Іван Франко - Сторінка 2

---

У Львові 19-літній студент вступає до студентської громади і бере живу участь в редакції студентського журналу «Друг», де ще в р. 1874 надруковано перші вірші Франка, підписані псевдонімом Джеджалик. Таким робом літературна праця Франка починається для нас 1874 роком.

Якою ж була література в Галичині в той час, коли почав писати Франко? Щоб краще це пояснити, вернімось трохи назад та подивімся, чим жила і інтересувалась галицька інтелігенція в 70-і роки минулого віку. Цей час в Галичині був самим мертвим, як свідчать історики. Ще з кінця 60-х років серед галицької інтелігенції почались суперечки, чи ми самостійний народ, чи тільки частина російського. Чи наша мова окремий «языкъ», чи «нарѣчіе» великоруського. Ці суперечки ділили людей на два ворожі табори і розкололи вкінці галицьку інтелігенцію на москвофілів і народовців. Були навіть такі, що визнавали галичан за окрему «рутенську націю», окрему од українців і великоросів. Москвофіли хотіли писати мовою Пушкіна, якої, звісно, не знали, а виходило у них так зване «язичіє», мішанина українського, російського і церковнослов’янського. Опріч язикових спорів, галицька інтелігенція займалася високою політикою, а та політика зводилась до того, щоб як-небудь запобігти ласки правительства, що-небудь, хоч дрібницю, випросить у нього. Це була політика рабів. Ідея абсолютизму, бюрократичне «чинопочитаніє», затхлість, байдужість до живих народних інтересів, повне безсилля в духовній, сфері, схоластичність, теологічний та догматичний спосіб думання — от чим характеризується тодішня, навіть краща, частина галицької інтелігенції. Коли пізніше, в 1876 році, російський уряд видав указ, що забороняв українську літературу, це викликало цинічну радість серед галицьких священиків. Молодіж, знеохочена безконечними і безплідними суперечками про мову, без світлих традицій старшого покоління, виявляє той самий реакційний дух, ту ж інертність і нічим не цікавиться. В студентських товариствах по цілих ночах іде гра у карти.

Цікаву картинку тодішніх поглядів дає Драгоманов у своїх австро-руських споминах. В 1873 році він пробував у Львові. До нього часто заходив тоді один галицький літератор. Розмова якось зійшла на клерикалізм.

— Я вільнодумний,— сказав літератор,— але релігія потрібна для моральності мужиків і жінок.

Коли ж йому сказали на те, що образована жінка нічим не відрізняється од мужчини, він обернувся до Драгоманова:

— Ну скажіть мені, чи у вас завжди так буває, як я бачив отут? Зайшов я до вас у готель. Вас не було, а ваша жінка розмовляла з NN (молодим чоловіком). Оце ви підете на лекцію, чи куди, а жінка ваша може сама приймати мужчину?

— А чому ж ні?

— І ви не боїтесь?

— Чого? — питався Драгоманов, сміючись.

— Ну, я б боявся,— одказав літератор.— Я б завше боявся лишати свою жінку саму з мужчиною.

Одірваність од народу, од його життя і інтересів — викликає у галицьких українців бажання створити вищу, делікатну, немужицьку літературу. Уважається добрим тоном писати тільки про бояр, князів, з життя вищих класів. Що б ви не взяли до рук з тодішньої літератури — скрізь реакційний дух, мертвота, засмічена Московщиною та церковщиною мова. Ось вам зразок, як писали галичани перед Франком:

«Стихъ во честь Его Превосходительству Преосвященнѣйшому Куръ Михайлу Лѣвицкому Митрополітѣ Галицкому, Архиепископови Львöвскому, Біскупови Каменца Подôльського, Его Императорского Величества дѣйствительному тайному Совѣтникови, Докторови С. Богословия и т. д. во день Святого Архистратига Михаила дня 8, Ноемврия 1838, яко во день Его високого тезоименитства, Іосифом Левицькимъ Парохомъ Школьскимъ Диецезіи Перемыскои оу подножия Его Престола съ найбольшимъ ушанованьомъ сложены.— Въ Перемышли. 1838, въ 4».

А ось трохи віршів з цього твору.

Пріятным чувствомъ упоенный,
Вхожу въ отечественный градъ:
Се холмъ я вижу возвышенный,
Где церковь — матерь Рускихъ чадъ.

Днесь мѣсце горде, где предъ вѣки
Стоялъ монаховъ бѣдный домъ,
Котри, покинувъ человѣки,
Творца превозносили въ немъ.

Насупротивъ высокій замокъ,
Который основалъ нашъ Левъ:
Се славы Рускои уламокъ,
Счо мѣстить при собѣ Пелтевъ.

Лиха то доля такъ хотъла,
Счобъ Галичъ древній градъ пропалъ;
Вось где Романа и Данила
Зо злата кутый Тронъ стоялъ.

Вразъ зъ долею головна мѣста,
Притемнился цвѣтущь Крылосъ;
Геть запустѣла и Пречиста,
Не булъ въ ней пастырскій принось.

В літературних напрямках скрізь панує польська романтика, підмішана німецьким сентименталізмом XVIII віку. З новішою європейською літературою ніхто не знайомиться, демократичний напрям тодішньої російської літератури до них не доходить. Взагалі галичани з тих часів мали на літературу чудні погляди. «Одні вважали літературу,— пише Франко у своїх споминах,— забавкою і жадали од неї поперед усього легкості і забавності. Для других се мала бути школа панського життя і аристократичних манер і через те [їх] різало по душі всяке хоч крихітку різке змалювання справжнього життя, особливо мужичого. А всі разом вважали літературу за найкращий спосіб моралізувати народ. Для того література повинна, на їх думку, представляти людей вищих, ідеальних, таких, якими повинні бути всі. І мова повинна бути делікатна, без грубих, мужицьких, вульгарних слів». Отже, не диво, що перша повість, яку пише Франко для журнала «Друг» (ця повість називається «Петрії і Довбущуки»), не дуже далеко одійшла от тодішньої галицької белетристичної продукції. Буйна фантазія молодого письменника, розпалена фантастичними оповіданнями німецького белетриста Гофмана, знаходить широкий простір у тій першій Франковій повісті. Тут повно всякого страхіття, розбійників, заклятих скарбів, привидів, душогубства і оживаючих мерців. Але, невважаючи на те, що цею повістю Франко оддав данину тодішній літературній школі, ми бачимо в ній вже й соціальні мотиви, добачаємо зародок того таланту, що незабаром розвився так пишно у других творах Франка.