Голодомор - Сторінка 9

- Гуцало Євген Пилипович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Скручене дудочкою листя дотліває в пучках пальців — і Павло Музика викидає недопалок. Так нахапався диму, що в голові стоїть чад, макітриться, наморочиться. Отак би сидів під грушею — хай макітриться, хай наморочиться, наче ти є — й нема тебе, наче світ є — й нема світу.

А що отам, у бузині, з малим злодійчуком?

Павло Музика важко зводиться — й межею, по щітці трави, чвалає до бузини.

Малий злодійчук, обхопивши живіт руками, лежить на боці, а з вищиреного рота щось ллється по щоці та по підборіддю на землю. Ллється не кров, а якась жовто-біла рідота. Павло Музика навіть навпочіпки присідає: що ж це таке цебенить поміж зубів? Хтозна. Повіки стулилися, з-під них виглядає по голубій смужці, ще живій, не перешерхлій… Дихає чи не дихає? Либонь, дихає.

Що ж це з хлопцем сталося, чого наївся? Обіч, біля зігнутого ліктя, лежить заяложена торбинка, що ж у торбинці?

— Про-о-осо-о…

Золоте зерно сіється поміж пазюристих, корінцюватих пальців.

— У кого ж це він просо вкрав? — міркує вголос. А потім торкає малого за плече: — Агов, проснися! В кого ти вкрав просо?

З ошкіреного рота цідиться біло-жовта рідота. Хлопець навіть не стогне.

— Та в якоїсь баби, в кого ж іще. Приберегла якась баба на посів, та не посіяла, віддала богові душу, а тут і злодійчук навідався в хату. Ну, баба спить на лежанці чи на лавці, а злодійчук давай нишпорити. І знайшов бабине насіння… собі на погибель. Чи ти ще не вмер, хлопче?

Павло Музика жде на відповідь. Повіка на правому оці розтягується — й голубе ясне око витріщається на дядька.

— Дивиться.

Так само сповзає вгору повіка на лівому оці — й тепер сусідський хлопчик дивиться на нього двома очима.

— Конає…

Чвиркає чадною слиною, від якої гірко в роті, й бере той вузлик з просом. Зав’язує — і ховає за пазуху. Далі зводиться й поволеньки чапає на сусідове подвір’я. Заглядає через шибку, чи є там хто в хаті, але знадвору не видно. Тоді Павло Музика стукає в раму й жде.

Нема нікого. Може, вони вже там усі повмирали? Або на роботу подалися в колгосп? І знову стукає в раму.

Гаркуша, тримаючись рукою за одвірок, висувається з сіней надвір. Підсліпувато мружиться проти сонця так, наче нічого не бачить.

— Хто тут? — озивається посеред білого дня.

— Та я тут.

Нарешті Гаркуша втуплюється в Павла Музику, впізнавши сусіда з голосу. Хочеться спалахнути люттю, але на ненависть немає сили, тільки щелепи відвисають, тільки переривчасте дихання виривається з грудей:

— Отам, у бузині, — Павло Музика показує на кущі бузини на краю обійстя, — твій хлопець. Сконав, либонь, піди забери.

І вісник смерті Павло Музика важко й спокійно йде геть…

— Спи, доню, спи…

— Місяць світить у вікні, хай батько погасить, бо не дає спати.

— Погасить батько, тільки ти засни. Ось як тільки ти заснеш, тільки засни.

— Ти погасиш, батьку?

— Погашу, — скрипить батько зубами в нічній темряві на лежанці.

Мати Марія, сидячи біля дочки, чує, як у Галі пашать щоки, горить лоб, як усю її пойняв жар, так і факає від неї живим полум’ям.

— Місяць так світить, що я бачу далеко-далеко, — жебонить струмком доччин переривчастий голос. — Поля за селом… жовта стерня в павутинні бабиного літа, а по шляхах — вози та вози!.. На возах — снопи пшениці та жита… Ось і батько мій їде на возі, поганяє коней… Батьку, ви бачите себе на возі?

— А чом не бачу, — скрипить зубами Павло Музика.

— Снопи везете в село. Жито в снопах.

— Жито везу в снопах.

— Так славно, так славно!

Галя затихає, поринаючи в забуття, й мати хрестить дочку: хай спить, благословенна господом богом. Але наче від чарів того хресного знамення Галя вмить виринає з хвиль забуття.

— А як славно в нашому селі на Червоному току! Скільки хліба понавозили з колгоспного поля! Я ще ніколи не бачила такого току, стільки хліба на току, стільки людей. Геть-чисто всеньке село зібралося, молотить і віє, молотить і віє. А червоні знамена горять, а транспаранти палають, і все так гарно понаписувано на транспарантах… Ось і мати стоїть біля віялки, пшеницю віє. Батьку, ви бачите її біля віялки?

— Бачу… Я снопи на возі привіз, мати пшеницю віє.

— Славно як!

Галя знову поринає в забуття, мати хилиться тужливо над дочкою, вглядаючись у риси рідного обличчя—такого дорогого й такого стражденного, подумки молиться над нею, — і наче від тієї німої молитви дочка отямлюється.

— А яка славна червона валка! Коні в червоних стрічках та в квітках, червоний кумач над валкою, мішки на возах, я ще ніколи не бачила такої червоної валки, стільки хліба… Мамо!

Стільки щирої давньої радості в доччиному голосі, що Марія здригається.

— Чую, чую…

— Подивися, а хто то на третьому возі з кінця? Бачиш?

— Бачу… А хто?

— Наш батько на возі!

— Справді, наш батько в червоній валці.

— У вишитій сорочці!

— Ми з тобою вдвох вишивали йому сорочку.

— Червона валка — яке свято… ще ніколи не було такого свята в нашому селі… І діти співають пісні, і я співаю. Ой, якої ж це я співаю… Це ж ми стільки хліба здали державі, здали весь хліб…