Гуляйгора - Сторінка 6

Іти не дуже приємно, бо пісок сипучий, у ньому ледве тягнеш ноги. Ніби й м'яко, а втомлюєшся, як на сапанні буряків. Зате на лузі земля глеювата і добре втоптана, іти легко. Од річки повіває холодком, пахучою осокою. Влітку тут завжди мокне малеча. Павло — свій на річці, знає кожну яму, кожен брід. Озера Кругле і Пушкарське, там після війни громадянської, кажуть, гармату витягли з намулу. В лататті ховається озеро Циганочка, де лини водяться.

Дорога неблизька. Є час подумати. I як наважитися сказати батькам, що міняє рідну хату на гуртожиток? "Усі ж їздять додому, синку",— дорікатиме А сестра округлить очі й дивитиметься на нього співчутливо, але без жалю: "Така у вас доля, хлопці. Не сидіть на якорі, відкривайте світи! А де харчуватися будеш? Це ж стільки грошей треба на столовку". А батько в думці благословить. Він замолоду теж дома не сидів, рано подався на заробітки. Про Таврію згадує, про Сиваш. Там із дідом сіль копав. За літо робився чорний, як кримський татарин, губи до крові, бувало, потріскаються. Сонце з ранку до ночі висить над копачами, і ніде від нього не сховаєшся.

Павлові й зараз солоно зробилося в роті, як згадав про юнацькі батькові мандри. У тих місцях колись і Горький бурлакував. Аж під пахвами засвербіло. І кортить стрибнути у воду. Невеличка їхня річка, зате бистра чиста. Риба скидається під вербами. Шкода — позаминулого року звалила одну гроза, річку загатило. Самі собою тоді вірші склались:

Ота верба, що нас втішала,

У самім березі росла,

Від грому першого упала,

Гіллям піврічки зайняла...

"Скупатись?"— Павло недовго, бувало, думає. Мить— і вода зійшлася над головою...

Вечірній присмерк, наче туман, напливав від Кострубівського лісу. Останні полиски сонця згасають на монастирських хрестах. Яром угору бреде худоба, на всі голоси попереджаючи хазяйок, щоб відчиняли ворота.

Біля лугової кринички Павло побачив якось Миколу Лісового. Не одного. Сидить з Надією, малює щось патичком на землі. "Грають у хрещика",— подумав,

— А-а, робочий клас! — Микола підвівся, простяг руку, ніби нічого між ними й не було.— Ти у нас кепку забув.— І підморгнув, показуючи на Надію, при ній, мовляв, ніяких зайвих розмов.

Утрьох поверталися в село. Микола тримався ближче до Павла.

— У мене рука розпухла, добре, що хоч ліва,—поскаржився.— Ми ж разом бухнулися з ганку. А в тебе ніде не болить?

— Обійшлося. А я дурень — знав же, що не треба заходити у вашу хату. Батько твій завжди погано до мене ставився. А це вже зірвався зовсім. Що ж, і за те спасибі!

Микола втупив очі в землю, здається, в душі каявся. Потім:

— А знаєш, Леся плакала...— глухо промовив. "Справді?" — подумав Павло і захвилювався. Сказав не те зовсім:

— У дівчат очі на мокрому місці, от і плачуть.

— Ми з нею вдвох шукали тебе. Гукали-гукали...

— Щось не чути було...

— Якби й почув, не обізвався б. Характер і в тебе, дай боже... Ех, Пашка! Ходімо кудись, без свідків поговоримо.

Надія відстала...

Аж у сусідському садку знайшли затишне місце. Микола почав розповідати. У вагоні московського поїзда познайомився батько з новим бухгалтером кооперації. Молодий хлопчина, а вже скінчив технікум, портфель у нього з срібною монограмою. Почувши, що головний кондуктор з Гуляйгори, бухгалтер поцікавився, чи не знає він, де можна знайти хорошу кімнату. І щоб з харчами...

Не дуже уважно слухаючи Миколу, Павло пригадував, що він теж бачив бухгалтера біля крамниці. Звернув увагу на його незвичний костюм: піджак сірий, а комір з чорного оксамиту. Наче артист. Дивувався, що Галя пустила чужого за прилавок. Отже, Денис Лісовий вирішив поселити нового знайомого у себе, пообіцяв окрему кімнату. Спершу Леся згодилася, поступилася своєю: спатиме з батьками. Зустріли Сурженка привітно. Напоїли чаєм. Та, побувши з ним трохи в садку, Леся заявила потім татові, що не хоче, аби він у них жив.

— Ну що він таке сказав тобі, що? Чим розгнівив?! — батько стояв на своєму.— Нудний, кажеш? Хвастун? А нам з матір'ю він сподобався,— сердито наполягав.— Солідний, освічений. Чи, може, тобі здається, що ми не розбираємося в людях?

— Нехай десь улаштовується, будете ходити до нього в гості,— в тон батькові, немов навмисне дратуючи його, не поступалася Леся.

— А ти не командуй, поки що я в цій хаті хазяїн. І тобі — батько.

— Чого ви хочете од мене? Чи не в женихи його вибрали? — підвищила голос Леся.

— А як і в женихи?!

— Так би й казали! Але, таточку, даремно стараєтесь. Не ті часи, щоб...

— А які ж вони "не ті"? За нових, виходить, дітям плювати на батьків?!

І злякавшись, що його обійшли, ніби він чогось знає, Лісовий учинив таку бучу, що хоч з хати тікай. Перепало від нього і Лесі, і матері. А на другий день, у ту нещасливу неділю, нагодився він, Павло Чепель. І вже, мабуть, навмисне, Леся сказала батькові, що в хороших людей, сідаючи за стіл, гостя самого за порогом не залишають. Що було далі — відомо.

На прощання Микола сказав Павлові:

— Житиме у нас той Сурженко чи ні, але ти заходь до мене. Батько дві доби в дорозі, а на третю — дома. Сьогодні поїхав.

"Ага! Приходь, та батькові на очі не попадайся. Ну що ж, спасибі!"

Пізніше, вночі, він згадав: усе-таки Леся плакала... Виходить, Денис Лісовий сам по собі, а Леся сама по собі. Хоч по правді, то Павлові немає часу на походеньки.

Розділ п'ятий

— Чепель, до начальника цеху!

Павло обтер паклею руки, застебнувся.

— Ось що, Павлушо,— приязно, як завжди, зустрів його начальник Тихін Тихонович Троць, приладнуючи окуляри, якими він дуже пишався.— У ткалі Бочарової щось верстат халтурить. Оце її заявка. Але раніше збігай у пождепо, до Черникова. Знаєш його?

— Здоровенний такий?

— От-от. Він у нас по лінії Тсоавіахіму. Тюрина доручила йому підготувати тих, хто в Москву поїде. Значкістами всі повинні бути.

Черников саме сповідав немолодого пожежника, котрий стояв перед ним по команді "струнко".

— Тобі чого? — незадоволено запитав у Павла.

— Тихін Тихонович послав.

— Ага. Ти є в списку. Зараз поговоримо. Присядь.

І ще хвилин з п'ять розпікав того, а тоді:

— Чепель? Павло? Які в тебе є значки оборонні?

— Ніяких.

— Як? А значок "ДД" — друзі дітей?

— Не чув про такий.

— Як же це ти живеш на білому світі? А ще хочеш брати участь у велопробігу! Ні, брат, так діло у нас із тобою не піде. На машини ми посадимо тільки тих, у кого буде мінімум три значки. Ось такі,— показав на свої груди.— "Ворошиловський стрілець"— раз. "Готовий до праці та оборони"— два, ну, і добре було б мати ще "Ворошиловський вершник", тим паче, що на велосипедах — теж мовби верхи. Як же нам бути з тобою, Чепель? А це що, догадуєшся? — показав на дрібнокаліберку.

— Трохи догадуюся,— всміхнувся Павло, зрозумівши, що начальник настроївся жартувати, і не такий уже він і суворий, як спершу здалося.

— Так от — з цієї зброї системи МК, запам'ятай: МК, ти повинен вибити двадцять п'ять або принаймні двадцять чотири очка. Не менше. І тоді матимеш значок "ВС". Хоч я не збираюся відкривати заради тебе спеціальні курси. У мене — метод швидкісний.— Він одімкнув сейф, узяв металеву коробку. Показав Павлові акуратно загорнуті в цигарковий папір значки. Один із них поклав собі в кишеню, інші знову сховав у сейф.— Ось так, товаришу стрілець, сьогодні о третій — до мене. Рівно о третій, не спізнюйся.

— Сюди приходити?

— Можеш відразу явитися на стрільбище. Воно за головним корпусом.

— Дозвольте іти? — козирнув Павло, точнісінько так, як робив пожежник, що чимось завинив перед Черниковим.

— Ідіть, Чепель.

Після роботи зустрілися секунда в секунду о третій. Черников одвів стрільця на лінію вогню, а сам поніс уперед новеньку мішень, наштрикнув її на гвіздок у стіні.

— Три патрони для тренування. Потім отримаєш ще три. Ціляй у десятку, в чорний кружок! Розумієш? Та дивися, поверх муру не шарахни, там живі мішені, буває, вештаються. Доводилося тобі коли-небудь стріляти?

— А чого ж. Кілька разів з мисливської...

— Ну, тоді давай. Не спіши. За скобу не смикай, а плавно натискай. Увага Г Слухай мою команду. Приготуватись! Вогонь!

Павло стрельнув, перезарядив і ще раз стрельнув, потім ще... До мішені пішли разом.

— Оце так ми стріляємо...— Черников позначив олівцем пробоїни.— Одна твоя куля в трійці, друга в одиниці, а третьої взагалі нема.

Потім Черников стрельнув сам.

Куля його пробила чорне яблучко. Десятка!

Здивований Павло тільки плечима знизав:

— Ви, мабуть, чемпіон світу?

— Я — "Ворошиловський стрілець", хлопче. Ще з громадянської. Слава богу, зі стажем.

— У мене чомусь руки тремтіли. Хвилювався.

— Тобою нерви командували, а не ти ними. Ану спробуємо ще раз.

І, на своє здивування, Павло вибив двадцять п'ять очок, Черников мовчки надписав на мішені зверху червоним товстим олівцем його прізвище й акуратно згорнув її. Потім так само поважно проштрикнув у сорочці Павла дірочку й пригвинтив новенький значок,

— Іди сміливо до Тюриної, більше їй нічого й не треба.— І ніби зітхнув, сам собою незадоволений.— А норми ГПО здаси Рогову. Він буде твоїм попутником у велопробігу. Бігати вмієш? Плавати? Стрибати? От і добре, Ти, я бачу, селянський син, а там змалку ціну мускулатурі знають. Як на мене, то я б кожному сільському молодику, який у полі працює з батьком, видавав би значки без мороки.

Павло, попрощавшись із Черниковим, одійшов трохи і зняв значок — замилувався ним.

У Тюриної знову засідали. Але вже не хлопці, а дівчата. Білявенька щось гаряче доводила Розі, а та, побачивши Павла, незадоволено на нього подивилася, мовляв, не заважай. Він стояв біля дверей, бо вільного стільця не було. Дівчата поглядали то на нього, то на білявку — свою ровесницю, яка стояла бліда, розгублена, мов на суді.

Павло вже хотів вийти, але Тюрина зупинила його.

— Куди ж ти, Чепель? Секретів у нас немає. Правда ж, дівчата? Нехай послухає, може, виступить, від імені хлопців. Продовжуй, Ларисо, А ви, дівчата, сідайте тісніше, звільніть стілець Павлові.

Йшлося про некоректний учинок білявки. Замполіт фабзавучу Копитко під час виховавчого уроку почав був голосно цитувати чужого листа, підкинутого йому невідомим "доброзичливцем". А вона, Лариса, що сиділа на першій лаві, ні з сього ні з того вихопила у замполіта листа і вибігла з класу. Пояснювала тепер, що то був дівочий лист про любов.