Гості на мітлі - Сторінка 2

До нього навіть з міста приїздять лікуватися.

Цього Степан не заперечував. Хто-хто, а Михайло Олексійович був таки гарним лікарем. Іноді навіть занадто гарним. Торік Степан захворів, так Михайло Олексійович миттю поставив його на ноги. Навіть образливо стало: тільки-но зібрався як слід відпочити від уроків, — так на тобі, знову треба бігти до школи.

— А чого це батько все не їде за тобою? — запитав Степан трохи згодом. — Він що, теж хворий?

Таня не відповіла. Тільки низько схилилася над вишнями. По її щоках пробігли дві сльозинки.

Степанові стало не по собі. І хто його тягнув за язика запитати таке! Немає нічого гіршого, коли через тебе хтось плаче!

— От іще... — промурмотів він. — Я ж просто так запитав... А ти зразу у сльози... От іще... Хочеш, після цих вишень ми підемо на річку?

Таня мовчки хитнула головою.

Вони вже закінчували роботу, коли над парканом з'явилася стрижена голова Василя Потихонченка.

— Що я бачу! — єхидно сказав він. — Знову Ромео і його компанія!

"Починається", — тоскно подумав Степан і стиснув заюшені вишневим соком кулаки.

— Не звертай уваги, — порадила Таня. — Ну його! Подражниться і перестане.

— Краще б уже помовчала, — роздратовано відрубав Степан. — Через тебе це все!

І він рушив назустріч Василеві, який уже встиг перестрибнути через перелаз і прийняти борцівську стійку.

Так закінчився ранок учня п'ятого класу Степана Коваленка.

ЗАГАДКОВЕ СВІТЛО

Увечері Степан знову сидів на вишні. Тільки тепер поруч з ним був Василь. Вони затіяли захоплююче змагання — хто далі вистрелить вишневою кісточкою.

Звісно, не обійшлося тут і без Тані. Вона осідлала зручну гілку на сусідній черешні і звідтіля мовчки стежила за змаганнями. Говорити їй було заборонено. Коли ж вона пробувала подати голос, хлопці дружно вигукували: "О, знову радіо заговорило!" — і стріляли в її бік.

Сонце повільно скочувалося за обрій. Навколо стояла глибока тиша. Не здіймали куряву автомобілі та мотоцикли, не подавали голосу ситі корови. Навіть невгамовні горобцівські пси — і ті замовкли. Не інакше як вирішили трохи перепочити перед нічними пригодами.

Лише від літньої кухні до хлопців долітав сміх і жваві голоси. То Степанові батьки жартома сперечалися, хто з них повинен варити варення. Обидва вважали себе неабиякими майстрами цієї справи.

— Ну й нудьга, — пожалівся Василь після тридцять шостого пострілу. — Таких канікул у нас зроду ще не було.

— Еге ж, — згодився Степан і встановив особистий рекорд. — Ще, чого доброго, і до школи закортить.

— А мені вже зараз кортить, — не втрималася Таня. — Я навчання люблю більше, ніж канікули.

— Цить! — дружно вигукнули хлопці. — Тю на тебе!

Змагання продовжувалися. Але вже не так жваво, як раніше. Першим здався Василь.

— Ну його... обридло, — сказав він і обіперся спиною об стовбур. — Давай краще побалакаємо про щось.

— А про що ми балакатимемо? — запитав Степан. Хоча він і стріляв далі, все ж змагання ці обридли і йому.

— Про що... Знаєш, мене двоюрідний брат до Москви запрошує, — почав Василь. — Приїзди, пише, сходимо на футбол, в льодовому палаці на ковзанах покатаємося. Влітку — і на ковзанах, здорово, правда ж?

Звісно, ніякого двоюрідного брата у Василя в Москві не було. Про це Степан знав добре. Все ж ловити товариша на брехні не став, бо тоді було б так нудно, що хоч бери та й спати лягай. Тому він сказав:

— А мій у Ленінграді живе. Теж до себе запрошує. Приїзди, пише, на теплоході покатаємося...

Насправді двоюрідний Степанів брат мешкав у сусідньому селі. І нікуди запрошувати він не міг, бо йому виповнилося лише десять місяців.

І невідомо, до чого б хлопці добалакалися, коли б Таня знову не подала голос:

— Дивіться, вогонь!

— Га, радіо заговорило... — почав було Василь. Проте тут же схаменувся і запитав: — Який ще вогонь? Де?

— Он там. В тому будиночку, що біля лісу.

Цей будиночок вони знали добре. Ось уже кілька років у ньому ніхто не жив. Хіба що в негоду відсиджувалися грибники та мисливці з міста. Проте зараз стояла чудова погода і відсиджуватися було нікому.

І все ж єдине, повернуте у бік Горобців віконце світилося.

— Цікаво, хто б це міг бути? — запитав Василь і тут же запропонував: — Збігаємо подивимося?

— Еге ж, так нас і відпустять, — сказав Степан і поглянув у бік літньої кухні. — Коли це нас відпускали, на ніч дивлячись?

— Ніколи, — згодився Василь. — І все ж цікаво знати, хто там сидить. Може, шпигун якийсь?

— У Степана ж бінокль є, — знову подала голос Таня.

Степан лише ляснув долонею себе по лобі.

— Я й забув про нього! — вигукнув він. — Ану, Танько, кулею за ним! Він над столом висить.

Першим захопив бінокля Василь. Довго оглядав узлісся і крутив окуляри то в один, то в інший бік. Врешті повернувся до Степана:

— Нічого не розібрати. Вікно світиться, а хто в тій хаті — невідомо.

Степан спочатку теж нічого не міг розгледіти. Облуплена стіна, темні плями кущів навколо будиночка... Він вже хотів було опустити бінокля, як зненацька побачив, що з-за кущів повільно виплив якийсь загадковий предмет. Він скидався на довгу палицю з кінським хвостом на кінці. Чи на мітлу. І на цій палиці...

Степан гарячкове протер окуляри бінокля, знову приклав його до очей. І саме вчасно. Загадковий предмет проплив ще трохи в повітрі, порівнявся з освітленим віконцем... Серце Степанове стріпнулося і подалося в п'яти: верхи на предметі, що нагадував двірницьку мітлу, сиділа якась розпатлана дивовижа. Довге волосся гадюччям ворушилося навколо голови, гострий гачкуватий ніс сягав підборіддя. Криві і довгі, мов кабанячі ікла, зуби впиралися в нижню губу.

Дивовижна істота ніби відчула, що за нею спостерігають. Вона різко, наче налетіла на якусь перепону, зупинилася і почала озиратися; її волосся стало дибки. Страхітливий, блукаючий погляд все ближче й ближче підкрадався до Горобців. Зненацька зупинився на Степанові і, наче блискавка, спалахнув сліпучим вогнем.

Бінокль випав із Степанових рук. За ним, втративши рівновагу, полетів його власник.

Приземлився Степан більш-менш вдало, саме на копичку тільки-но скошеної трави. Проте не встиг хлопець прийти до тями, як щось боляче стусонуло його в спину.

— Ой-ой-ой! — вихопилося у Степана. Йому здалося, що те страховидло стрибнуло на нього.

Проте це було не страховидло. Це, виявляється, всього-на-всього був бінокль. Степан обігнав його по дорозі на землю.

А Василь з Танею все ще сиділи на дереві і здивовано озиралися на всі боки. Вони ніяк не могли втямити, куди щез їхній товариш.

— Що трапилося? — долетів від кухні стривожений батьків голос. — Ти не забився, синку?

— Н-ні... — затинаючись, пробелькотів Степан.

— От і добре, — з полегшенням сказав батько. — А то мені здалося, ніби в садку приземлилася якась комета. Ну, думаю, завтра почнуть з'їжджатися всілякі вчені гості та експедиції. А то, виявляється, мій син звалився з вишні!

— Т-тату, я там таке... таке побачив! Мітлу побачив! І на ній хтось сидів...

— На мітлі? — перепитав батько, і в його голосі знову вчулася тривога. — Слухай, синку, а ти й справді не забився?

— Та ти що? — образився Степан. — Не віриш мені, так?

— Там вікно світилося, — додав Василь, — А чого б воно світилося, коли там ніхто не живе?

Степанів батько в задумі потер перенісся.

— Гаразд, — вирішив він. — Завтра якраз неділя, тож ми з вами підемо дізнаємося, в чому справа. А поки що збігайте за хмизом. За це я з вами розрахуюся свіжим варенням. Ну то як — згода?

ДОМОВИКИ

Ядвіга Олізарівна сиділа біля вікна. Вона чекала тієї хвилини, коли в селі погаснуть останні вогні.

Тоді осідлала мітлу і полетіла в Горобці.

На царині за селом на неї вже чекало тридцять маленьких дідусів. У кожного з-під пахви виглядала шкуринка хліба чи сухар, густо посипаний сіллю. Дідусі ввічливо розкланювалися один перед одним, вели статечні розмови і час від часу кидали в бік самітної хатини, що неясно бовваніла на узліссі, тривожні погляди.

Вони чекали на високого гостя.

Інколи хтось із дідусів відламував від шкуринки чи сухаря манюсінький шматочок і тихцем кидав його до рота.

Як тільки Ядвіга Олізарівна зійшла з мітли, найповажніший з дідусів виступив наперед і низько уклонився.

— З щасливим прибуттям на нашу славну горобцівську землю! — тремтячим від хвилювання голосом почав він. — І на знак безмежної поваги і відданості до вас прийміть, будь ласка, цей скромний хліб-сіль...

Тридцять дідусів в свою чергу підмели сивими бородами пилюку перед високою гостею і передали їй свої вже геть защипані шкуринки. Тоді вишикувалися в шеренгу і звели на Ядвігу Олізарівну насторожені, навіть перелякані погляди. Вони боялися, що її прибуття не обіцяло нічого доброго ні їм особисто, ні Горобцям, з котрими вони так зжилися.

Ядвіга Олізарівна окинула подарунки одним із своїх особливих чаклунських поглядів. Шкуринки в ту ж мить перетворилися на тридцять пухких і рум'яних короваїв.

Потім вона недбало махнула рукою. Короваї знову перетворилися в сухі общипані шкуринки і щезли в одній з її численних кишень.

По шерензі прокотилася хвиля захоплених зітхань. Ядвіга Олізарівна схилила голову.

— Дякую за теплу зустріч, — сказала вона. — Та оскільки ви народ дуже зайнятий, то я попрошу залишитися лише тих, в чиїх хатах живуть діти від шести до тринадцяти років. Решта може бути вільною.

Дідусі з полегшенням зітхнули і миттю розтанули в нічній імлі. А ті, що залишилися, притислися один до одного і дивилися на високу гостю з відвертим острахом.

Ядвіга Олізарівна повільно пройшлася уздовж розрідженої шеренги, уважно вдивляючись в сухі і зморщені, немов печені грушки, старечі личка.

— Я прилетіла сюди в надзвичайно важливій і таємничій справі, — почала вона. — Не буду казати, що то за справа, зауважу лише, що мені потрібні найбільш ображені чи нещасні діти, що живуть у Горобцях.

Дідусі перезирнулися.

— Таких у нас, здається, немає, — сказав найміцніший з вигляду домовик.

— Шкода, — сказала Ядвіга Олізарівна. — В такому разі мені потрібні найвредніші з них.

— Таких теж не водиться, — перезирнувшись з рештою, відказав все той же домовик.

Ядвіга Олізарівна зміряла його з голови до ніг важким поглядом.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

— Шурхотуном, — відказав той.

— Гаразд, — це ім'я я запам'ятаю, — голосом, що не Обіцяв нічого доброго, пообіцяла Ядвіга Олізарівна.

Шурхотун зіщулився, ніби від удару.

— Та я що...