Інфекція - Сторінка 5
- Процюк Степан -Космополітичний Париж, а в ошатній залі звучать сентенції про Францію для французів, тягар білої людини, велич аристократичної крові, котра ощасливлює світ... У грудні махнути удвох до Єгипту, випити біля підніжжя піраміди новорічного шампану і квапитися, бо святвечір усе ж таки варто зустріти на вітцівщині плюс материзні, а вже після різдвяних свят варто обдумати лютневе турне до благословенної країни кленового листя.
Іванка слухає свого нареченого, ні слова про гроші, ці огидні жалюгідні папірці, що розтлінюють людину, мабуть, через те Сава майже ніколи не має їх, щоби бути нерозтлінником, іронічно думає наречена. Але відкидає чорні саркастичні мислі, вони молоді, Сава щось придумає, адже повинен розуміти, що подорожувати на кошти матері Терези вони не зможуть, що не будуть купувати продукти за рахунок товариства Червоного Хреста, що не заспонсорує їм винаймання квартири благодійницький гурт "Правнуки Чорнобилеві".
Треба наносити візити... матерям, адже Сава — напівсирота, його батько покинув сім'ю, коли хлопцеві було два роки. Приїхали. Черкаські хатки-мазанки, спрацьовані до напівтваринного стану добрі сільські жінки, такі ж добрі та вічноп'яні їхні мужі та оборонці, дак оце з Бандерівщини взяв собі дєвушку, свої перевелися, добродушний п'яний сміх сусідів, ох, чудернацьке у тебе ім'я, доню, дак ото колись кіно йшло бандерівське про Іванку, ще вона на склі танцювала, гугнявить сусід після кількох келишків самогону.
Іванка сидить, розглядає сусідів, Савину матір, сестру неодружену, таку строгу і мовчазну, сусіди, як прочули новину, добровільно поприходили, спочатку несміливо, але ж цікавість розпирає, аякже, Сава із западенкою приїхав, а у нашому селі живе одна западенка, жінка Харитона, тридцять літ, як живе тут, а ми її "западенкою" все'дно називаємо, знай наших, бля! Сава із односельцями перейшов на діалект, русизмів намагається не вживати, але ж якісь рядюжки, кандибобери, рядюжка виявилась доріжкою, а кандибобер — бравим, охочим до дівчат парубком. Савина мати стримана, жорстка, життя загартувало.
Сусіди заспівали, Боже, та все стародавніх українських пісень, у хаті мовби ожила патріархальна Черкащина, із сивовусими дідуганами, що генетично пам'ятали свист козацької шаблі, із людяними щирими молодицями, котрі готові віддати подорожньому останню сорочку, хитрі галичанки і ламаний шеляг поскупилися би офірувати, чомусь думає Іванка, спостерігаючи за цією милою безпосередністю сільських жінок, п'яною безхитрісністю та безкорисливістю їхніх чоловіків, навіть ця тубільна простота, що може ненароком образити, не ранить, не дратує; оце приїжджайте, діти, зімой, кабанчика заколемо, будемо пить і гулять, скільки влізе!
Навіть Сава розцвів, пом'якшав, наче отой захаращений русизмами діалект додає йому, як Антею, живильної сили, настояної на самурайській крові. Іванка бачить, що Сава природніший у рідних стінах, хоча навчає дядьків не голосувати за комуняк, дядьки начебто згоджуються, але степові голови тугі відносно новацій; голова сільради, дєвушка, лучше знає, ви кажете, комуняки погані, а прийшли демократи, даже на хліб грошей нема, я, приміром, два года більше п'яти гривень у руках не держав...
Савині мати і сестра, мовби російські старообрядці, що насильно потрапили між людей, шепчуться, позирають на Іванку, хочуть сказати щось, але чи не наважуються, чи невдоволені чим, може, ще піч колупати і червоніти, роздратовано думає Іванка. Сусіди, зрештою, розходяться, кандидат невісткознавства допомагає прибрати, їм стелять у одній кімнаті, на різних ліжках, накінець Сава повідомляє матір про заручини. Я вже сама здогадалася, каже мати Якилина, сестру звати Одаркою, які у них усіх імена чудернацькі, думає Іванка. Мати і сестра фактично нічого не розпитують. Це нерозпитування як накажете класифікувати: як степову волячу покірність долі чи злісне занурення роздратування усередину душі? як доброту блаженного, супутником котрої є міні-емоційність чи хитрощі начебто нейтрального спостереження?
Сава повідомляє, що вони будуть одружуватися. Добре, синку, хай тобі, синочку, буде добре; хай вам, діти, буде добре, поправила себе Іванчина свекруха без чотирьох хвилин. Що ж, де згода в сімействі, і далі, як мовиться, за текстом... На другий день Сава з Іванкою поїхали, не відбувалося особливо теплих прощань, були відсутні сакраментально-галицькі "може, щось не так"; мати Якилина поцілувала Саву в голову, швидко змахнула першою-ліпшою ганчіркою щось на оці, може, то порошинка впала; сестра подала Іванці руку, звідки у сільської дівчини такий світський вишкіл, подумала наша галичанка.
Іванка ще хотіла дещо розпитати дорогою, Сава, як правило, відмовчувався. Він часто, до речі, впадав у нірвану споглядально-буддійської меланхолії. Але це не гримаси іпохондрика, не нормальний стан затятого мовчуна, це — щось інше, проте Іванка — не психоаналітик із туго набитим гаманцем, не ворожка, що сім років не міняє засмальцьовані карти, бо інакше, мовляв, розвіється біла магія короля, світле сяєво чорної дами, висока енергетика бубнової десятки...
На рідному Тернопіллі Іванка під час навчання бувала лічені рази, а Сава приїхав уперше. Сусіди не збиралися, люди із наших організацій давно забули про існування Іванчиної матері, позаяк треба Україну рятувати, а не панькатися зі старою цьоцею, адже правора-дикальні партії — не дитсадок.
Ьсе відбувається із точністю до навпаки. Іванчина мати засипає Саву запитаннями, той відповідає, як гіравило, односкладно. Кажуть, Що там, на Черкащині, люди працюють лише у неділю, а у будні дні всуціль п'ють, правда? (стримане Савине "ні"); а говорять, що по всій Східній Україні (Черкащина — не схід, а центр, строго вставляє Сава), так-так, що у всій Східній Україні стоять, у селах і містечках, пам'ятники Лєніну (так, майже так, це наш сором, злегка відрубує голос без трьох хвилин зятя); а кажуть, що... Іванка перебиває маму, досить, ми втомлені.
На другий день утрьох ідуть на батькову могилу. У пам'яті дівчини знову спливає і підв'язка на обличчі, і голос священика, печатається гріб сей до другого пришестя Христового, і хвилюючий патос промовців із наших організацій.
Лише дешевий, трохи облуплений хрест, навіть пам'ятника — цієї ілюзії увіковічнення — ще не споруджено над могилкою. Чи чуєш мене, таточку, дочка твоя прийшла до тебе, ось чоловік мій майбутній, я знаю, ти гордився би ним. Мовчанка, пронизливий цвинтарний вітер...
Шлюб вирішують брати тут, у греко-католицькій церкві, Сава похмурий, небагатослівний, начебто на допиті у вишколеного каде-бістського полковника. Іванці раптом проповзає у мозок думка, що він не любить її і взагалі нікого не любить, бо він волочить своїм життям землею якийсь перебитий, як лебідь із хворим крилом, даруйте псев-докрасивість, це Іванка так подумала, а не автор. А якщо Сава не з'явиться на шлюб, вона чула про таких жевжиків, може, він має таємну дружину або невеликий гарем, і вони усі висмоктують його опірність і волю? Може, він, тихо скрадаючись київськими нічними вуличками, заходить спочатку в якийсь гуртожиток, скажімо, восьмого медучилища; через кілька годин бреде до однокімнатної квартири продавщиці 63-го мінімаркету, а зранку, геть знесилений, ще забігає до офісу середньої руки бізнес-леді? Вона не сміє спитати, озвучити сумніви, якщо називати сумнівами нав'язливі приступи самотортур. Ні! Буду питати, буду, він не нафтовий шейх і не золотопромисловець; він — інженер, що не працює за фахом, а крутиться біля міфічних чи то політичних, чи то кримінальних угруповань...
Але Сава строгий і мовчазний, не впадає в обійми сварливості, не має приступів жорстокості, не займається дрібними побутовими заувагами, отим кожноденним сичанням — не туди поклала, не так взяла —що виражає душу не менше, ніж читання депресивних есхатологічних візій, кінцесвітніх марев, апокаліптичної кон'юнктури. Сава зовні спокійний, викінчений інтроверт, Іванка дуже би хотіла ознайомитися із роздруковкою думок нареченого.
Виникли передшлюбні проблеми із грішми, ще у Києві Сава кудись ходив, повертався, вибігав знову, вони далі живуть у гуртожитку сільськогосподарського вузу, Сава дає комендантові на лапу за право неофіційно проживати біля нареченої. У коменданта десятки таких людей, але йому теж треба ділитися, виживати, дрібнодраматичні проблеми мільйонів громадян суверенної та незалежної, коли вся життєва сила спрямована на те, що будь-який найпересічніший Джон чи Біллі має надурняк, нахаляву, котру йому забезпечили "загниваючі буржуазно-капіталістичні державні закони. Зате наш громадянин живе новими п'ятирічками — п'ять років стовідсотково викладає енергію, щоби знайти ліпшу роботу, і ще п'ять, щоби мати із тієї роботи хосен. Ще п'ять — на утворення сім'ї і мінімальне її забезпечення, ще п'ять —на сякий-такий дах над головою; наступних п ять — на поліпшення житлових умов, чергова п'ятирічка йде на те, щоб облаштувати дітей; оглянувся, а вже нема часу жити... (Зрештою, ці п'ятирічки можливі при кінському здоров'ї, у просуванні цими неофіційними п ятиноме-ровими щаблями є свої виїмки і напівтони.)
Отже, Сава ходив, повертався, вибігав знову, крутився, як білка у колесі— улюблене прислів'я нещасних постсовдепівських рагулів, котре вони чомусь вимовляють із неабиякою гордістю, мовби комусь є діло до їхніх білок і до їхніх колес...
Іванка уже думала, що доведеться десь позичати грошей, до лихваря іти страшно, не віддаси вчасно, увімкнуть "лічильник", а потім хіба розраховуватися ниркою, легенею, якщо ці парні органи тіла здорові, бо інакше лихвар знайде спосіб страшної відплати. Але в останню хвилину Сава усе ж роздобув грошенят, казав, що заробив, на запитання про спосіб заробітку тільки скрушно махнув рукою, будь спокійна, мовляв, навіщо тобі зайві клопоти, он дитину чекаємо, тобі не можна дратуватися, моя маленька. Коли він зрідка вимовляв "моя маленька", Іванка ладна була забути про всі сумніви і перестороги. Адже ці чарівні два слова не говорив краснобай, якому зліпити кількаповерховий бароковий комплімент, що піти в туалет по-дрібно-му, не пересичений донжуан із різноплановими домашніми заготовками-відмикачами жіночого лона, не балакучий серцеїд, котрий у певного типу жінок викликає непоборну огиду.