Гірка горобина - Сторінка 2

- Логвин Юрій -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Ось тут стегно підкреслю, тепер коліно, тепер плече і зап'ястя. Все!..

Вона сіла, спустивши ноги, потяглася вгору і хруснула пальцями. І враз вгорі щось клацнуло, брязнуло, кімната наповнилась с'онячним білим сяйвом.

Художник обернувся.

Штора обірвалася з одного боку і зависла вниз, відкривши все широке балконне вікно з скляними дверима.

І на шторі, вчепившись у тканину пазурами, гойдався кіт і відчайдушно нявчав.

Навпроти, може, метрах в тридцяти на балконі родина сідала пити чай. Бабуся, дідусь, тато й мама і білява донька у блакитному купальнику. Дідусь, очевидно, перший почув нявчання кота, бо приклав до вуха долоню і нахилився вперед. Коли він уже щось сказав своїм дітям, то художник збагнув, в чому справа, і показав дівчині.

— Швидше до ванної,— і з силою штовхнув її у двері, кинувши їй одяг.

Підставив стільця, взяв кота, а той продовжував нявчати, камешитись у нього в руках.

Сімейство на балконі полишило свої склянки з чаєм і дивилось на художника, що тримав кота в руках. Тоді той кинув його на канапу з усього маху, а кіт пружно став на всі чотири.

Художник заходився лагодити штору і колупався таки довго. Кіт калачиком скрутився і солодко спав.

Дівчина співала у ванні, включила душ, потім покликала художника, щоб щось полагодив, але він ніяк не міг облишити алюмінієву трубку портьєри. Потім вона впустила склянку, і було чути, як та брязнула об кахлі.

А коли художник кінчив лагодити штору, задзвонив дзвоник і ввійшов лікар. Дівчина вийшла з ванни зовсім вбрана і відчинила двері.

— Я не завадив роботі? — запитав лікар.

— Ні. Ми вже закінчили,— озвався художник, складаючи малюнки в папку.

— Мені пора. Хто мене проведе до зупинки?

— Зараз ми поїдемо разом. Я вас відвезу на таксі.

— Не треба, я поїду сама тролейбусом. А от до зупинки проведіть мене. До речі, як вашого кота звати?

— Це не мій, це сестрин кіт... Кузя, Кузя! — покликав лікар.

Кіт нашорошив вуха, ледь кліпнув очима і знов заплющив.

— А що, хіба ви з сестрою живете?

— Та ні, помешкання сестри, а я тут за тимчасового сторожа. Вона з чоловіком поїхала відпочивати і мені оце добро лишила.

Лікар взяв кота Кузю за передні лапи і повернув його на спину. Кузя так і застиг.

Дівчина обернулась, коли виходила з кімнати.

— Ви подивіться, кіт і не поворухнеться.

— Авжеж, це ледащо буде лежати так, поки я не повернусь з магазину.

— Не може бути!

— Правду кажу. Казуальний кіт.

Вони втрьох перейшли через зелене подвір'я. Калюжа на асфальті висохла, на дитячому майданчику пенсіонери забивали "козла".

На зупинці лікар залишив їх.

— Ви чекайте тролейбуса, а я пішов, куплю Кузі наїдку.— І спитав у художника: —А ти їдеш до міста?

— Я одна поїду,— вихопилась дівчина, перш ніж художник розтулив рота.

— Так ти вертай, як попрощаєшся. Треба один малюнок зробити для доповіді на секції. Малюнок простенький... Ну, бувайте здорові. Приходьте. Гарних дівчат завжди приємно бачити.

Дівчина стала в негустий затінок і витягла кетяг горобини з сумки і знов ущипнула ягоду. Не дивилась на художника. Потім подивилась і запитала:

— Скажіть, а ви справді до мене вчора підійшли, щоб намалювати? Чи це лише була зачіпка?

— Як зачіпка?! Ви ж бачили, що я малював... Хіба погана робота?

— А, он воно що. Ну добре, бувайте.

Тролейбус підкотився, зашерхотів шинами, зашипів гальмами і клацнув дверима.

— Все. Я поїхала. Прощавайте.

— Але ж підождіть! Як нам зустрітися? Я ще хочу вас намалювати! Я думав про ваш портрет... знаєте, думав... довго думав...

— А я не хочу більше. І не просіть. Все! Побавились трохи — і досить. Ідіть малюйте кота Кузю.

Двері знов зашипіли і зачинились клацнувши. Тролейбус покотився вниз по випеченому сонцем асфальту. Зменшився швидко і поповз із опадки вгору і розчинився в сліпучому мареві між тінистих каштанів.

Художник повернувся до будинку одночасно .з лікарем.

— Ну й гарна яка дівчина! Вона так на тебе дивилась! Якщо будеш ще малювати, то ось тобі ключ.

— Гаразд,— промимрив художник.— Не треба, я ще згублю... я тобі краще зателефоную...

— Добре вам, художникам. Завжди є зачіпка: "Я хотів би помалювати ваш портрет!" А як нам, простим смертним? — виголосив лікар, відмикаючи двері.— Кузя, Кузя, я тобі ковбаси приніс.

Кузя лежав в тій самій позі навзнак з піднятими лапами.

— А бодай ти здох, чортів котяра! — в захопленні од котячих лінощів вилаявся художник.

Він тоді не розповів лікареві про історію з Кузею. А розповів потім, може, через рік.

І до водолазів не поїхав. А коли з ними знову зустрівся, то збрехав щось недоладне. І йому було незручно, просто не міг їм в очі дивитись.

А Борис сказав:

— Та нічого, ми ж на тебе не ображаємось. Чого ти справдовуєшся? У кожного свої справи... Тільки Юхим Юхимович дуже засмутився, що ти не приїхав...