один одного за плечі, входили у вузеньку вулицю з півкам'яними й напівдерев'яними будівлями.

Вуличка була така вузенька, що двом юнакам довелося притиснутись до брудної стіни пошарпаної будін лі, щоб пропустити підводу із сміттям. Височенні будинки затинали вуличку від світла, повивши її в морок, хоч було тільки за полудень і ясне сонце обдаровувало місто своїм щедрим для всіх сяйвом.

У цей довгий склеп — вуличку — било сперте повітря з дверей, вікон будинків. Огидливий дух безперестанною течією мінився з кислого на їдкий, з пряного на гнійний. Йоганн на мить навіть захисливо підніс руку до вуст, але, зауваживши, що Фріц спокійно розповідав про засіб, як ловити голубів, і не виявляв жодного непокою з такої задухи,— відірвав долоню й навіть засміявся, удаючи із себе відважного, як і його юний приятель. За момент вони зникли у вузеньких дверях будинку. З темних сіней подались нагору стертими дерев'яними сходами без поручнів. Тут Йоганн, спираючись рукою об кострубату стіну, підіймався слідом за Фріцом угору, обережно ступаючи, щоб не посковзнутися і не загусти вниз.

На переходах з одного поверху на другий вони потрапляли у вузеньку смужку світла, що тьмяно йшло з верхньої рами якихось дверей. Нарешті Фріц ткнув Йоганнові в груди голуба й почав шарудіти руками по підлозі. Згодом Йоганн чув, як його приятель копирсав ключем залізо. Він одімкнув двері, відчинив їх, і обидва ввійшли до кімнатки. Це була звичайна комірка, як і у всіх квартирах цього кварталу. У ній був стіл і дна дзиґлики, що над ними на стіні висіла поличка з кількома рондлями, алюмінієвими чашками. Вузенька пічка-плита притислась біля дверей, а в куті на цвяху, з-під запинала фартуха, виднілося убрання. Крізь одне велике зачинене вікно видно було карниз другого будинку навпроти й високе небо.

Фріц узяв із рук Йоганна голуба, пустив на підлогу і, кивнувши приятелеві, пішов навшпиньки до других, відчинених, дверей.

Йоганн теж зазирнув до тісної кімнатки й побачив біля ліжка на темній дитячій куцині, простеленій долі, мале хлоп'ятко. Воно, розкинувши рученята, солодко спало. Тут же, біля другого ввігнутого ліжка, з покритою, невиразного кольору й потріпаними краями ковдрою недбало порозкидувано було кілька цурпалків, погнутих покришок та ложок, а із скіпочок створено щось подібне на хижку, вкриту хустиною.

Досить нагулявшись цими іграшками, дитинча заніміло в солодкім сні.

Оце й усе багатство цих двох кімнат, що одним з їхніх господарів був Фріц.

— Тихше, хай спить! — прогомонів Фріц, застережливо підвівши догори пальця. Потім він кілька разів потяг носом, ніби відчуваючи щось уразливе, обернувся й побачив у кутку першої кімнати купку дитячого бруду.

— От іродів Ле, знову напаскудив! — розгнівано, але тихо промовив Фріц. За мить він добув із-під столу ганчірку й відтарабанив бруд кудись у сіни, трохи потерши ногою запаскуджене місце.

Потому він знову кивнув на Йоганна, і вони вийшли в темні сіни.