Грає синє море - Сторінка 36

І от уже бачить він, як ідуть ці чайки на Трапезонт, а над ними — чорні-чорні хмари. І так же низько вони нависли, такий же грім з них гримить, такі ж б'ють блискавиці!..

І раптом крізь усе те глянули на нього чиїсь чорні очі. І такі вони лиховісні, і стільки в них зла й— люті, що він одразу втямлює: то очі ворога. Пливуть чайки, грає море, гойдаються хмари, а крізь усе це — страшний погляд чорних, десь бачених очей...

Він знову заворушився, заскреготів зубами. Джузеппе тор-снув отамана за плече, і він прокинувся. Сів, покрутив головою.

— Трапезонт приснився. Ніби я в ньому...

— Добрий знак, озвався тут же Джузеппе.

— Татари кажуть: хто вірить у сни, недовго живе, — похмуро промовив Петро.

— А чорногорці кажуть навпаки. Правда, Йоване? — всміхнувся Олександр.

Йован щось промугикав у темряві.

— За добу, якщо нічого не станеться, прибудемо до Трапезонта, — сказав Петро.

— Недайборща до мене покличте.

— Карпа — до отамана кличуть!

— Карпа — до отамана!

Через хвилину надутий, як сич (його тільки-но розбудили), Карпо Недайборщ сидів біля Олександра.

Завісилися парусом, зладнали щось на зразок, шатра, запалили свічку. Карпо розгорнув на колінах мальовану венеційцями карту берегів Чорного моря.

— Оце Трапезонтська бухта, — показував він мундштуком люльки на карті. — Я тут бував не раз. І Клюсик. Власне, місто — ось де, — він швиденько обвів чубком коло. — Далі, ось тут, були порохові склади. Ось тут, трохи збоку, гармати. Військо, якщо ми прибудемо вночі, сидітиме в кішлах, отже...

— Якщо те військо ніхто ще не попередив, — докинув слівце Петро.

Олександр здригнувся — саме така думка промайнула і в нього.

— Не вигадуй дурниць, — різко відповів Недайборщ. — Ще такого не було, аби думки перелітали за вітром... Ми йдемо швидко. Хто ще може швидше за нас прибути до Стамбула чи Трапезонта? Ніхто. Отже, на Трапезонт ми нападаємо зненацька. Тихо висаджуємося на березі й добираємося двома загонами до порохових складів та до кишел. Тим часом сто п'ятдесят чайок з моря йдуть просто в порт. Нищимо всі торгові судна, підпалюємо їх. Беремо тільки бойові. Третина донців висаджується теж разом з нами, але йде на топ-хану . Друга третина йде на подіях просто в порт. Решта, обійшовши з півдня місто, перетинає всі дороги. Це по-перше, а по-друге: запалює кілька будинків і робить страшенний шум...

Олександр замислено погриз нігтя й сказав:

— Невольників-чоловіків беремо з собою, невільниць-жінок — теж. Хто захоче, звісно. Одну чи дві галери з визволеними бранцями відправимо на Січ, а звідти хай добираються до своїх домівок...

— Ясно, — озвався Недайборщ.

— Якщо когось застану на грабунку чи звірстві — віддам до козацького суду. А той суд буде короткий: камінь на шию — і в воду. Ясно?

— Ясно, — неохоче відповів Недайборщ.

— Полонених силахів, яничарів, капиджів не нищити. Ми їх посадимо на галери. Хай працюють. А потім обміняємо : за одного турка — одного християнина. Ясно?

— Та чого ж не ясно? — пробурчав Недайборщ. — Тільки я б з декого шкури все-таки поздирав. На чоботи. Колись — років десь із двадцять тому — попав нам до рук один Назим Тек-гьозлю. Одноокий такий. Ну, так я пару літ у чоботах з його шкіри красувався...

Люто зламалися брови в Олександра. Лице потвердішало.

— Знав я Назима. І Петро знав... Але — наказ то є наказ.

— Ясно!

— Усі скарби, які здобудемо, — поділимо порівну...

— Скажи, хай бідних людей не грабують, — підказав Петро. — Ми не розбійники, ми воюємо не за це.

— А ми ніколи так і не робимо, — ображено огризнувся Недайборщ.

— Так, так, — озвався Олександр. — Грішно для воїна кривдити бідних людей... Що ще? Все?

— Та ніби... Все розписали, як на папері. Тепер залишилася дрібничка: прийти, побачити й перемогти, — пожартував Недайборщ.

...Море було спокійне; дув невеликий попутний вітерець. Козацька флотилія рухалася на південь, суворо дотримуючись строю. На кожній чайці готувалися до наступного бою.

— Треба добре сьогодні поспати, — мовив Петро. — Завтра буде в нас тяжка ніч... Це буде тяжче, ніж шість літ тому...

Шість літ тому... Олександр шість літ тому був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовне звуть турки султанську канцелярію.

З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, крім самого посла, не знав, хто ховається під двома сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.

Вони довго їхали від Відня через Сербію, Угорщину, а потім Болгарію. І от нарешті Стамбул!

Величезне різноплемінне місто на сімох горбах, як це й належить бути святим містам, постало перед ними.

Ті горби — наче сімка велетенських коней ішла вряд, та так і застигла навіки, вгрузнувши в землю й скам'янівши.

Перша гора — не дуже велика, при самому морі. На цій горі — султанський сераль. Остання, сьома, гора — на півночі, дивиться на Адріанополь. Між цією горою та іншими — акведук-водогін на стовпах кам'яних, збудований ще за часів імператора Костянтина Великого.

Олександрові згадалося, як він блукав брудними вулицями цього міста, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона подвійних талерів. Але ж і красива мечеть Сулейманіє, краща, мабуть, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам , од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, у які вставляються аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні...

Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циган. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було стільки ж, як і православних церков; бігали за ним цигани, просили дати ручку поворожити; і коли він дав тую руку одній циганці, та розгубилася, бо щось на ній дивне для себе побачила. І втекла, затиснувши в руці дарований їй акче .

Чув у Галаті історію про дівочу вежу — Киз-кулезі. Одному турецькому султанові привиділося уві сні, що його донька умре од змії. Зажурився можновладець. Не їсть, не спить... Покликав до себе тисячу ворожбитів. Так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують. Не знають, що й казати. Коли один підіймається й каже: від божої волі не втечеш. Якщо такий знак ти бачив од самого бога, то чим же ти врятуєш свою доньку? Ще більш спохмурнів султан. Другий каже: не вір снам, ти, султане, чоловік, а не жінка. Розвів руками султан. Тут третій просить слова: збудуй, каже, Киз-Кулезі — дівочу вежу, і хай твоя донька там живе... Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезі. Й стала там жити його донька. А щоб їй було не сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна. Сторожа цілими днями й ночами пильнувала, щоб жодна змія не пролізла до Киз-кулезі... От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла. Часто бачили її на верху вежі, коли вона гралася там зі своїми подругами чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне... Якось отакої пори стояла султанська донька на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, везе він велику корзину винограду. Побачила киз той виноград, і дуже їй схотілося скуштувати солодкої ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезі та й гукає: "Гей, юначе, передай мені хоч гроно!" А він каже: "А як же я це зроблю?" А вона:

"Я тобі спущу мотузку, а ти за неї гроно прив'яжи". Так і зробили. Прив'язав той юнак кілька грон на мотузку, та й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки-но хотіла зірвати одну ягідку, а з грона раптом вискочила невелика гадюка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулися до неї подруги, покликали лікаря, та поки той лікар прибіг, дівчина була вже мертва...

Олександр стояв на березі, милувався вежею й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Угорщині, в Богданії та на Україні.

Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні їхні крики, і серце стискалося — як багато на світі страждань. І думалося ще: чому цих страждань зараз найбільше завдає народ турецький? Господи, та при чім тут турецький, отой розпро-нещасний райя! Чи ж має він хоч копійку з цих усіх баришів, що їх собі наживають з торгівлі рабами людолови? Цього бідного селянина чи тюрка-кочівника примусово посилають будувати мури в Адріанополі, насипати вали в Ячакові, у Криму... І мруть вони за тридев'ять земель од рідного краю.

А молодих і здорових чоловіків забирають у військо, і кладуть вони свої голови за аллаха і султана...

Але ж чекай, графе Олександре, а що ти даси цим людям? Де ти бачив, щоб мужик жив щасливо? Ти що, хочеш перетворитися на Гаруна аль Рашида? Але ж то тільки казочка.

Ні, ні, ні, не можна втрачати віри в здійснення замисленого. Спочатку треба дати головне — мир. Щоб Османська імперія не воювала, а на полі праці здобувала свою славу. Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його царювання було здійснено стільки розумного й вічного : вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його правування піднялися в Стамбулі й Адріанополі пречудові мечеті, писали нові книги, мистецтва розвивалися. Може, колись люди забудуть про наші військові перемоги, а пам'яткою про нас лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя-Софії, Сулейманіє?..

Скільки ми нищимо, руйнуємо, боже мій! Турки палять міста й села, беруть ясир , а коли вже брати нікуди — убивають, ріжуть, нівечать, аби згинуло все. Християни, обороняючись, оздоблюються — і чинять те саме. Навіщо? В ім'я Христа? В ім'я Мухаммеда?

Скільки страшних історій про Туреччину розходяться по всьому християнському світові! А хіба лише вони зажили такої слави? Що чинять зараз християни в щойно відкритому Новому Світі? Так нищити корінне населення, як нищать іспанці та португальці в Америці, і турки не вміють. Хай турки — фанатики в своїй вірі, але ж хіба більш терпимі до інших релігій християни? Скільки вогнищ у Європі відпадало, скільки вогнищ іще палає!

Олександр стояв посеред Безістану, роздивлявся на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам.