Григорій Сковорода - Сторінка 6

Великими контрастами видавалися розкоші палацу і бідність царського задвір'я, де жили ті, хто мав потішати й обслуговувати імператрицю з її приспішни-ками.

Єлизавета Петрівна захоплювалась мисливством. Для її догоди в царському парку були розставлені для птахів численні кліті, а придворні блазні наряджалися по-пташиному й своїми вигуками копіювали папуг, півнів та індиків. Жалувала імператриця донощиків та

потакала сваркам придворних осіб. Вона охоче вислуховувала скарги та наклепи; одних милувала, інших піддавала опалі.

Часто в палаці відбувалися маскаради, на які надивився Григорій Сковорода, бо при цій розвазі капела виконувала співи. На маскаради змушені були з'являтися високопоставлені чоловіки в жіночому вбранні. Сама ж імператриця з'являлась у чоловічому костюмі, пишаючись своєю дорідною поставою, розкішною зачіскою, що надавала ще більшої округлості її самозадоволе-ному обличчю. Під час розваг вона повелівала підлеглим одружуватися, сама брала участь у нарядженні молодих, даруючи часом вбрання з свого гардеробу, в якому назбиралося кілька тисяч різноколірних шат, виготовлених найкращими майстрами.

Але її величність ніколи не входила в тісні, брудні, вогкі приміщення задвірських будов, де жили капеляни. Сковорода мав притулок у напівтемному кутку кімнати, де жили, крім нього, кілька чоловік. Здавалося, що та тіснота не давала можливості розправити плечі й ширяти думками. Співаки-земляки згадували свої рідні оселі, дніпрове роздолля, блакитне небо, мережані місячним сріблом ночі. Говорили про долю тих, хто потрапив до царського двору. Лише одного придворного співака — Олексія Розумовського — привела доля в покої Єлизавети Петрівни. Але не заздрив Григорій ні нагородам, ні званням, наданим Розумовському, і шкодував навіть за тим, що загинув талант доброго співака —сина лемешівської Розумихи.

Вразливого юнака бентежили розповіді про розправу Єлизавети над високопоставленими особами при дворі Анни Іванівни, зокрема над колишнім канцлером, великим адміралом Остерманом. Це було в січні 1742 року. Барабанним боєм було напередодні сповіщено, що відбудеться смертне покарання ворогів імператриці та порушників державного порядку і спокою. Зрання зібрались юрми народу па Васильєвському острові перед будинками колегій. Вийшли на майдан співробітники колегії економіки, іноземної, юстиць-колегії та інших установ, не виключаючи й страхітливої таємної канцелярії, від якої проторений шлях слався до кривавої Петропавловської фортеці, звідки привозили приречених до екзекуції на ешафот з дерев'яною колодою-плахою, що мала вже свою неабияку історію в тридцятилітньому літописі подій столиці. Чимало на цій колоді відрубувалось голів, рук, ніг сокирою жорстокого ката, що орудував нею з віртуозною майстерністю.

До цього місця найбільше сходилось людей — вели розмови про силу і дос ні л своїй справі державного ка-іа Пою широка борода, кремезні руки здавалися втіленням і ємної сили і свавілля. Виконував він свої обов'язки ще з більшою гордістю й самовпевненістю, ніж ті, хто виносив державні вироки. Для прибулих глядачів кат здавався першорядної ваги державною особою. Чимало було таких, що заздрили його міцній руці й такій щасливій долі.

Сюди привели колишнього канцлера Остермана, фельдмаршала Мініха й інших осіб. Сенатський секретар зачитав смертний вирок. Солдати поклали Остермана па землю, кати оголили йому шию, поклали огрядне тіло на плаху. Один держить приреченого за колись недоторканну чуприну, а другий кат тримає ноги, третій витягає сокиру, урочисто поглядаючи навколо та розгладжуючи свою широку бороду. Далі перехрестився й повагом підніс сокиру. В цей час сенатський секретар зупинив ката, витяг з іншої кишені указ імператриці, зачитав: "Бог і государиня дарують тобі життя". Кат нехотя опустив і поклав на землю сокиру, знову перехрестився, звівши очі до неба. У натовпі почулися вигуки: "Нас обдурено!" Любителі страшних видовиськ не відходили від ешафота. Довелося військовим утихомирювати незадоволених...

На ці екзекуції примусово мали дивитися всі прислужники імператорського двору, включаючи й капеля-нів. Сковороду обурювали такі видовиська... Як може людина відрубувати голову такій же людині? Де, в яких вертепах відрощували собі бороди подібні кати? Як можна однією рукою покладати на себе хрест і тією ж рукою підіймати сокиру, щоб стяти голову приреченому?

Тут діють закони страху, утверджені страшною інквізицією. Є своя філософія і практика страху. Тї різновиди: бог, тиран, самодержець, смертне покарання, приниження людської особистості й громадянської гідності... Григорій намагався збагнути здавна вигадані закономірності філософії страху, протиставляючи їй іншу — філософію гуманізму.

Розтривожений юнак тікав від жорстоких видовищ. Тоді знаходили його товариші-співаки десь на березі Неви. Олягши просту свитку, яку носив ще в Чорнухах, сидячи на камені, він грав тоскні мотиви на флейті. Приніс він ті мотиви з далеких рідних місць, і тут виливала їх скорботно флейта. Котилися сірими хвилями жалібні звуки аж до мурованих стін Петропавловської фортеці.

Болючі думи не давали спокою. Хотів залишити капелу і піти до Російської Академії наук в Петербурзі щоб пізнавати науку. Але безправне становите співаків царської капели не дозволяло здійснити наміри. Всіх співаків тримали в повній покорі, поводились з ними, як з кріпаками. Самолюбна, незалежна й нескорима вдача Сковороди не дозволяла йому бити чолом перед земляком Олексієм Розумовським.

Гнівний протест визрівав у думках юнака. Але змушений був коритися і примусово, разом з усіма придворними слугами, дивитися на нове видовчіпе, шо його організувала таємна канцелярія за наказом імператриці в 1743 році. Відбулась жорстокіша від попередньої екзекуція засуджених, яким інкриміновано було злочин змови проти Єлизавети Петрівни. Кілька місяців у таємній канцелярії, очолюваній генералом Ушаковим, велись допити і мордування осіб, які розголошували, ніби Єлизавета не має права на російський престол, бо юридично не може вважатися дочкою Петра Першого, як народжена ще до його одруження з Катериною.

До того ж Єлизавета раніше терпіла багато образ і принижень від гордівливих красунь — придворних Анни Іванівни. Таких образ декому імператриця не могла простити. Таємна канцелярія та сенат на своєму засіданні з участю найзначніших представників духівництва оголосили так звану "сентенцію", в якій ухвалено було трьох Лопухіннх та Анну Бестужеву колесувати, відрізавши їм язики; четвертувати Івана Мошкова, Олександра Іібіна, Івана Путятіна; відрубати голови кільком особам, які чули крамольні розмови про імператрицю і не доносили про це. Єлизавета Петрівна в день екзекуції пом'якшила вирок, знявши смертне покарання та залишивши відрізування язиків, катування батогами і заслання. Екзекуція відбувалась прилюдно.

Григорія потрясла ця подія. На другий день під час молебня в придворній церкві він спостерігав з хорів, як урочисто-переможно увійшла імператриця з цілим почетом своїх прихильників, уквітчаних стьожками та орденами Олександра Невського, Андрія Первозванного. Поруч Єлизавети — Олексій Розумовський, груди якого сяяли позолотою орденів.

Збентежений подіями, Григорій не міг співати на цей раз у хорі, славословлячи царицю, за що одержав зауваження від регента, але нічого не відповів. Думка про втечу з придворної капели не покидала його.

Тікати, тікати без оглядки від цих видовищ, від церемоній, маскарадів, удаваної добродійності вельмож, підступних прислужників, фаворитів, ганебних підлесни-імм. широкобородих катів, манірної знаті, продажних ка-мгргерів і всієї зграї, що присмокталась до великодержавного трону, за яким у темряві моральної нікчемності снуються ниті всенародного гноблення. Давно відома пісня про правду і кривду здавалася переконливою, як спо-від; самотньо награвав її на флейті.

Якою дорогою тепер здавалася юнакові задушевна пісня уярмленого народу. Вчувалися її мотиви, снилися дорогі місця з гнучкими тополями, теплим вітровінням, що пестить душу, вселяє надії, тамує сердечні болі. Полинути туди, ходити свіжою борозною, вдихаючи пахощі чорнозему і квітучих соняшників! Ой краю, мій краю! Моя святине, повита блакитними просторами й задумливим серпанком місячних ночей!..

Уявляв собі то тихі береги Многи, рідні Чорнухи, то Київську Академію, спудеїв-друзів, учених-педагогів. Склав собі план утечі. Наготував подорожню сакву, прощався з капелянами. Але друзі зупинили його, не радили цього робити, відвернули від небезпеки, розповівши про випадки покарання батогами та вириванням ніздрів біглим від царського двору особам.

Треба коритись, затиснувши серце. Знаходив прихильних до себе людей, однодумців. "Жребій мій з голяками",— до таких висновків приходив Сковорода. Продовжувати освіту, бути корисним для народу — в цьому бачив своє покликання. Не минав жодної нагоди довідуватись, що діється за стінами заснованої 1724 року Петром Першим Російської Академії наук. Це був зовсім новий науковий заклад. Часи біронівщини поклали на нього казенну печать. Але з падінням влади БІрона — Остермана — Мініха в академії загострились сутички нового із старим. Кілька років тяглась справа Шумахера — керівника академії, Біронового ставленика.

Незадовго до прибуття Сковороди в Петербург повернувся в столицю після закордонного навчання Михайло Ломоносов. Хоч доля не з'єднала в одному науковому закладі двох талановитих юнаків, але їх обох ріднив дух новаторства, ідеї просвітительства, матеріалістичні погляди на природу. Енергія, активна вдача, велика фізична сила Ломоносова дозволяли йому робити заколоти в академії, вступати навіть у бійку зі своїми противниками. Сковорода свої протестантські настрої викладав у роздумах, уболіваннях, благородстві гуманіста. "Пізнай самого себе" — цю давню філософську мудрість Сковорода тлумачив своєрідно, пов'язуючи її зі своєю сучасністю. Він знав проголошені Ломоносовим оди, в яких прославлялась імператриця Єлизавета. Ці оди захоплювали Григорія новаторством версифікації, хоч до славословного їхнього змісту він ставився критично. Його вражала бадьора тональність вірша, якою руйнувалася силабічна одноманітність, що сковувала навіть поетичну думку.

Какой приятный зефир веет И нову силу в чувства льет? Какая красота яснеет, Что всех умы к себе влечет? Мы славу дщери зрим Петровой, Зарей торжеств светящу новой.

Самолюбна імператриця наказувала дорогими оздобами оправляти присвячені їй оди і дарувала їх своїм прислужникам та прихильникам.