Фріц і Йоган - Сторінка 6

Тютюновий дим лінивими хмарами повз під стелю і час од часу довгою сизою смугою тягся до вентилятора. Гомін, брязкіт порожніх філіжанок, кухлів сповняв усі кімнати. У великій залі за канон) та коктейлем засідали знавці та аматори музи. "Дна поні, визнані критикою за першорядних, поети декламуватимуть вірші..."

Тут були і в пошарпанім одязі, з худими витягнутими обличчями юнаки і елегантно вдягнені, чисто голені ситенькі майстри слова, що зажили слави. Кілька осіб у чорних візитках, військовій формі посідали за столики в куті, повні уваги до своїх запашних сигар і єдиної серед них юної пані.

— А ви казали, пане Стен, що німецьку музу знищила революція? — зауважив суб'єкт з гадючим значком на вилозі.— Знаєте,— провадив поважно він,— найкращі поети майже всі були свого часу революціонерами.

— Але вони, далебі, ставали кращими, як переставали бути революціонерами,— додав військовий, надрізуючи кінчик сигари з золотим паском. Він задоволено оглянув компанію, гордий із свого дотепу.

— Атож,— процідив крізь зуби пузатенький добродій, відтягаючи пальцем свій комірець, що душив його.— Порядок, республіка нам дала нових Гейне, дасть і нових Шіллерів. Ви гадаєте, художники, що все ще бавляться пролетарськими блузами, врешті теж не покинуть своїх дурниць? Побачите — покинуть. От, не вистачить фарб, а їхній бруд ніхто не купуватиме, запевняю, що й знаменитий Фроз почне малювати те, що нам потрібно, що я куплю, бо безштанькам нічого платити за непристойність на полотні, хоча б це був і художній шедевр! Правду сказав їхній же якийсь комуніст чи анархіст: "Свідомість визначає буття". А буття тепер я, ми!

Пані рухнулась, і електрика синьо-зеленими блисками відбилась на бганках її прекрасної сукні.

— Тато має рацію,— промовила пані, зиркнувши на оберста,— я певна, коли б і Йоганн Брайхер покинув своє дивацтво, з нього був би непоганий поет.

— О! Йоганн Брайхер! Виродок аристократичної фамілії! — з огидою в тоні промовив суб'єкт із значком на вилозі.— Будь ласка, пані Атта, не згадуйте хоч тут про цього дивака. Я певен, він зараз десь начиняє бомби.

Двері з гуркотом відчинилися, з'явилася нова компанія.

— А! Тойте! Гартшталь! — гукнув військовий, а пані навіть підвелась.

Тойте і Фріц Гартшталь нашвидку, запанібратськи поздоровкались й, не сідаючи, похапцем відпивали з малюсіньких філіжанок запропоновану їм каву.

— Тільки недовго, Фріц,— підвівши очі на юнака, промовила пані.— Пам'ятай, звідси ми просто їдемо до Шляймана. Сьогодні ж там асамблея...

— За півгодини, й уже! — веселим тоном гукнув Тойте, відходячи від іншого гурточка, де голоси злилися в гамір. Кілька душ оточили його і, жестикулюючи руками, почали щось доводити.

— Годі, панове! Не маємо часу! — гостро відказав Тойте і, повернувшись назад, гукнув: — Фріце! Ти перший!

У залі стало тихо, а згодом поет Фріц, витягши з кишені книжечку, почав повільно декламувати.

Оберстова рука закам'яніла в повітрі, а пузатий, роззявивши рота, захоплено дивився на запального поета. Пані блискавично кидала поглядом навколо, ніби шукаючи когось, хто б насмілився байдуже слухати чудові вірші її елегантного чоловіка.

Склавши руки на грудях і обіпершись на ріг стіни, недалеко стояв юнак, уважно слухаючи декламацію. На його обличчі грала тужна усмішка. Раптом він повернувся й зник у дверях бічної кімнати пивного відділу.

...Засідання не переривалось... Юнак сів на вільний стілець і відпив із напівпорожнього кухля пиво.

— Останнім питанням, товариші,— тягнув слова присадкуватий чоловічок,— це оголошення в газетах про явку Йоганна Брайхера до суду. Ви знаєте, верховний прокурор, тато нашого друга, склав йому нове обвинувачення за вірші, що закликають до повстання проти сучасного ладу. Поліція теж шукає... Як: чи з'являтись йому, чи уникнути буржуйської ласки?

Чоловік підвів очі і оглянув присутніх.

— Я гадаю, товаришу Найтель,— хрипким голосом почав старий Гартшталь,— що ми не визнаємо жодного їхнього суду...

— А звичайно? До чорта буржуйський суд? Хай силою беруть? — спалахнув юнак.

— Почекайте, почекайте, Лео, дайте батькові сказати,— лагідно звернувся до нього Найтель.

— Прошу мені,— підвівся Йоганн. Він пошкріб підборіддя, подивився на Гартшталя, що разом змовк, а потім, глянувши на Найтеля, сів, витяг з кишені складений папірець і, розгорнувши його, почав читати:

Ви, народи всієї землі!

Зривайте з себе ланцюги! Вперед! Прямуйте!

Німеччино: вперед! Повстань

Зі свого рабського сну!!!

Бий, барабане червоний,

Сурми червоні, сурміть!

Пролетарські штурмові колони,

Гуртуйтеся!!!

Руйнуйте ступниці палаців панів індустрії!

Увірвіться в закляті державні квартали!!!

Виборіть собі свій грунт!

Виборіть собі свої машини!

Виборіть собі свої фабрики!

Виборіть собі батьківщину!

Виборіть — нарешті — світ!!!

— Гадаю, досить,— обвів він поглядом присутніх.— Подаю пропозицію видрукувати сотні тисяч листівок чи одноденний часопис із цим і тим віршем, що за нього шукають мене, пустити по всій Німеччині. От і все.

Зчинився гармидер. Кожен хтів говорити. Височенний, з однією правою рукою велетень, перехилившись через столик, басом, що приглушив гомін, вимагав дати йому слово в першу чергу.

Найтель, переступаючи з ноги на ногу, калатав ложечкою по склянці, закликаючи до порядку.

Виходили не всі зразу. Найтель натиснув грушу й попросив рахунок розплатитися.

Коли Гартшталь, Лео і Йоганн проходили через залу, раптовий вибух аплодисментів і вітальних вигуків спинив їх.

Тойте вклонився на всі боки. Він був сповнений щастя, усміхався й витирав хусткою лоба.

Обличчя старого Гартшталя нараз скривилось, ніби він уздрів щось жахливе, і він шарпнувся до виходу.

— Йо... Ле! — загукав Фріц, метнувшись до дверей.— Що ж це? Невже і поздоровкатись не хочете? Рідні! — розпачливо промовив він, простягши обидві руки.

І коли він був зовсім близько й мав обійняти свого меншого брата, Лео щосили ляснув його по обличчю.

Фріц, здригнувши, схопився за щоку. Прикривши обома долонями ляпас, ніби боячись випустити цей дорогий подарунок, він повними туги й смутку очима дивився вслід колись близьким, рідним йому людям.

У залі на хвилинку запанувала тиша.

Розкішна пані охляло спустила руки, а на обличчі оберста заграла ледве помітна усмішка.