Грає синє море - Сторінка 32

Подав спочатку смолоскип — підхопив його донецький ватаг Єфтимій Петрунін над головою, замахав шалено тим вогнем.

І от уже перша лодія з Петруніним та старшиною дончаків проходить вздовж лівого крила козацької флотилії. Хтось пальнув з пістоля — і знялося над морем: бабах, бабах!

А решта човнів приєднується до козацького похідного строю, входить між ряди чайок.

— Здрастуйте, хлопці-запорожці!

— Добрий вечір!

— Ха-ха-ха!

— Чого так пізно?!

— Пригоду мали.

— Яку? Де?

— У протоці.

Донська лодія стояла біля самого борту чайки Недайборща. Бородатий козак, витираючи об старий каптан натруджені веслами руки, розповідав:

— Ми вже думали: не проб'ємося. Мабуть, хтось попередив турків, що ми йтимемо...

— Як це — попередив?! — сердито озвалися з чайки.

— У них, — дончак кивнув головою в південний бік, — ти думаєш, немає своїх вивідувачів, джасусів? Ото ж нас і перестріли в протоці. Надворі — ніч, місяць сяє, туркам спати треба, коли дивимося: флот стоїть попереду. Галери... Йдемо мовчки, не дихаємо. Рушниці тримаємо напоготові. Тільки-но ми підійшли до галер на гарматний постріл, як шарахнуть вони по нас! І з берега! З обох боків! Ми у відповідь з рушниць. Та де там! Дивимося — від Єфтимія знак подають: усім на весла і щосили вперед. Прошили, мов голки з нитками, стрій галер, а вони — за нами... Мчать за нами, грішними, і не відстають...

— А далі що?

— А що далі? Кинулись під берег — там для нас зручніше. А галерою спробуй-но пройди попід берегом — дірку в борту вхопиш та й потонеш. Ото там турки й почали потроху відставати. Йдемо, а Єфтимій гукає: гребіть, хлопці, щосили, бо вранці вітру не буде, а у турків судна добрі. Гребемо, з нас десять потів ллються, руки подерев'яніли, а він усе гукає: гребіть... Вранці — тиша. Турки аж на обрії. Ще спробували за нами погнатися — піймали облизня... А тут — вітерець. Ми, щоб збити їх зі сліду, пішли попід козацьким берегом. От і затрималися. Майже на день...

— Гм, діла... — покрутив головою запорожець.

— Атож, атож...

Десь поряд на чайці затягнули козаки сумну-сумну пісню.

Коли турки боювали, білу челядь забирали,

А у нашой попадоньки взяли вони три дівоньки.

Першу взяли попри возі, попри возі на мотузі.

Другу взяли попри коні, попри коні на ремені.

Третю взяли на конічка до білого шугаїчка...

Хтось тяжко-тяжко зітхнув... І ще хтось... І от понеслося аж до зір.

Турки, турки — татарини, пустіть ви нас до родини.

До родини, до мамоньки, до рідної сторононьки.

Мовчить бородатий дончак, мовчать і його товариші. Вони знають теж, що таке неволя...

РОЗДІЛ ШОСТИЙ,

який розповість про невеселі пригоди чотирьох

хоробрих, панів, посланців сеньйора Гаспероні

А за два тижні до цієї зустрічі у відкритому морі відбулася в кримському степу, недалеко від підніжжя Кара-Дагу, теж цікава, хоч і менш історично важлива, зустріч.

Пан Славек Сулятицький разом із довготелесим паном Адамком, кривоногим Євгеніушем Беднарським та пришелепуватим Влодзімежем Рубанчиком в оточенні двох десятків едичкульців мчали вечірнім степом до Кафи.

Пана Славека так розтрясло, що в нього боліли всі нутрощі, і єдине, що тримало його ще на коні, — це усвідомлення того, що Кафа вже близько, військовий комендант Кафи сьогодні ж викладе на стіл перед чотирма польськими панами величезну суму грошей, яких вистачить на те, щоб пиячити років зо п'ять, не думаючи ні про яке майбутнє.

Пан Адамек думав не зовсім так. Йому імпонувало, що він бере участь у такій важливій справі, але він не вельми розумів, чому це треба їхати аж до Кафи, коли було б значно простіше викликати цього самозванця й мерзотника Олександра, псевдографа Чорногорського, на герць і проткнути його шаблюкою чи застрелити з пістоля. І зовсім не розумів, навіщо рятувати турків од біди? Зрештою панові Адамкові дуже навіть подобається, коли християни б'ють нечестивих. А козаки, хоч вони і здрайці, і православні, а проте ж ідуть бити турків, а він, пан Адамек, що вірує в наймогутнішого католицького бога, він, чия чесність ні в кого ніколи не викликала сумніву, з дурного дива їде допомагати ворогам християнства...

Беднарський та Рубанчик не думали ні про що. Вони затямили, що мають отримати великі гроші. І затямили ще — все, що стоїть на заваді до здійснення цієї мети, є аморальне, навіть єретичне.

Коні бігли швидкою риссю, вершників, одвиклих од верхової їзди, трясло немилосердно, тільки татари-єдичкульці їхали, мов поприбивані до кінських спин. Подорожні могли б прибути до Кафи ще опівдні, та від такої їзди у всіх чотирьох вельможних польських вершників розболілися животи, і тому через кожну верству то один, то другий злітав з коня і прожогом біг до найближчих кущів.

Далеко попереду темніли зелені громади Кара-Дагу. До Кафи лишалося шість-сім волоських миль. Це ще година-півтори — і пан Славек буде власноручно вручати найвельмож-нішому з усіх кафинських турків звістку сеньйора Реньеро Гаспероні. А за те матиме гроші. Єдине, що якось смутить чесного польського дворянина — так це те, що тії гроші дасть йому прихильник богопротивно'! віри, лютий ворог Польщі. Ну, та це дрібниці. А врятувати світ від великого мерзотника — хіба це не честь, хіба це не радість, хіба це не щастя?

Єдичкульці тривожно позирнули на недалекий горб. Потім, перезирнувшись, зупинились.

— Чого ми стоїмо? — роздратовано запитав пан Славек.

Єдичкульці мовчки показали на горб. Звідти їхали якісь вершники, їх було щось близько сотні.

— Ешкийя! — закричав раптом один з єдичкульців. І вся охорона, не змовляючись, кинулась втікати.

— Назад! Назад! — розпачливо заволав пан Сулятицький, але єдичкульці були вже далеко. Вони ганебно тікали назад, лишивши напризволяще своїх підопічних. А до Кафи було ж зовсім близько!

Пан Славек довго не мудрував. Він вигукнув до своїх супутників: "Уперед!" — і вони, забувши про свої розтрушені животи, помчали до Кафи.

Кінь, на якому їхав пан Сулятицький, був швидкий, хоч і норовистий. Але ще швидші були коні в розбійників. Коли пан Славек озирнувся назад, він побачив, що розбійники мчать не за єдичкульцями, а за ними, і відстань між двома різновеликими групами — розбійниками й поляками — катастрофічне скорочується.

Розбійники летіли великим півколом, намагаючись оточити пана Сулятицького та його товаришів.

— Ну, біжи скоріше, — молив коня пан Сулятицький, — біжи скоріше, якнайскоріше біжи!

І кінь біг, і, здавалося, була ще можливість вирятуватися. І раптом позаду почувся вереск — то упав з коня Влодзімеж Рубанчик. Як не тяжко втрачати в біді друга, але така ситуація була навіть на користь: кілька передніх татар, які вже сідали на п'яти нещасливій четвірці поляків, зараз мусять зупинитися біля пана Влодзімежа, витратити час на його зв'язування і таке інше, а тим часом пани Славек, Адамек, Євгеніуш встигнуть утекти.

Та несподівано пан Адамек осадив свого коня і почав повертати його назад.

— Що то ви робите, пане Адамку? — на ходу закричав пан Славек, але відповіді не почув.

Пан Адамек, знехтувавши, що він один, а татарів сотня, кинувся виручати свого компаньйона.

Що ж, і це непогано! Пан Адамек, можливо, затримає на якусь хвилину цю орду, а тим часом пан Славек встигне відірватися від ворога.

Та тут над головою пана Славека щось свиснуло, ковзнуло по обличчю, він інстинктивно пригнувся до коневої шиї, щосили махнув рукою, мов відбиваючись од гадюки, та було вже пізно. Татарський аркан обхопив його за плечі (слава богу, що не за шию) і здер з коня.

Він ударився об землю, аркан на мить ослаб, пан Славек тут же скинув його з себе і скочив на рівні. До нього підлетів татарин, наставив ратище просто в груди. Пан Славек вхопився за його гостряк і упав на коліна, закричавши:

— Помилуйте! Не вбивайте!

Повз нього протупотіли інші татари — вони гналися за Євгеніушем Беднарським.

Татарин опустив ратище і знаком показав панові Славеку, аби він піднявся на ноги і заклав руки за спину. Пан Славек зробив це тут же, намагався усміхатися тремтячими устами, але в нього нічого не виходило, його била пропасниця, він кивав головою, казав, заїкуючись:

— Мер-х-х-аба! Са-а-лям алейк-к-кум! Мерх-хаба! Са-а-лям алейк-к-кум!

Татарин мовчав. У нього були світлі, якісь водянисті, аж безбарвні очі — одне з більмом, велика руда борода, кирпатий ніс.

Він мовчки об'їхав свого бранця з усіх боків, а той, задкуючи і догідливе всміхаючись дрижачими вустами, обертався, щоб не стояти до того, хто його тільки-но полонив, спиною. З щемкою печаллю подумав про те, які гарні гроші він мав одержати — і от маєш: піймали розбійники, зараз пограбують і дуже добре буде, якщо не вб'ють...

Татарин нарешті зупинився, і пан Сулятицький побачив, що верхівці ще й досі женуться за паном Євгеніушем Беднарським. "Невже втече? — подумав з досадою. — То чого це йому має таланити? Невже він одержить гроші від турецького аги? Це буде найбільша несправедливість. Він же йолоп із йолопів".

"Чого вони не стріляють? — подумав пан Славек і не жахнувся цієї думки. — Стріляйте! Стріляйте! — підганяв він татар. — А то втече".

Та й панові Євгеніушеві не поталанило. Побачив пан Славек, як здійнявся вгору довгий мотуз з зашморгом на кінці — і пан Беднарський гепнув на землю.

"От і все! Тепер будемо пропадати всі разом", — зітхнув полегшено Сулятицький і став готуватися до найгіршого. "Тільки б не на палю, бо це буде ганебно й жахливо боляче".

— Мерхаба! Салям алейкум! Змилуйтесь?

— А ти хто будеш? — раптом почув пан Сулятицький запитання, вимовлене зрозумілою йому мовою московитів.

— Я уродзоний шляхтич, пан Станіслав Сулятицький, маю великий маєток, а оце зараз їду з важливим дорученням до Кафського бейлер-бея... Відпустіть мене!

— Ану, ша! — гарикнув татарин, і пан Сулятицький знову відчув, як у нього дрібно трясуться коліна.

Зв'язані руки давно вже потерпли. Спочатку панові Сулятицькому здавалося, що по них бігають великі волохаті мурашки, а потім він просто перестав їх відчувати. Так само, як і він, пов'язані сиділи на конях пан Адамек, пан Євгеніуш та пан Влодзімеж. Пан Влодзімеж весь час хилився впасти. Тіло його зм'якло, мов споловинений бурдюк з вином, а на обличчі не було відбито нічого, крім тваринного жаху. Пан Євгеніуш мав роздряпану пику й добряче обчухрану шию, його рот весь час кривився в дивному позіханні...