Іду на вас - Сторінка 6

Він радів і гордився побідою, та проте жалко було йому стогнучих посіпак.

Легко видобув ратище з рани парубка та допоміг другому освободитися від стріли та останків ока. Мстислав звернувся до них ще востаннє і сказав:

— Не винні ви, що напали на мене, не винен і я, що мусив боронитися. А що я дужчий від вас, це дар богів, а нічия заслуга. Тому не майте гніву до мене, а я прощу вам. Однак скажіть Властові, щоб він не ставав мені на дорозі, бо я роздавлю його, мов хробака на стежці; нехай з Рогдаєм не нюхається, бо коли у нього задовгий ніс, то я втну його та кину собаці, а, вернувшись, покажу і йому і всім сусідам, хто паном у Залісецькій волості!

Це сказавши, відійшов з Круком, який, бачачи цілковитий погром ворогів, зрозумів обставини дуже добре і, весело помахуючи хвостом, побіг за Мстиславом. Коли зникли за зеленою стіною, звівся осліплений раб та, погрожуючи кулаком, прошипів:

— На всіх богів землі і пекла, на кості дідів та батьків, не забуду я тобі цього і або згину, або вдавлю тобі у горло твої власні очі; проклін на тебе та твоїх… Чорний бог чує моє слово, а Власт помститься!

І знесилений упав на землю.

V. У КИЄВІ

Мстислав вельми чудувався, як могли парубки Власта, який сидів аж у Городі, кілька миль від Залісся, так скоро надоспіти і вислідити його у дорозі. Але загадка розв’язалася незабаром, бо у гущавнику знайшов двоє коней боярина, на яких приїхали запасники. Не гаючись, вибрав того, що видавався йому луччим, і почвалав у ліси. Не день і не два їхав він лісами та лугами, заходячи часами до людських осель, щоб переночувати та запастися на дорогу.

А оселі лежали тут густо і всі були великі, обширні та многолюдні. З полудневого пограниччя, із степів відпливала людність, бо орда печенігів починала грабувати та нищити ті околиці. Не раз на нічлігах балакав Мстислав з такими переселенцями, і всі вони нарікали, що князь Святослав замало журиться про полудневі межі князівства. Та він не звертав уваги на ті слова. Під його молодечу уяву підходили більше славні походи на Царгород та Болгарію, у краї теплі, краї світлі, на південь, куди тягло усіх русинів непоборимою силою сонце — цар тих земель.

За шість днів заїхав Мстислав до Меджибожа — серед лісів та боліт закладеного замку, і тут прибув якраз під час побуту князя Ярополка, поставленого над деревлянами. З усієї околиці спішили люди з поклоном і дарунками, бояри і кметі, покривджені йшли шукати правдц на гнобителів, обманені на обманців.

Тут прийшла Мстиславові гадка попробувати щастя і просити нового князя про допомогу. Тому пішов на другий день у острог, де під синім небом засів князь на великому, килимами вистеленому стільці. Але зразу ж упало молодцеві в око, що князя оточували майже самі варяги. По лівій стороні лиш, і то здалека від княжої особи, виднілось кілька деревлянських бояр, та й то кожний з них у багатій одежі, накиненій поверх варязької зброї. З оповідань батька знав Мстислав, що на судах варягів не бувало, бо це були воєнні люди, а на судові сходини не приходили люди у зброї. Однак ще більше вразив його спосіб, як рішав князь спори та скарги. Як колись сумної пам’яті князь Ігор, так тепер князь Ярополк відправляв кметів, ні з чим, а зате обставав за боярами, особливо за деякими, про яких знав, що багаті та впливові. Простолюдинові приказував підчинюватись боярській волі, а з довжників навіть посміхався, кажучи:

— Хто не має чим заплатити відсотків, той повинен мати власні гривни або куни.

Або — Якщо ти знав, що цей чоловік такий немилосердний, то чому йшов до нього? Треба було пошукати іншого вірителя!

Закупам-ізгоям відповідав:

— Ідіть і живіть по боярській волі, коли по своїй жити не вміли. Усі люди живуть, а закупи, може, не люди?

З рабами навіть говорити не хотів і велів їх прогнати з острогу.

Мстислав утратив зовсім надію здобути собі ласку такого гордовитого та несправедливого князя і зібрався йти далі, коли раптом почув побіч себе голос:

— Не довго попасешся ти, небоже, на цьому високому столі; проти волі народу не осидишся на ньому! Ігор який був, а також згинув марно. Перун не князь, він рівно побиває і князя і раба, а Хоре не чоловік, усе бачить, а обдурити себе не дасть.

Мстислав оглянувся і побачив чоловіка, може, тридцятилітнього, худорлявого з блискучими очима та довгим вусом і чубом, словом, вояка. На ратищі ніс він набиваний спижевими гудзиками шкіряний кафтан, на плечах тугий варязький щит, а при боці довгий обосічний меч.

— Чи і ви, дядьку, до князя з прошеиням? — спитав молодець.

— Е, ні! — засміявся вояк. — Лют не потребує ласки таких момсиків, як сей малий Ярцьо. Я дружинник князя Святослава. Я лише бажав подивитись, яку то цяцю лишив наш князь замість себе, і бачу, що син не вдався у батька. Ну, може бути, що це ще месть за Ігоря.

— То князь Святослав так довго тямить кривду? — спитав Мстислав. — Прецінь княгиня помстилася за смерть чоловіка як слід.

— Авжеж! — була відповідь. — Я не кажу, що це князь мститься, лишень боги. Куди ж ти, молодче, ідеш?

— А саме до вашого князя. Я чував, що збираєте людей, то і я побажав піти з вами.

Лют глянув на Мстислава, та зміряв його від голови до ніг.

— Гаразд! Князь прийме тебе. Ти свобідного роду?

— Я боярський син, мої два брати згинули у Болгарії, батько ходив із князем Ігорем, майно ми втратили…

— Чому?

Мстислав розказав. На те Лют потряс головою.

— То твій батько зле вчинив, що не нагадав князеві про своїх синів. У нашого князя військова вдача: коли гнівний, не приступай, доки не висопеться. Але потім, хоч до ран приклади, загоїться. Та що ж? І Велес не верне цього, що сталося. Ти, молодче, пригадай князеві обох братів, а він не забуде тебе.

Обидва вояки посідали на коней і поїхали прямо у Київ. Лют знав найближчі дороги та найкращі стежки крізь ліси, тому вже сьомої днини надвечір стали у стіп київських гір, над річкою Почайною. Звідси починався славний Боричів вивіз, доїзд до княжого острогу, який займав собою схили і вершок горба. З західної сторони був тут лише один доступ і одні ворота. Дорога до них вела вздовж городського валу і частоколу, так що ворог, який думав би напасти на браму, мусив вздовж частоколу під стрілами оборонців подолати простір яких вісімсот кроків.

— Ану, вгадай, Мстиславе, — усміхнувся Лют, — чому доїзд до острогу іде з полудня, з лівої сторони, а не з другого боку?

— Чому? Бо з цієї сторони краще і лучче.

— Куди там! З другої сторони від Подолу, те саме! Замість іти прямо вгору справа, звертає дорога вбік і проходить зліва до північних воріт острогу.

— Гм! Не знаю! — відповів молодець.

Лют засміявся.

— А котрим боком звертаємося до частоколу, коли підходимо зліва?

— Звісно, що правим… Ага! Все знаю. Бо на правому рамені інема щита.

— Бачиш? — повчав Лют. — Якщо ворог перекине щит на праве рам’я, то буде безоружний і не буде боронити нашим разити напасника стрілами та камінням, а як не перекине, то буде з боку частоколу без ослони.

— Диви, диви! — чудувався Мстислав. — Як мудро виміркувано.

— Це нащ князь так придумав. Він лише і про те думає, та коли видумає, то і старий Свинельд не втне.

— Воєвода?

— Еге ж! Він тепер у Переяславці заступає князя, і ми тепер туди йдемо…

— Він варяг?

— Ніби варяг, та його варязькі кості давно вже поросли руським м’ясом. Вже і свою мову забув, бо у нашого князя варягів небагато.

— А це чому?

— Бо він більше за славою ганяє, чим за наживою, на полюддя не ходить, а живиться здобичею з війни та ловів. Варяги люблять достатки, тому волять молодших князів, Ярополка, Олега або царгородського кесаря. Та і князь волить наших добровольців, чим їх, бо наш народ хоч менше одчайдушний, але зате намного тугіший та вірніший.

— Звісно, — замітив Мстислав, — хто бореться за гріш, тому слава байдуже! — Так гуторячи, увійшли вони в острог. Уздовж частоколів, з-над яких грізно гляділи з грубезних колод збудовані вежі, лишено для доступу борцям та для довозу стріл, каміння, смоли та води досить широку вулицю, яка оточувала стоячі всередині дворища. Дворищ цих було кількадесят, а належали вони до найзнаменитіших дружинних бояр, що проводили відділами княжого війська. Довкола кожного стояли ще житниці та комори на всілякий воєнний припас та поживу і довгі хати для рядових вояків-гриднів.

Найнаряднішим був дворець воєводи Фарлафа, де жило у хатах триста варягів. Тут застава була срібна, а багаті поволоки вкривали стіни, столи та лави. У других цього не було, бо це були хати дружин з тиверських, полянських, сіверських, улицьких, словінських земель, сини бояр, кметів, ізгої-закупи, як Мстислав, і ізгої-раби, які викупилися з рабства або яких викупив князь за хоробрість у бою. На великому майдані серед острогу стояло окремо укріплене дворище київських князів, а між ним і північними воротами, що вели на Поділ, виднілась святиня бога Перуна.

На майдані панував рух, як на торзі перед виїздом купців-гречників човнами на південь. Товпи кметів та рабів виносили з житниць на плечах міхи з борошном, вуджениною, салом та уставляли їх рядком біля пристані, де ждали на них довгі липові човни, обмазані смолою, з лавками та довгими веслами. Скрізь по майдану сиділи гуртками дружинники-гридні, себто прибічні вояки князя, зайняті воєнним ділом. Вони гострили мечі, списи, пробували луки, оглядали лати та щити, а усе те серед пісень та жартів. Раз у раз зачіпав хтось Люта.

— Добро з приходом, Люте, що, ти сина привіз? — питав якийсь знайомий.

— Ні, це твоя жінка тобі прислала, абись не забув що маєш сина, — відповів Лют.

— Коли ж у мене нема жінки!

— Ну, а у мене сина нема.

За якийсь час знову хтось зачепив їх.

— Ти де роздобув оцього пса? — питали. — Та ще й з песеням!.. — додавали, вказуючи на Мстислава, що все оглядав дитячими очима, дивувався і забував язика у роті.

— Тю на твого батька, — огризався Лют, — це його братанич.

— Як-то?

— Ну, звісно як, песеня старій собаці все сином або братаничем, а тобі, відай, першим братом доводиться, може, ні? Як ні, то вибачай, ти, видно, з іншої буди.

Вкінці приїхали перед стайні, де чимало отроків проводило, чистило та уїжджало коней. Коли побачили Люта, зразу ж надбігли та взяли коня до стайні. Мстислав зліз також і став біля Люта.

— Страх, як тут у вас гамірно, у лісі навіть весною такого не буває,— зауважив.

— Чого солопишся? — гукнув Лют.