Казка про правду та кривду - Сторінка 4
- Мирний Панас -Такого дива ще світ ніколи не бачив. Увесь він затремтів і отетерів… Отетеріли й дівчаточка-близняточка. Їм вже давно б пора встати, ранньою росою вмитися, на добридень матері казати, а вони й не рушали. Їм було страшно своєї матері — така вона сердита та люта їм здалася… Припавши до хмари, вони боялися й глянути на неї.
А тим часом і вона повилася хмарами. З усього світу понастягувала зайвих і обгорнулася ними. Соромно, видно, було їй після того на світ білий дивитись. Цілий день носився над світом брат Темноти — Морок, а Сум плазав за ним та точив Світові серце. Темнота перед тим ходила важкою і якраз на той час породила дівчинку — болісну та плакучу: Гнів-батько назвав її Сльозою. Вона зразу заполонила увесь світ… Плаче дитина, заливається кривавими сльозами, а за нею й світ увесь плаче. Такого лементу та голосіння ще не було ніколи!
Дійшов той лемент і до дівчаток-близняток… Запала якось світова Сльоза до однієї в серце, запала — й наче огнем опекла. Скрикнула нестямно дівчинка і вхопилась за серце рукою. Аж там уже щось живе ворушиться.
— Се ти знову приблудився до мене? — скрикнула дівчинка, думаючи, що то Сум.
— Ні, се я, — одказує хтось невидимий таким плакучим голосом, що аж в душі в дівчинки похолонуло.
— Хто ж ти?
— Я — Журба.
— Чого ж тобі від мене треба? Я не хочу тебе!
— Еге, не хочу!.. Чи хоч, чи не хоч, — я тепер твоя, а ти моя. Всьогосвітня Сльоза мене в твоїй крові зародила. Я не піду від тебе.
Бідна дівчинка так і звилася…
— Чого ти, сестрице? — спитала її друга, дивуючись.
— Як чого? — відказала за неї Журба з серця. — Хіба ти не знаєщ? Хіба ти не бачиш? Хіба тобі повилазило, чого наробило оте Сонце?
— Ну, то що? — спокійно допитується сестра.
— Як що! Зроду-віку такого не було. Зроду-віку не чутно, не бачено такої всесвітньої неправди.
— Що ти мелеш? — одно допитується друга. — Я й не розберу нічого.
— Не розбереш? Прикидаєшся дурочкою? Хіба ти не бачила, що то Сонце зробило Місяцеві?
— Ну, то що?
— Як що? Хіба так можна?
— А Місяцеві можна було зрадити матір?
— Зрадити? Хіба він її спершу любив? Він її ніколи не любив. Він Вечірню любив, а йому наказано з Сонцем братися.
— Як там не наказано — не переступай наказу. На те й наказ, щоб його слухати! Коли б було інше, всі розлізлися б, як руді миші!
А перша дівчинка як скрикне:
— Так оце така правда? Оце така правда? Його серце до неї не лежало. Він її не любив, не любив! — Та як схопиться за голову, як заголосить!
За сльозами не побачила, як і Сонце виплило з-за хмари. А воно вже стояло біля них, гірко-гірко скривившись, ще гірше вимовило:
— До чого я дожилася, до чого? Своя кров устає проти рідної матері і, як чужу, судить! Будьте ж ви, — каже, — мої діточки, прокляті од сього часу й довіку! Хай не буде між вами ні миру, ні ладу ніколи. Ото вам внизу земля чорніє — йдіть на неї й володійте нею. Ти, — каже на першу, котра на неї так нарікала, — за правду кричиш, і зовися ти Правдою; а ти, — повернулася до другої, — за те, що посміла з сестрою про мене базікати, зовися Кривдою!
І, се кажучи, як стрепене хмару, так ті дівчаточка, неначе груші, й впали на землю.
VI
От як скинуло Сонце Правду та Кривду на землю, то й стали вони володіти нею. Та нема між ними ніякої згоди: щоденна сварка та лайка, щоденні шкоди та перешкоди. Не рідні сестри то, а вороги люті! А найбільш всього та Кривда. Оце Правда почне чим-небудь забавлятись, що-небудь задумає зробити, то Кривда прикрадеться та й поруйнує.
От раз і каже Правда до Кривди:
— Сестро, — каже, — чого ти така ненависна та немилосердна до мене? Я ж тобі ніколи нічого, а ти до мене так і сучишся, так і в’язнеш!
А Кривда їй одказує:
— А згадай лишень, сестро, через кого я в цю неволю попала?
— Нехай і через мене, — каже Правда, — нехай, я не таюся. Та чи вже ж нам отак цілий вік сперечатись та ворогувати?
— І цілий вік отак буду. Я ніколи тобі цього не забуду!
Правда тілько важко зітхнула.
— Знаєш що, сестро? — каже далі.
— А що?
— Щоб нам не сперечатись та не шкодити одна одній, давай ми поділимося всім, що є на землі. Тоді, як ми нарізно будемо жити, то між нами й лад буде.
— Давай! — каже Кривда. — Як же ми будемо ділитись?
— А так: вибирай собі, що найлюбіше, та й володій ним.
— Добре! — одказує Кривда. — От мені люба вода. Я водою володітиму.
— Володій, сестро, ти водою, а я землею.
— Ну добре. А тим, що над землею? — питає Кривда.
— Над землею? — спитала Правда й задумалася. — Що ж над землею? Хмари, вітер, повітря… — почала вищитувати.
— Чого ти хмари туди приплела? — каже Кривда. —І тумани, і хмари з води; вода моя—тумани й хмари мої. Зараз мені викинь їх з поділу!
— Нехай, — каже Правда, — будь по-твоєму. Хай хмари твої.
— І вітри я собі беру, — каже Кривда.
— Добре, а я повітря.
— Ого! Чи не ласо лишень буде? Де ж мені з вітрами діватись? На прив’язі, скажеш, держати?