Гуси-лебеді летять… (1963) - Сторінка 8

- Стельмах Михайло Панасович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?

— Чому?

— Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, — i летить назад.

— Гм, — дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне птаство i їхнiм же голосом веселити себе.

— Заєць! Заєць! — кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i зникає в пiдлiску.

— От аби ж рушниця була! — жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед звiриною, птахами i людьми?

Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг, я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.

Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну i життя!

РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що всмiхалося б менi:

— Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, — i пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер декому показують.

Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiшає виходити, їй, видать, сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого. Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом.

Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев’ять рокiв, немало проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi. Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи, "Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й чирвовий валет", а також рiзнi, книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими стрiльцями" та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову.

В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце: крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.

Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав лише, що взуття — це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять — двадцять п’ять пудiв пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.

Я пам’ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом. Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю говорив як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо поле".

З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав, що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди минулого з сьогоднiшнiм днем…

А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх було б гудити тi часи — вони були по-своєму прекраснi…

Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не раз гримала на мене:

— Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче замовлений. Та спом’янись i спам’ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе полетить у пiч!