Кармелюк: гнів і гордість України - Сторінка 21

Але з переказів відомо, що він здійснив цю втечу, розібравши стелю в своїй камері. Саме цієї версії дотримується чимало дослідників життєвого шляху ватажка повстанців. Оскільки видається вона цілком вірогідною, то й нема сенсу ставити її під сумнів. Тим паче, що іншої вмотивованої версії просто не існує.

Відчувається, що після цієї, останньої своєї втечі з в'язниці Кармелюк став значно обережнішим. Крім того, з поліцейських рапортів та судових документів ми дізнаємося, що вже після неї Устим та його послідовники зуміли створити загони, які діяли в череменецьких, багриновицьких, літинських, летичівських (за назвою міст) та по інших лісах. У цей час ним було здійснено низку нападів на поміщицькі маєтки, а також на корчми та заїжджі двори, в яких перебували поміщики чи заможні шляхтичі.

Найбільш резонансні з них – напад на підполковника у відставці Гілярія Дембицького; напади на багриновецьку, більчанську та інші корчми, в яких у цей час відпочивало місцеве панство, і нарешті, напад на маєток поміщиці, посесорші села Красносьолки Магдалини Поплінської та поміщика з села Каричинців-Шляхових Яна Волянського.

Між іншим, поміщик Волянський теж виявився причетним до вбивства Кармелюка. Серед судових паперів зберігся його рапорт на адресу Летичівського земського суду, в якому поміщик повідомляє, що 9 жовтня 1835 року саме йому першому підступна Оляна Процкова повідомила, що Кармелюк пообіцяв прийти до неї наступної ночі.

"Оскільки сам я, — писав Волянський, — не взмозі був зайнятися поїмкою Карманюка – і через старість свою, і через те, що маю мало людей, а поміщик Кузьмінський, — який повинен був організовувати засідку, тому що мав на це розпорядження ісправника, — кудись відлучився, то я дав знати в дім посесора капітана Хлопицького. І це від нього дворянин Рудковський, який перебував у тому домі, засів зі своїми людьми в будинку Оляни Процкової і, після прибуття туди Карманюка, вбив його з рушниці"

Слід зауважити, що такий варіант вбивства виявився для поліції несподіваним; вони розраховували на інший сценарій. Але теж із засідкою. Щоб заманити Устима в пастку, поліцією була розроблена ціла операція з залученням двох жінок-арештанток: Ганни Зелінської та Марії Остапнюкової Рекрутки. Про задум її дізнаємося з рапорта повітового судді Пухальського на ім'я цивільного подільського губернатора Лашкарьова. В ньому повідомляється, що арештантка летичівської в'язниці Ганна Зелінська звернулася до начальника цього закладу з пропозицією допомогти впіймати Кармелюка.

Суть її плана полягала ось у чому. Вона пропонувала звільнити її, разом із чоловіком та Марією Рекруткою, щоб, повернувшись додому, вони могли заманити ватага повстанців до себе. Причому приманкою мала слугувати вродлива Марія Рекрутка, в яку, на переконання обох жінок, Устим був закоханий. Зелінська запевняла поліцію і суддю, що для арешту Кармеля цілком вистачить місяця, аби тільки їм дозволено було жити в тій самій хаті в Комарівцях, в якій вони жили, бо тільки тоді Устим швидко дізнається про їх повернення.

Довідавшись про цю заяву, поліція негайно викликала на допит Марію Остапнюкову і, якщо вірити рапортові, та "добровольно объявила во всем согласие с Анною Зелинскою, причем объяснила, что действительно тот человек, которого все называли в доме Зелинской "батюшкою", сильно влюбился в показательку; но что он есть Карманюк, — не знала, а осведомилась о том уже в тюрьме…

По учиненной же справке в деле подсудимых Анне Зелинской и Марии Остапнюковой Рекрутки, оказалось, что первая из них обвиняется в следующем… Анна Зелинская созналась, что она тайным образом переходила австрийскую границу. Из дела же обнаруживается, что она первой познакомилась с преступником Карманюком и его сотоварищами, и ввела их в дом свой, где имели сборный пункт.

Мария Остапнюкова Рекрутка обвиняется по делу в том, что она поймана вместе с преступниками Борщуком и Баранецким, и имела при себе грабительские вещи, да притом созналась, что была в доме Зелинских и виделась там с Карманюком и другими преступниками"

В цій констатації суті звинувачення Анни Зелінської найбільшу увагу привертає той факт, що вона зізналася в таємному переході австрійського кордону. Відтак пригадаймо, що Устим Кармелюк теж кілька разів поривався перейти російсько-австрійський кордон, аби вкорінитися в тій частині України, яка перебувала в той час у складі Австрійської імперії. У судових справах такого свідчення нема, проте неважко припустити, що саме вдалі перетини російсько-австрійського та австро-російського кордонів його давньої знайомої, контрабандистки Анни Зелінської, якраз і підживлювали мрії Кармелюка на втечу за кордон, де він міг би перепочити від переслідування вітчизняної поліції.

Мало того, можливо, що й сама контрабандистка обіцяла Устимові допомогти у його втечі за кордон вже відомим їй "коридором", а також допомогти адресами людей, здатних, принаймні на певний час, допомогти йому в закордонній натуралізації. От тільки здійснити своїх обіцянок не встигла, тому що, саме за зв'язки з Кармелюком, потрапила до в'язниці.

10

Чому ж цей чудово скомпонований сценарій арешту Кармелюка не спрацював? Так склалися обставини. Уже була отримана принципова згода на цю операцію подільського цивільного губернатора Лашкарьова, і за цими "підсадними качками" вже навіть був закріплений урядовець з особливих доручень при губернаторові Непорожній, який мав контролювати їхні дії та координувати зусилля поліції і місцевої шляхти у справі арешту ватажка повстанців. Але для того, щоб звільнити цих жінок, треба було, щоб за них поручився поміщик Стецьків, у володіннях якого повинні перебувати Зелінська та Рекрутка. Проте поміщик не тільки рішуче відмовився ручатися за них, але й, злякавшись, що жінки знову приваблюватимуть до себе кармелюківців, на мій погляд, зробив усе можливе, аби цих повій залишили під арештом.

Відтак розпочалася чиновницька тяганина. Летичівський земський ісправник Ковалевський звернувся до губернатора з рапортом. Натякаючи, що поміщик Стецьків брати жінок на поруки не поспішає, він питався дозволу: чи може суд засудити Зелінську та Рекрутку до "торгової страти", після здійснення якої, той-таки повітовий суд мав би моральне право звільнити цих злочинець із в'язниці на поруки?

І тут слід пояснити, що під "торговою стратою" малося на увазі покарання батогом на торгових майданах, тобто на ярмарках, при великому скупченні людей. Насправді ця "страта" рідко завершувалася загибеллю в'язня чи ув'язненої, проте вважалася дуже ганебною, адже на ярмарки з'їжджалося чимало люду. Водночас таке публічне побиття бунтарів і повстанців викликало велике обурення громадськості і могло призвести до чергового бунту. Як би там не було, а невдовзі після "впокорення" кармелюківського руху, 1845 року, імператор своїм указом взагалі відмінив даний вид покарання.

Та це відбуватиметься згодом, а тим часом, саме до такого виду ганебної "страти" й були засуджені тридцятилітня Ганна Зелінська та двадцятилітня Марія Рекрутка. А тут ще й чиновник з особливих доручень Непорожній занервував.

" Я просив Летичівський суд, — скаржився він цивільному подільському губернаторові, — повідомити мені про час, коли будуть віддані під поручительство та звільнені з летичівського острогу підсудні Ганна Зелінська та Марія Рекрутка, які сидять у ньому і які оголосили, що, користуючись волею, могли б передати в руки поліції злочинця Кармелюка. Проте арештантки ці й досі перебувають в острозі, оскільки припущення про передачу їх на поруки й досі не здійснене. Та й навряд чи зручно допустити до цього, якщо врахувати, що, крім розгульного життя, вони ще й причетні до злочинів самого Кармелюка та інших осіб із його шайки, і, на думку повітового суду, повинні бути покарані батогом та заслані на каторжну роботу".

І нарешті останню крапку в провалі цієї операції поставив сам губернатор Лашкарьов, який у секретній депеші чиновнику Непорожньому від 11 серпня 1834 року повідомив: "Згідно з вашим рапортом від № 152, доводжу до відома, що, оскільки підсудні Ганна Зелінська та Марія Рекрутка засуджені до "торгової страти", то я вже розпорядився про їх подальше утримання під вартою, не приводячи в дію попереднього мого розпорядження про відпущення їх на поруки для створення способу щодо впіймання Карманюка"

Ось так і було провалено авантюрно задуману операцію по знешкодженню ватажка повстанців. Чому так сталося? На моє переконання, тут спрацювало щонайменше два фактори. З приводу першого я вже висловлювався: поміщик Стецьків рішуче відмовився брати згаданих блудниць на поруки, чудово розуміючи, що відбуватиметься в селищі та по навколишніх селах, коли вони повернуться, аби знову перетворять свою оселю не лише на дім розпусти, але й на своєрідний штаб бунтівників. По-друге, поліція та повітовий суддя, мабуть, небезпідставно засумнівалися в щирості намірів контабандистки Зелінської та перекупки і повії Рекрутки щодо допомоги у знешкодженні Кармалюка.

Зрештою, вони мали всі підстави підозрювати, що ці дві ув'язненні лише шукають спосіб вирватися на волю, щоб потім знову співпрацювати з повстанцями, або й разом із Кармелюком податися за австрійський кордон.

Востаннє ми зустрічаємося з цими двома персонажами невдалого авантюрного роману на сторінках "Таблиці підсудних у справі Кармалюка, з відомостями про те, в чому звинувачують та до якої кари вони, згідно з рішеннями Сенату, засуджені" Там, зокрема, зазначається, що: "Селянка Ганна Зелінська, тридцяти років, звинувачується у знанні про розбої і в зв'язках із розбійниками. Останньою інстанцією (тобто рішенням Урядового Сенату) засуджена до десяти ударів батогом та до заслання в Сибір на каторжну роботу". Що ж до Марії Рекрутки (Остапнюкової), то тут вирок був м'якішим. Останньою інстанцією її засуджено до п'яти ударів батогом та до заслання в Сибір на поселення.

Тоді ж судили ще одну рекрутку (тобто дружину солдата, який перебував на військовій службі), коханку Устима, 28-літню Марію Луцкову. Висунене проти неї звинувачення так і сформульовано: звинувачується " в блудному житті зі злочинцем Карманюком". Це її кохання було "поціноване" повітовим судом та Урядовим Сенатом п'ятьма ударами батогa.