HOMO NOVUS - Сторінка 4
- Бережний Василь Павлович -— О, ти не знаєш жінок. Вони, правда, мовчали, та я підібрала ключик, хоча й примітивний, зате безвідмовний. Висміяла одну підстаркувату кокетку, вона розізлилась і випалила мені все.
Тепер уже Філ запустив свою п’ятірню у волосся,
— Дивуюсь я тобі, — говорила Аркадія, не помічаючи його сум’яття. — Інший би розтрубив про своє досягнення на весь світ, а він хоче, щоб ніхто й не чув і не знав. Скромник.
— Я ж із-за тебе, — почав обережно виправдуватися Філ, — розумієш… була небезпека психічного потрясіння. І взагалі… Коли б нас не пов’язувало почуття… Не можна ігнорувати етику…
Аркадія мовчала, даючи йому можливість виговоритись. Філ виправдувався, наче був у чомусь винний, і це тішило її самолюбство: не чоловік, а рояль, торкни тільки потрібну клавішу.
Розповівши про всі складні перипетії експерименту, про свої сумніви, надії та сподіванки, недремне чергування біля електронної апаратури, в роботі якої інколи траплялися перебої, Філ прошепотів риторичне запитання:
— Хіба я міг думати про славу? Мені потрібна тільки ти! Та коли б ішлося не про тебе — мабуть, нічого б і не вийшло… Не вистачило б сили волі, сміливості. Якби ти знала, скільки було розчарувань, страху… — Розчулений, уткнувся головою в її коліна.— Я працював задля тебе, заради нашого кохання.
— Сподіваюсь, тепер ти не розлюбив мене? — Аркадія погладила йому голову і шию.
— Ти ще питаєш! — пошерхлими губами прошепотів екзальтований Філ.
Аркадія легенько затулила долонею його вуста.
— Любий мій… Натерпівся. Але тепер треба збирати урожай. Мусиш це зробити не тільки задля мене, а й заради всієї науки. Ти більше не будеш приховувати свого відкриття, правда? Це ж геніальне відкриття, історична подія!
— Ну, це вже занадто… Скромність…
— Ет, до тебе ще не дійшло, ти сам ще не осягнув… А скромність, як уже помічено, — прямий шлях до невідомості. Це ж тільки подумати: виростив людину, тобто мене, з однієї клітини! Та це ж переворот в медицині, біології! А він: «Стану кандидатом…»’ Чи, може, це не твоя заслуга? Та якщо навіть ти один з учасників…
— Та ні, я — керівник групи. Ідея і постановка експерименту моя, це всі знають, кому слід знати.
— А в документах відбито?
— Звичайно. Є накази по Інституту і по відділу. Потрібні ж були асигнування…
— Ну, от і чудово. Тепер треба — і то з завтрашнього дня — оголосити про цю подію ну хоча б у «Вечірці», я сама туди подзвоню. Потім — наукові журнали… Пригадай собі операцію пересадки серця — хіба вона може йти в якесь порівняння з тим, що зробив ти? А ім’я професора Бернарда прогриміло на весь світ! — Аркадія взяла якусь галузку і грайливо хвиснула Філа по плечах. — Ти зробив відкриття, але це ще не все, треба вміти скористатися ним. Не кандидатство ти заробив, дурнику… Я зроблю тебе доктором! Потім ти станеш у мене академіком!
Філ слухав її тиради поблажливо, як дитячий лепет, хоча йому й лестило, що вона так говорить. Він і сам був вражений своїм досягненням, певно, не менше, аніж Аркадія. Але наука… Він ще тільки ступив на цю доріжку, а скільки на ній перепон! Ні, ти навіть не уявляєш, дівчино…
— Чуєш, дурненький, — хвиськала лозинкою Аркадія, — я буду дружиною академіка! А що?
Філ обернувся до неї, але не встиг нічого сказати — опинився в її обіймах, і вуста йому затулив довгий поцілунок.
4
Філ з подивом відзначив, що як тільки вони зайшли на кладовище, його почав обсідати смуток. Безкінечні ряди мовчазних могил, шурхіт опалого листя під ногами, низьке сіре небо, — все це, звичайно, викликає мінорний настрій. Та хіба тільки це?
Мимоволі спостерігав за Аркадією, що йшла попереду, твердо ступаючи звивистою стежкою. Яскраво-червона шапочка і такий же шарфик, що метлявся над її плечем, нагадували маковий цвіт, який зухвало і так недоречно яскрів серед похмурого дня. Там і сям на очі потрапляли написи: «Любому татові…» «Тут спочиває…» «Я вже вдома, а ви ще в гостях…» Філ ковзав поглядом по цих посланнях, а думав про Аркадію. Як вона триматиметься, побачивши свою могилу?
Сьогодні, в неділю, Аркадія надумала поїхати на базар по яблука.
— Чому на базар? — здивувався Філ. — Давай провідаємо твою матір. Ціле літо й не заглянули, незручно якось… І сад же добре вродив…
— Як хочеш, — знизала плечима Аркадія. — Яблука там справді сортові.
Матері вдома не було, а бабуся, глипнувши на них спідлоба, хаміль, хаміль — та до своєї кімнатки за кухнею. Старенька нізащо на світі не йняла віри, що це Аркадія, вважала її за двійничку своєї любої онуки, царство їй небесне, і кожного разу тікала до свого сховку. Сценка повторилась і зараз. Аркадія зареготала, взяла корзину і подалася в сад. Мабуть, щоб продемонструвати Філові свою пам’ять, казала, підносячи руку:
— Отам — симиренки, цілу зиму лежатимуть, онде — білий налив, з того краю — ранет…
З маленького віконечка за ними крадькома стежили вицвілі старечі очі, сповнені недовіри й цікавості. Непомітні погляди тяглися до дівочої постаті і з сусідніх будинків, і з-за кущів, парканів. Хто ж би це пропустив нагоду побачити таку дивовижу: була похована, тут розлягалася сумовита музика, ридала невтішна мати, а тепер ось шастає по саду!