Іван Сірко — славетний кошовий - Сторінка 3

Його зацікавив хлопець, який, сам того не відаючи, повертав дорослого співрозмовника у дитинство. Іван згадував своє минуле, чув стужавілу пекучим болем давню образу. Йому теж зросталося несолодко, хоча він у служках не ходив і до панського припису не належав. Втім, змалечку кривди натерпівся — лихі люди скрізь водяться…

Немало дивуючись, як хлопчина, що на вигляд має не більше, як десяток літ, оповідає свої прикрі негаразди, немов старий чоловік, Сірко зітхнув: "Видно, життя добре побило малого, тому він такий дорослий і зрілий". І обережно перепитав:

— То що було потім?

— Нічого! — тріпнувши чубом, люто вигукнув малий. — Нічого доброго, — додав тихіше. — Луку за день знайшли в річці… Так я втратив двох товаришів — вірного пса Рябка й Луку, мого єдиного друга. Люди казали, що Лука втопився, зачепившись за корч верби сорочкою. Але це неправда. Я дізнався, хто це зробив. Триклятий Драга похвалявся кухарці, як йому легко зійшла з рук загибель Луки. І тоді я вирішив помститись. Коли дідич поїхав у справах до родичів, я вночі проліз нишком у покої і зняв пістоля зі стіни — пан мав їх чимало, щоби похизуватися було чим. Потім я розбудив економа й під прицілом вивів його, голопузого, з ліжка кухарчиного на те саме місце, де знайшли Луку. На березі річки він упав на коліна, просив про помилування. І я відчував, що не зможу вбити людину. Та раптом почувся крик, у маєтку замиготіли вогні — це кухарка скликала дворових людей і вони поспішали рятувати панського служаку. Обрадуваний Драга, зачувши наближення голосів, налетів на мене, як той шуліка. Я вистрілив у нього впритул і кинувся навтікача. Так ось негадано для себе подався у світи. Спершу й не знав, куди йти. Почувався, наче та пташка, що, вирвавшись із неволі, не бачить, куди летіти. Проте, довго блукаючи, врешті напитав дорогу сюди.

І от я тут. Але ж козаки чогось мене цураються, ніхто й не закликав до служби, тільки й того, що на сміх узяли. А Ви заступилися перед усіма… Візьміть мене до себе в науку!

Сірко, приголомшений сумною розповіддю малого, а ще більше його несподіваним проханням, замислився. Він не знав, що сказати на почуте. По хвилі-другій, ледь усміхнувшись, мовив:

— Прізвище Свитка тобі не пасує. Та й одіж ця не по тобі, синку. Ти носитимеш козацьке вбрання. Бачу по очах, що хочеш цього найдужче. А зватимуть тебе… Гострозором.

— Гострозором?! — здивувався хлопець.

— Авжеж! Я певен, що ти гострий зір маєш, тож ім’я це для тебе доречне.

Малий, утішений похвалою, шморгнув носом і знову, та вже з більшою надією, запитав про те, що цікавило його найдужче:

— Але ж Ви… візьмете мене у джури?

Сірко вголос засміявся:

— Візьму. Неодмінно візьму, ось тільки підучишся в козацькій школі.

— Та я умію!

— Е ні, — хитнув головою Сірко. — Боротись треба не лише із запалом, але й з розумом. Хочеш стати моїм джурою — берись до науки. Затям собі, хлопче: в Івана Сірка джура має бути всім джурам джура. Такий, що в огні не згорить та у воді не потоне. Зумієш?!

Очі в малого аж засяяли з радості:

— Ще й як зумію! Ви не пошкодуєте!

— То завтра й берись до науки, а дечого я навчу тебе сам.

Щойно мовив Сірко ці слова, невідь-звідкіль узялись два старці, які, схилившись на костури, мовчки пройшли повз них. "Далебі, це ж ті самі дивні молільники, що були в церкві! — подумав Сірко. — І чого вони тут усе никають?! А ну, спитаю в них, що вони за люди і звідки".

— Іди, Тарасе, до обіду, а я прийду пізніше, — випровадив малого, вказуючи йому на свій курінь, і обернувся, щоб здійснити задумане. Але, на його подив, ніяких старців поряд уже не було.

ЧУДЕРНАЦЬКА ЗАГАДКА

Характерники Вітрогон та Пугач чекали на вихованця у своєму курені. Це була святая святих козацьких відунів. Сюди не приходили звичайні запорожці — тут бували тільки обрані, ті, що від народження мали зв’язок із хранителями сили волхвів. З їхнього коріння й походив Іван Сірко. А після пройдених семилітніх випробувань він отримав право підійти до обителі своїх учителів щонайближче.

І от він стояв перед ними. В світлі палаючої ватри Вітрогон та Пугач видавалися йому людьми особливими, більше схожими на героїв давніх чарівних оповідок, аніж на звичних козаків. У довгих полотняних сорочках, підперезані широкими білими поясами, із сивими чубами, вони завмерли перед вогнем, жодним порухом не видаючи своїх почуттів.

— Я прийшов, щоби явити набуті знання, служачи рідній землі, — за напучуванням волхвині Роди, уклонившись, мовив Сірко.

Жодного поруху, жодного слова у відповідь. Здавалося, старі характерники дивилися крізь нього. "Чи ж раді вчителі мене бачити? Чи, може, я невчасно?" — подумав збентежено, і відразу ж почулося:

— І радість, і сум — усе швидкоплинне…

Характерник Вітрогон невідривно дивився Сіркові в очі, проникливим поглядом стежачи за його думками. Натомість у глибоких зіницях Пугача Іван виразно помітив не лише відблиск багаття, а й темний слід осуду.

— Що я зробив не так? — розгублено перепитав, плутаючись у здогадах.

— Ти припустився великої помилки, і вона може коштувати тобі дорожче, аніж ти здатний заплатити, — суворим звинуваченням відповів Вітрогон.

— Про що йдеться? — запитав Сірко і враз його осяяло: — Софія…

— Ти знаєш усе сам, — ствердно кивнув Пугач.

— Вона — волхвиня, — силкувався виправдатися, не знаючи, якими словами обороняти своє кохання.

Вітрогон ледь посміхнувся, картаючи Сірка, як малу дитину:

— Але ж їй жити поміж різних людей. І не буде вона завтра такою, якою була вчора і є ще нині.

— Ви мене застерігаєте? — гостро зиркнув на співрозмовників, яких годі було збагнути.

— Характерники не мають права на родинні втіхи, — коротко дорікнув Пугач. — Нашим призначенням є служіння рідній землі, кожною часточкою свого тіла, усім своїм єством.

— Але ж я люблю свою обраницю! — в Сіркових грудях зайнявся палючий вогонь.

— Любов — почуття гаряче, — холодно застеріг Вітрогон. — У полум’ї пристрасті важко бути розсудливим.

— Характерникам негоже піддаватися почуттям, — додав Пугач. Змірявши пильним поглядом свого вихованця, суворо запитав: — Чи зможеш ти, палаючи любов’ю до жінки, не спопеліти від свого кохання, а вберегти іскристий запал серця задля великої справи?

— Зможу, — відповів Сірко, не роздумуючи. — Як зумів усе інше.

— Так, — погодився Пугач. — Ти зумів багато. Але попереду на тебе чекає ще більше, ніж досі, адже далі маєш перевірити набуті знання. Ти розумієш?!

— Я хочу це пройти.

Старі характерники перезирнулися між собою, і, немов на потіху, почали промовляти щось цілком незбагненне:

— Там, де два дуби склалися в хрестовиння віри…

— І де клекоче срібний вогонь надії…

— А опівнічний птах вістує скору зустріч любові…

— Час зустрітися з минулим…

— Щоб увійти у ворота майбутнього…

— І на це в тебе є лишень три ночі…

— І ти властен зробити неможливе, щоби той, хто пішов від тебе, зумів повернутися в мить великої втрати…

— На місці правічного кола зустрічі…

— Де зціленням явиш свої потаємні знання та велику силу…

— А інакше ти не зможеш іти далі…

— Про що і про кого йдеться? — спантеличився Сірко.

— Побачиш сам… — промовили характерники та, обернувшись до багаття, піднесли долоні до вогню.

Збентежений розмовою, Сірко вже хотів було йти у свій курінь, знаючи напевне, що нічого більше не почує від своїх хитромудрих учителів. Та навздогін йому було кинуто коротке:

— А Гострозора направ завтра у курінь пластунів.

— То вам уже й про хлопця відомо! Як… — хутко озирнувся, але миттю знайшов відповідь, пригадавши зустріч зі старцями неподалік від січового майдану. А нагадавши собі двох подорожніх у козацькому храмі, характерник Сірко пересвідчився: весь день невідступно слідували за ним його наставники, спостерігаючи за всіма його вчинками, прислухаючись до кожного слова. — Чи неминуче хлопець має пройти пластунський вишкіл? — поспіхом запитав, уже стоячи на порозі.

— У кожного своя дорога, і в Гострозора теж, — з усміхом, відтіненим притлумленим глузуванням, промовив Пугач.

— Але на своєму шляху хлопцю не обійтись без нашої науки, — ще більше заплутав думки свого вихованця характерник Вітрогон.

ВЕЛИКА НАУКА

Після семилітньої розлуки два дні на Січі промайнули Сіркові, як одна коротка мить. За цей час він не знав ані краплі спочинку. Хвиля бурхливого січового побиту підхопила його і накрила з головою. Вже першої ночі розпочався для нього цілком новий життєвий відлік. Покинувши наставників, Сірко кілька годин блукав на самоті, обдумуючи почуте. Що глибше занурювався в потаємний зміст їхніх слів, то більше губивсь у здогадах. Два дні намагався розв’язати чудернацький вузол, зав’язаний для нього старими характерниками. Дві ночі поспіль мордував себе безсонням, нишком пробираючись за січові ворота. Блукав на відлюдді аж до світання, стискаючи кулаки від безпорадності. Нічого й нікого не було поряд, і тільки вітер обдував його зусібіч, та ще срібна пелена зірок миготіла вгорі, вистеляючи перед ним білий, як молоко, Чумацький Шлях, що, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Такими самими безкінечними видавалося Сіркові його щонічні блукання…

Повертаючись уже на сході сонця, він безсило падав з ніг. Аби перебороти бажання заснути, занурювався у студену воду, а потім, наче звір, що натрапив на нову місцину для лігва, пильно придивлявся до січового життя, вловлюючи найдрібніші зміни, що стались тут за час його відсутності. Бачив, що з тих, кого знав раніше, мало хто й залишився серед живих. Козацький вік недовгий… Але Січ не знелюдніла. На місце загиблих прийшли молоді вояки — хоробрі, дужі, та все ж не такі, якими були їхні попередники. Не раз бідкалися старі козаки: "І що ж це, і як це?! На зміну славним козацьким керманичам приходять "одноденки", геть здрібнілі, не козацького чину хлопці. Їх тягнуть до землі їхні ниці бажання, вони розшарпують козацьке військо, позбавляють його надії на нове відродження. Замість слави тепер неслава, замість високих поривів — низькі потреби".

Зіркий погляд Сірка спостеріг, що Січ направду була вже не та. Найбільше впадало у вічі те, що нові козацькі керманичі не здатні були спрямувати велику, бурхливу, але тепер ось приспану силу, до звитяжних перемог. Тому-то велика Січ спершу здавалась якоюсь дрімливою.