Галілей - Сторінка 2

---

На покрівлі іржаві
Віє вітер туманом вгорі...
І, як в кожній культурній державі,
Де-не-де миготять ліхтарі...

Позіхаючи, ходять дозорці,
Людський сон стережуть і майно —
По їдальнях недоїдки порцій,
У вітринах калоші й вино!

А за стінами — з храпом і свистом
Сплять натомлені, потні, брудні,
Хто з прокльонами, з радістю, з хистом
Під майбутнє угноював дні!

І пливуть вони разом з землею
По орбіті, що пише вона...
А над нею,
під нею,
за нею —
тишина,
тишина,
тишина...

А там, вище, в безодні туманній,
В тишині, як на лоні мети,
В злотосяйнім блискучім убранні
Плинуть інші далекі світи...

І такий я маленький без краю...
І про біль свій кому розповім,
Що я з нього безглуздо конаю
У кутку на матраці твердім!

О далекі! Майбутнє безкрає!
Це для вас, о, я знаю, для вас
Свій терновий вінок посипає
Конфетті мій скривавлений час!

Й раптом ніч розриває на клоччя
Сміх не сміх і гроза не гроза —
Дика пісня, голодна і вовча:
Прокидається в місті базар.

І чиїсь закривавлені лапи,
Тіні творчої вічно руки,
Сіють рясно на дрантя й єдваби
копійки,
копійки,
копійки...

На посади... В церкви...
В ресторани…
Жруть... Кохають...
Крізь зуби плюють
В непромиті неславлені рани...
Живуть!

Поруч злиднів — карати, парфуми...
Гаманці...
Гаманці...
Гаманці...
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці!

Упаду на холодну підлогу,—
Сіро нидіє ранок в вікні,—
І молюся — не чорту! не богу! —
А очам моїх змучених днів!

О смутні і прекрасні довіку...
Через муку, утому і кров
Хай побачите справді велику,
Невмирущу, як вічність, любов!

А мені вже — нічого й нікого...
Як трава, я тихенький такий...
І до мене довірливо й строго
Посміхнуться далекі віки...

А вгорі, в далині, наді мною —
Неприступний для зору людей,
Оповитий віків тишиною —
Г а л і л е й.

Гей!
Герої!
Каліки!
Службовці!
Торговці!
Поетики!
А живіть собі, як вам бажається!
Через те, що —
ви чуєте? —
все-таки
о б е р т а є т ь с я!