Голосами віщої давнини - Сторінка 7

"Инородцы" в ней не принимали участия"(?!)

Нехай пробачать Мартинову росіяни, що серед тих, хто виніс тягар Першої світової, білорусів він поставив на першому місці. Питання не в цьому, а в тому: кого саме Мартинов має на увазі під "інородцями"? Якщо всіх, крім білорусів, ро-сіян та українців, то, даруйте, а як бути з цілими підрозділа-ми, які складалися з самих лише кавказців? Як бути з тисячами і тисячами солдатів, вихідців із Поволжя?

А такі "інородці", за Мартиновим, як євреї чи вірмени, які жили на територіях, заселених цими слов'янськими народами, тягару війни взагалі не зазнавали? Їх це лихо обхо-дило? Дивно!

Ґрунтуючись на "Истории Белорусской ССР" (двотомник у 1975), "Истории Белоруссии" 1994 року видання та інших книгах і публікаціях, на які Мартинов щедро посилається, він загалом більш-менш достовірно переказує історичний шлях білорусів і Білорусії. Але ж йому весь час хочеться подати цю історію в контексті і на тлі історії інших народів та взає-мин між ними.

Й ось тут він і вдається до тих "відкрить", про які я вже казав і яких у його книзі аж занадто багато. Ну, для прикладу, хоча б таке "відкриття":

"Только на время войны запорожские казаки выбирали на раде из своей среды атамана, которому беспрекословно под-чинялись, наделив его единоличной, огромной властью".

І це Мартинов розповідає нам, українцям, у книжці, яка побачила світ в Україні, де кожен школярик знає, що атама-нів на Січі обирали щороку, в грудні, або на Покрову, незалежно від того, воювали козаки чи не воювали!

Га, як вам подобається таке просвітлення українців з-під пера білоруса?! До того ж, додам, що кожен із цих отаманів очолював не лише гарнізон Січі, але й усю Запорізьку Воль-ницю, від лівобережжя Дніпра до Південного Буга. І майже всіх цих отаманів ми знаємо поіменно.

2

Несхвально поставився Аркадій Мартинов і до того, що в липні 1990-го білоруський парламент затвердив давній наці-ональний білоруський — "біло-червоно-білий" — прапор. Чому ж він Мартинову аж так не подобається?

Та тому, що, виявляється, в липні 1942-го гауляйтер В. Кубе дозволив білоруським націоналістам використовувати біло-червоно-білий прапор та герб "Погоня".

Одразу ж наголошую, що це право кожного парламенту, держави і народу: обирати ті символи, які їх влаштовують. Але, якщо людина, яка взялася за історію свого народу, по-збавляє його права на давній національний прапор тільки то-му, що німецький гауляйтер дозволив його вивішувати біло-руським націоналістам під час окупації!..

А як же тоді бути з сучасним прапором Російської Феде-рації, під яким марширували та йшли в бій і царські війська, і білогвардійці, і полки та дивізії "Русской Освободительной Армии", тобто "власівців"; і загони російських фашистів, членів "Русского фашистского союза", очолюваного полков-ником Родзаєвським? І полки російських козаків з 15-го ро-сійського кавалерійського корпусу СС группенфюрера СС фон Паннвіца? І підрозділи російських білокозаків генерала Семенова на Далекому Сході, созників японської Квантунсь-кої армії?..

А тепер дозвольте запитати у пана Мартинова, який пра-пор він бачить над московським Кремлем? А під яким прапо-ром марширують сучасні російські полки? А які в них герби на кокардах?

Мартинов докладно переповідає, які національні баталь-йони російських козаків, туркмен та інших "східних націона-льних легіонів", дислокувалися в Білорусії під час Другої сві-тової. І резюмує:

"Вот с такими врагами приходилось бороться партизанам в Белоруссии"!

Стоп-стоп, шановний! А білоруських національних фор-мувань серед ворогів радянських партизанів, що, не було?! Ви справді так вважаєте?! Ну, ти диви!..

Тоді дозвольте поцікавитися, де і чим займалися ті десять тисяч білорусів, які ревно служили у військах СС? А ті тисячі й тисячі білорусів, які служили у "власівській" армії та у "допоміжних частинах" вермахту?

А чи не знає, часом, пан Мартинов, чим займалася, на-приклад, гренадерська дивізія СС "Нібелунг", сформована винятково з білорусів за наказом самого Гіммлера? А 1-а Бі-лоруська гренадерська бригада СС?

І проти кого воювали з дозволу німців сформовані та нім-цями озброєні 45 каральних батальонів Білоруської краєвої оборони, котрі були підпорядковані Білоруській Центральній Раді і націлені саме на боротьбу проти радянських партизанів – цього Мартинов теж не відає?

І про десантний батальйон "Дольвітц", сформований під патронатом Отто Скорцені? Про Білоруський батальйон залі-зничної охорони, чи 13-й білоруський поліцейський (караль-ний) батальйон СД, тобто батальйон служби безпеки СС – теж нічого не відає? Який же він щасливий чоловік — у своєму "блаженственному неведєньї"!

А як поводилися ті військово-політичні сили білоруських націоналістів, які прагнули створити незалежну Білорусію під протекторатом Німеччини? Хто їх конкретно, поіменно уособлював? Хіба це не предмет для дослідження? Чи, може, найважливіше для автора "Білої Русі" — переконати своїх чи-тачів, що всі народи Совдепії мали пронімецькі, або суто на-ціональні, військові частини, а білорусам доводилося проти всіх них воювати? То нехай би так прямо і написав!

"В данной работе, — попереджає нас Аркадій Мартинов, — я не описывал произошедшие события в Украине". Але тут же вирішує подати, ну, дуже скорочену історію України. Ось вона. Ви лишень вдумайтеся, що в ній мовиться!

"Напомню вкратце. После смерти Богдана Хмельницкого гетманом Украины стал его сын Юрий, но его вскоре сменил Выговский, который перешел на сторону поляков".

Це називається "приїхали"! По-перше, Виговському не треба було "переходити на бік поляків", оскільки, ще до його гетьманства, Україну було поділено, і то без участі українців, по Дніпру, між Росією і Польщею, відтак обрано його було гетьманом Правобережної, тобто "польської", України. По-друге, як гетьман він не переходив на бік поляків, а мав їх за союзників. А це різні поняття. Крім того, Мартинов мав би знати, що ще до "переходу на бік Польщі" аристократ Вигов-ський уже був обраний… — так-так, членом сейму Речі По-сполитої, тобто він був польським сенатором.

Якщо вже на те пішло, то чому б тоді Мартинову не напи-сати, що, закликаючи в Україну кримського хана Гірея з ор-дою, Б. Хмельницький "перейшов" на бік кримських татар; або, імпровізуючи так звану Переяславську Раду, перекинув-ся на бік росіян? А інші гетьмани, в залежності від вибору союзників, за Мартиновим, що, теж переходили — хто на бік турків, хто на бік молдаван, шведів чи литовців?

Свого часу я вже казав: якщо в народу нема держави, дер-жавних зрадників у нього бути не може! Інша річ, що, в бо-ротьбі за відродження національної державності, його вожді можуть і змушені орієнтуватися на того чи іншого зовніш-нього союзника, чимось — територією, людьми, частиною су-веренітету – неминуче при цьому жертвуючи.

Саме так склалося і в ситуації, в якій свого часу опинився гетьман Іван Виговський. І представникові дуже шанованого мною білоруського народу, який "издревле" живе на півдні України, такі елементарні речі слід знати. Їх належним чином слід сприймати, розуміти і, ясна річ, тлумачити. Тим паче, якщо цей представник сусіднього народу віддавна живе в Україні і, навіть сідає на її землі за написання історії свого, білоруського народу та історії його міжнародних взаємин.

* * *

Пан Мартинов, як він сам стверджував під час розмови зі мною у редакції газети, мав намір перевидати свою книжку "Белая Русь" за рахунок коштів, виділених Одеською облде-ржадміністрацією, тобто, по суті, за рахунок українського державного бюджету. Причому перевидати її великим на-кладом, щоб розповсюдити по всіх школах області, а може, й України. Задля чого? Мабуть же, задля того, щоб його працю вивчали в якості посібника, скажімо, в межах програми "по-закласного читання" чи за курсом "література рідного краю".

Саме виходячи з планів перевидання та популяризації, він і звернувся до мене, в редакцію "Одеських вістей", з про-ханням відрецензувати його книжку. Чесно зізнаюся, що бра-вся я за цю справу неохоче, тому що дуже вже був заванта-жений. Але по тому, як уважно, з олівцем, прочитав "Белую Русь", — просто не міг не виступити з цією рецензією.

Уявляєте, який резонанс міг би виникнути, якби це "істо-ричне" творіння дуже сумнівної вартісності справді було розповсюджене і рекомендоване хоча б для позакласного чи-тання в українських школах?!

БІЙТЕСЯ ОРАКУЛІВ!..

НОТАТКИ НА ПОЛЯХ КНИЖКИ ВАСИЛЯ ХИТРУКА

"ОРАКУЛ ДУХА – ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА"

1

Вже в самій назві цієї невеличкої книжечки – "Оракул ду-ха – Григорій Сковорода" , дещо інтригує підзаголовок — "Нова філософська концепція творчості". Чому інтригує – щоб не сказати "насторожує"? Та тому, що незрозуміло, про що, власне, йдеться. Про якусь "нову філософську концепцію творчості", сформовану Григорієм Сковородою (1722-1794)? Чи, може, це сам автор книжки Василь Хитрук пропонує якесь нове трактування філософської концепції творчості Сковороди?

Але в будь-якому випадку цей підзаголовок налаштовує читача на серйозне літературознавче дослідження філософсь-кої концепції творчості, яка, як і психологія творчості, й досі залишається найменш дослідженим сегментом загальної тео-рії творчості — як мистецької, так і технічної.

Проте досить уважно прочитати цього, як визначає жанр своєї книжки сам Хитрук, "есея-життєпису", щоб цілковито розчаруватися у своїх надіях. На жаль, навіть натяку на до-слідження якоїсь там "нової філософської концепції творчос-ті", на визначення її положень і принципів, ви не знайдете. І виправдання цьому, яке автор вже у "Вступі" подає у розло-гих словесах типу: "Не шукаємо й науки філософії в тому су-часному вигляді, до якої ми нібито звикли, бо іншої не було. Шукаємо того Духа, котрий животворить і просвітлює тися-чолітню тьму невігластва, того джерела, що витікає з горних верховин Премудрості Божої, яка надихала не одного козаць-кого Любомудра…"; — аж ніяк не можна вважати ні перекон-ливим, ні філософськи або психологічно аргументованим. Воно хіба що здатне викликати поблажливу посмішку.

Принагідно нагадаю Хитруку, що джерело з "горних вер-ховин" витікати не може. Навпаки, то з гірських джерел, ви-тікають струмки, потічки, ріки; оскільки саме джерело – це і є та зрима першооснова, яка породжує будь-яку водну течію.

Мені зрозуміле патріотичне прагнення Василя Хитрука переконати світ, що, без просвітленого філософського духа Сковороди, європейська і вся світова цивілізація так і зали-шилася б у "тьмі невігластва"; проте вражає рівень "глибо-кодумності", з якою підводить нас до цієї думки:

"…Але XVIII століття, що тоді стояло за вікном, було царством "отця тьми" і воно захопило не лише Великоро-сію з "Малоросією"-Україною, Грузією, Вірменією та Схі-дною Європою.