Кармелюк: гнів і гордість України - Сторінка 17

Саме цим пояснюється лаконізм його донесення, і саме тому він не звірствував. Хоча змушений був ужити певних заходів.

Та незабаром Кармелюк з'ясував для себе, що інцидент не вичерпано. Виявилося, що, на покарання за її "недозволене побачення", Марію перевели до "етапного будинку", де бачити її повстанець уже не міг. Розлючений цим рішенням начальника охорони, Устим збив з себе кайдани, потім збив кайдани з Добровольського та Сотничука, які одразу ж підтримали його. Ну, а в рапорті на ім'я губернатора події в літинській в'язниці відтворювалися таким чином…

"Після цього Карманюк виявив себе рішучим та відважним на зло, виголошуючи "похваляння" стосовно чиновників… І що наміри свої він здійснить. І хоча йому різними способами пояснювали, що, згідно з розпорядженням уряду, наміри його задоволеними бути не можуть, а також ми всіляко запобігали його замахам, але заходи ці виявилися марними. І рішучість його зі сміливістю до такої стадії збільшилися, що він похвалявся вбити кожного, хто потрапить йому під руку, а себе схопити не дозволить.

Нарешті, в злобі, збив із себе кайдани і запрошував інших арештантів до обурення, але допомогою їхньою не скористався, окрім двох: Добровольського і Сотничука, які стали співучасниками його замаху. З них він теж збив кайдани, повідривав замкові скоби від інших кімнат, аби можна було вільно ходити по них, а також збив замок з цейхауза (речової комори) і деякі речі заніс до кімнати, з наміром спалити їх, але не здійснив цього…

Разом із двома згаданими співтоваришами він зачинився в кімнаті, де приготував цеглу, вийняту з печей, і дошки, повиривані ж нужника, для захисту, на випадок взяття його, а для запасу харчів – повідбирав хліб від інших арештантів, які зі страху змушені були підкорятися йому.

…І під час його запертя в кімнаті, яке сталося на третю добу його замаху, тобто 11 числа, всі арештанти були вигнані з тюрми, а ( Кармелюк) командою у тій кімнаті був оточений і, після застосування рязних засобів… примушений до підкорення…

А щоб він, Карманюк, надалі від похвалянь утримався і не підбурював інших в'язнів, а також не міг організувати втечу, як він це вчинив у кам'янецькому замку, поліція, без дозволу начальства, наважилася тримати його на ланцюгу. Хоча такі дії й заборонені, проте іншого засобу (втихомирити Кармелюка) вони не знають"

Бунт кармелюківців у латинській тюрмі так налякав її керівництво та повітове начальство, що повітовий стряпчий змушений був звернутися до Літинського повітового суду з проханням негайно розглянути справу арештантів, які вдалися до бунту і до спроби здійснити втечу, тому що й далі залишати Кармелюка та його товаришів у в'язниці небезпечно.

Можливо, на підставі такого звернення повітового керівництва до губернатора Подільського краю, незабаром з'явився указ губернського правління, який зобов'язував Літинський суд негайно розглянути справу Кармелюка та двох його спільників, які вдалися до бунту і мали намір утекти з в'язниці. Причому зазначалося, що взяття Устима на ланцюг є незаконним, оскільки протирічить нормам утримання в'язнів, визначеним "височайшим повелінням". Цей же указ зобов'язував літинського повітового хорунжого, повітового стряпчого та представника військового відомства з'ясувати всі обставини цього бунту, а також дослідти всі ті обставини, які призвели до того, що Кармелюк зумів дозволити собі "недозволене побачення" з дівицею Добровольською.

…Цього разу у справі Кармелюка проходила ціла група повстанців. Відтак із судових документів випливає, що Кармелюка Літинський повітовий суд засудив до 101 удару батогом та до того, щоб під суворою охороною заслати його на каторжну роботу. Таке ж покарання виявилося у повстанців Василя Добровольського, Івана Литвинюка та Олександра Витвицького. Що ж до Івана Вишньовського, Фелікса Янковського й Андрія Барського, то рішенням суду їх було віддано в солдати, з умовою – якщо котрийсь із них виявиться за станом здоров'я непридатним для солдатської служби, то має бути засланий до Сибіру на поселення.

Досить суворе покарання – двадцять п'ять ударів батогом та сибірське поселення – дісталося й коханій жінці Устима, активній учасниці повстання Марії Добровольский. По п'ятдесят ударів присудили Роману Музиці та Василю Кривенькому…

Втім, згодом рішення суду щодо Марії Добровольської було переглянуте. Замість ударів батогом, її було " за принятие от преступников платья в городе Литине", покарано 50 ударами канчуком, після чого її мали відіслати до місцевої римо-католицької консисторії, для визначення церковного покаяння, а вже потім "обратить ее, Добровольскую, на жительство в селени Поросятков и там отдаче отцу ее, Ивану Добровольскому, под надзор за ее поступками". Тобто двадцять п'ять ударів їй було додано, зате без сибірського поселення.

На жаль, подальша доля її за судовими документами не простежується.

Гаразд, а яким було рішення суду щодо зрадника, Антонія Ольшевського? Ось воно: "Жительствующего в Кальной-Деражне Антония Ольшевского, который ко всегдашнему сотовариществованию с Карманюком и его сотоварищами сознался, с поводу того, что он к пойманию Карманюка летичевским справником был упрошен и в дом отца свого разбойников привел… от наказния оставить свободным и отдать под надзор экономии и общества".

6

З судової справи відомо, що на місце заслання, до Тобольска, Кармелюк прибув на початку січні 1829 року. А вже 29 січня відправлений на роботу до Боровлянського заводу. Проте особливого бажання працювати на будь-якому з тамтешніх підприємства повстанець-каторжанин не мав, і 26 травня того ж року він зумів якимось чином утекти. Шкода тільки, що ніяких подробиць цієї втечі судові документи не відтворюють.

У "Найважливіших датах життя і діяльності Кармалюка" зазначається: " 26 травня 1829 рік. Втеча Кармелюка з каторги, з Боровлянської гуральні (тобто з горілчаного заводу)".

Якщо, знову ж таки за судовими документами, простежити шлях, який пройшов утікач, то він вражає. Ось та "дорожна карта", яка вела Кармелюка з Сибіру до України: Камишлов, Катеринбург, Кунгур, Омнок – Пермської губернії; Казань, Чебоксари, Васильсурськ, Нижній Новгород, Горбатов, Гороховець, В'язнити, Ковров, Володимир, Богородськ, Покровськ, Москва, Калуга, Козельськ; Орловської губернії – Болхов, Орел, Кроми, Дмитровськ, Севськ; Глухів Кролевець, Борзна, Ніжин – Чернігівської губернії.

Навіть важко уявити собі, як — без грошей, без документів, без транспорту й належного одягу, нарешті, з каторжанським тавром на чолі, – Кармелюку за сім місяців вдалося здолати тисячі кілометрів. Якою мужністю та фізичною витривалістю слід було володіти, щоб зважитися на подібний рейд, і це в той час, коли вся поліція та жандармерія імперії шукала його, і коли в будь-якому селі чи містечку, на будь-якому тракті його могли схопити. Врешті-решт, це все ж таки сталося, його знову заарештували, але вже в далекому від Боровлянки українському Ніжині.

* * *

Одразу ж зазначу, що арешт Кармелюка в Ніжині видається найбільш загадковим. Точніше, навіть не сам арешт, а ті обставини, які почали складатися після нього і які становлять окремий сюжет в авантюрній біографії цього повстанця. Сюжет, справді гідний пера романіста.

Уявіть собі ситуацію: каторжанин, особливо небезпечний державний злочинець, який утік із Сибіру, з відведеного йому місця каторжної роботи, раптом знову опиняється у… військовій частині, стає рядовим Архангельгородського піхотного полку.

Ясна річ, у солдати він потрапляє під вигаданим іменем і прізвищем Павла Богданова, та все ж таки складається враження, що доля давала Кармелюку ще один шанс докорінно змінити плин свого життя: адже, якби він і цього разу не дезертирував з військової частини, то міг би відслужити належне йому і вийти у відставку.

Про те, що і як відбувалося в Ніжині, а згодом – і в полку, можемо дізнатися хіба що зі свідчень самого Кармелюка. Звичайно ж, під час допитів він не завжди відтворював події саме так, як вони відбувалися, деякі факти змінював, деякі просто замовчував. Проте інших документів, які б проливали світло на ці події, не існує. Отже, звернімося до поліцейського протоколу…

"Карманюк, при бытности литинского поветового стряпчого и начальника инвалидной команды, спрашиван 9 декабря 1830 года и показал, что действительно он есть преступник тот, который в 1828 году за разные преступления по приговору Подольского главного суда…чрез палача сто одним ударом, с выставлением указных знаков, сослан был в Сибирь в каторжную работу. По поступлении же в город Тюмень тамошним "общин по колодничей части присутствием" был выбран и отправлен 29 января 1829 года в Боровлянский винокурный завод, в работу, с которого в 1829 году, мая 16 числа, с намерением прибытия за границу, в Австрию, учинил побег…

В Нежине, при проходе 1 января 1830 года, на заставе смотрителем, за неимением "письменного вида" (тобто документа, посвідчення особи), задержан и представлен в тамошнюю градскую полицию, где, ( так как имел случай, когда содержался в принадлежащей к городу Орлу тюрьме), познакомиться с пересылавшимся на Сибирь жителем Екатеринославской губернии и повета, из хутора помещика Якубовича, крестьянином Павлом Богдановим, когда по рассказам его, показался под оного именем бежавшим…"

Словом, якщо відійти від канцелярської писанини, в якій важко щось второпати, все відбувалося так… Під час перебування в орловській пересильній в'язниці, Кармелюк познайомився з відданим у солдати російським селянином Павлом Богдановим. Знаючи біографію цього чоловіка, він у Ніжині назвався його іменем і зумів переконати поліцейських, що є рекрутом-втікачем.

Перевіряти цю його версію ніхто не став, оскільки будь-яка подібна перевірка, за тодішнього стану засобів зв'язку і транспорту, вимагала чимало часу, а солдати — вони імперії завжди потрібні. Отож із Кармелюком і повелися, як належить поводитися в даному випадку з рекрутом. Його було відправлено на батьківщину справжнього Богданова, в Катеринослав.

На щастя, Кармелюка, там його особу теж ніхто перевіряти не став, отож, згідно з рішенням "тамошней ордонанс-гауза военно-судной комиссии", його було покарано стома ударами палиць і вислану на службу в Медведківську Волость Новгородської губернії, до Архангельгородського піхотного полку резервної дивізії.

Звичайно ж, умови життя в армійському полку видавалися значно легшими, ніж на каторжній роботі в Заураллі, де він майже постійно перебував у кайданах.