Казка про викрадену зозулю - Сторінка 7

Їй було гірко й страшно. Потім вона витерла очі й подивилася Маєшу в обличчя. Той не витримав її погляду і відвернувся до вікна. А Сміхоша несподівано завела на повний голос пісню їхнього бойового екіпажу:

Уперед, піддай-но жару!

Жми на горе ворогам,

Умпараро, Умпараро,

Умпараро Чамчамчам!

10. Сутичка на болоті

Фрусеві здавалося, що він мчить із швидкістю космічної ракети, насправді ж цей старенький автомобільчик ледве деренчав нерівним шляхом, припадаючи відразу на всі чотири колеса і поскрипуючи дверима і підвіскою, мов старезний немащений віз.

Ось він різко підстрибнув на вибоїні, Сміхоша і Маєш вдарилися одне об одного. З-під радіатора вирвався струмінь пари. Сміхоша зібралася з силою і знущально зареготалася:

— Це у вас автомобіль?! Це у вас такий автомобіль?!

Маєш відказав бридким голосом:

— Ні, це у нас паровоз!

— Це у вас чайник! — вигукнула дівчинка.

Фрусь образився. Тим більше, що коли в автомобілі закипає вода, то це йому не мед Це йому гірше за спрагу — пече й болить.

Тут треба сказати, що автомобіль пережив тяжке минуле. Його дуже погано доглядали. Він іржавів і ламався, його кволий двигун стукотів і рохкав, його гальма майже не працювали. Йому завжди не доливали мастила і води, завжди не докачували шини, і бензину в ньому завжди було ледь-ледь на денці. Фрусь зовсім уже був утратив віру в своє автомобільне щастя. Аж тут і трапився йому Бруднерський.

От і зараз, образившись на жарти Маєша і Сміхоті, він усе ж таки вперто біг уперед. А ще його підганяла нестерпна сверблячка. Бо пані Зак-Лепська зовсім розперезалася, вона втратила міру і совість і поїдала Фрусів метал з жахливою ненажерливістю.

— Ой! — сказала Сміхоша. — Попереду болото, а цей божевільний Фрусь збирається туди пірнути.

Маєш засміявся противним дрібним сміхом:

— Ага, так ти боїшся втопитися? Вперед, Фрусику, дуй просто в болото!

— Д-у-у-у-ю! — закричав Фрусь і з розгону врізався в баюру. Два чорних віяла грязюки знялися по обидва боки Фруся. Мотор його завив так, що його б не перекричала і Сміхоша.

Це було неглибоке болото, густо поросле осокою. А на тому його боці стояв уже знайомий нам кривобокий в’яз з покрученими гілками, а під очеретами з землі стримів трухлявий пеньок. І як тільки Фрусь, виїхавши з болота, зупинився під в’язом, з-за пенька вискочив Бруднерський і одночасно хтозна-звідки повилазила і позбігалася усяка нечисть.

— Ось вона! — закричав переможно Маєш і тицьнув пальцем у Сміхошу, наче вона була не дитина, а лялька. — Викрав і доставив, як сказав!

— Зрадник, — прошепотіла Сміхоша, — нікчема!

Бруднерський уже скочив на пеньок, і знову задеренчало над берегом хрипке і пронизливе:

— Сталося! Людська дитина — наша! Ми розділяємося на два загони: Фрусь і Маєш у супроводі сильного пацючого загону відвозять дівча за болото у ліс і там ховають. А я своїми гарними зубами хапаю клітку з Зозулею і на чолі свого народу мчу навпростець до Страхолюда!

І раптом Фрусь заголосив гундосим механічним голосом:

— Як я поїду?! Закличте до порядку 3ак-Лепську! Вона мене все їсть і їсть, скоро я розвалюся на шматки.

І тут усі почули шепотіння: "Ням-ням-ням-ням, але як я могла утриматися від такої лепської спокуси!.. Такий м’якенький смачненький автомобільчик!.."

Бруднерський мовив:

— Припиніть негайно! Бо хто повезе нас усіх далі, якщо ви з’їсте Фруся?!

— Я собою, ням-ням-ням, не керую! Наді мною взагалі немає господаря, бо ви всі неїстівні…

— У мене скоро відпаде крило! — мовив Фрусь.

— Як-то немає господаря?! — з погрозою перепитав Бруднерський. — А Ссс-трра-холюд-д Нем-можливий?!

— Я нічого такого не говорила, — поспіхом прошепотіла Зак-Лепська. — Я взагалі не полюбляю балачок, — і замовкла.

Сварка дуже роздратувала голодне воїнство, і хтозна, чим би все це скінчилося. Та зараз над ними з’явилася зграя мух, і Жюжя, Жяжя і Жьожя в один голос продзижчали:

— Вони наближаються! Вони подолали завал і щосили мчать сюди!

— Уррраааа!!! — закричала Сміхоша так голосно, що ворожа публіка мало не знепритомніла, а Маєш з повагою сказав:

— Ну, ти як сирена "швидкої допомоги" або міліції.

З натовпу пацюків виштовхався і наблизився до пенька молодий наїжачений пацюкович. Він сказав Бруднерському:

— О, дозвольте мовити, вірний друже всього живого! Я пропоную негайно вислати назустріч бойовий дозор, щоб ворог не заскочив нас зненацька!

— Ти тут найрозумніший? Так?

Голодні пацюки трохи пововтузилися, і от уже від маленького пацючого сміливця лишилася купка кісточок. А Бруднерський тут-таки й закричав:

— Негайно вислати назустріч ворогові бойовий дозор!

Та було пізно. По той бік мілкого болота вздовж узлісся мчав, наближався червоний, яскравий, грізний Умпарара Чамчамчам.

А перед цим сталося ось що.

Джулька довго періщив своїми коротенькими ніжками слідом за Фрусем з викраденою дівчинкою, але наздогнати автомобіль, навіть такий старенький, такса, звичайно, не зміг. Після того він сів посеред дороги, задер гостру мордочку до неба і заплакав з тяжкого розпачу і од сорому за свою безпринципність.

Умпарара також не витримав: заплакав гіркими автомобілячими сльозами з системи охолодження ще й заскиглив сигналом.

З лісу прибіг Ходючок. Сів на траву, почав стукати себе пальцями по лобі й примовляти: "Думай, думай, думай!.."

Звичайно, всі вони дуже просто перелізуть на той бік завалу. Всі! Крім Умпарари. Ото ж бо й воно. Можна у багажнику взяти пилку й розпиляти повалений клен на цурки й палки… На це знадобиться день або два. Ходючкові ніколи не доводилося пиляти дерева.

Подав голос Умпарара:

— У мене в багажнику є буксирний трос.

Так була розв’язана ця карколомка-головоломка. Ходючок прив’язав один кінець гнучкого металевого троса до гачка під передком Умпарари, а другий до стовбура поваленого клена. Умпарара загарчав, напружився, позадкував щосили — клен поволеньки зрушив з місця і, старанно вимітаючи дорогу всіма своїми гілками, розвернувся вздовж узлісся і звільнив проїзд.

І наші друзі знову поїхали вперед — переслідувати злодіїв і звільняти Сміхошу з лютої неволі.

М’яко співав мотор Умпарари. Невгамовна зелена муха, а з нею ціла зграя звичайних сірих, розвели мушині співи, як на смітнику. Ходючок не витримав і замахнувся своєю курточкою, щоб їх вигнати. І тоді майже всі мухи вжижнули у вікно і полетіли геть, зоставивши в Умпарарі всього трьох притихлих мушок. Ходючок і його команда ще й досі не знали, що то був загін розвідників Бруднерського на чолі з зеленим Жужулею.

Тим часом колії, залишені Фрусем, ставали все глибші й чорніші, а за кілька хвилин вже ніхто не мав сумніву, що попереду — болото. На вікнах з обох боків посідали Фока і Родивон Сильвестрови і сповістили, що ворожий табір відразу за болотом, що полонена Сміхоша разом з Феофеофанчиком поводяться мужньо і гідно, але стало відомо, що вороги скоро завезуть дівчинку у невідому лісову схованку, а Зозулю — до самого Страхолюда…

Умпарара з розгону врізався в багнюку і пішов уперед. Спочатку його мотор співав мужньо і піднесено: "вррро-о-о!.. вррра-а-а!.." Але далі Умпарара все дужче напружувався, і пісня його стала інакша: "го-о-ой!.. грри-и-и!.." Він почав рухатися вихилясом, виставляючи уперед то один, то другий бік, завзято вкручувався колесами у твань — але йшов, ішов!..

Так він і добрався до вузенького сухого острівця. Фрусеві колії бігли далі у чорну твань. Та Умпарара раптом загальмував і спинився.

— Все! — зітхнув автомобіль. — Далі не пройду.

— Фрусь пройшов… — пошепки, але з докором нагадав Ходючок.

— Він удвічі легший, — стримано сказав Умпарара і замовк.

І всі замовкли, прибиті розпачем. Тільки Пріся удавала, ніби нічого особливого не сталося і вона все знала наперед. Хлопчик вийшов з машини і озирнувся. Їх оточувало болото. Воно було густо населене п’явками.

А за болотом, за якихось двадцять кроків попереду, над галявкою, викручувався старезний в’яз, а під ним тьмяно виблискував сірий горб Фрусевого кузова і химерно розмахувала руками постать бридкого хулігана Маєша.

11. Перший бій

Спочатку в таборі Бруднерського всі заціпеніли. Вони дивилися, як невмолимо наближається Умпарара, і не могли ворухнутися. Та ось автомобіль загальмував і спинився.

— Сіли! — переможно закричав хуліган Маєш.

Сміхоша прикусила нижню губу, щоб не заплакати.

Бруднерський поліз на пеньок проголошувати промову, але не доліз. Ніхто й не помітив, коли Феофеофанчик умудрився звіситися з Фрусевого вікна і тихенько обплутати Бруднерському задні лапи. І от здоровенний пацючище шарпнувся до пенька — і впав на черево. А Феофеофанчик так само лагідно накинув петлю на передні лапи…

Бруднерський заверещав. Це не допомогло. Тоді він почав шарпатися і вириватися, і від того пута Феофеофанчика затягувалися ще тугіше. Тоді Бруднерський почав качатися по землі, намагаючись перекусити цупке і міцне, як дріт, стебло крученого панича.

І тут на полі бою з’явилася Пріся. Вона здалеку побачила, що за болотом на галяві, під перекрученим в’язом, діється щось цікаве. І треба було на неї подивитися! Як на пружині, підстрибнула киця над дашком Умпарари, вчепилася у гілку дерева і побігла. Вона перебігала з гілки на гілку та із стовбура на стовбур швидко, як білочка.

Так вона перебігла болото і заскочила на дашок Фруся. Ще один стрибок — і Пріся перетворилася на маленького тигра. Вушка прищулені, тіло напружене, а пазурі, гострі, як рибальські гачки, виставлені вперед! Блискавичний стрибок — і вже вона на загривку Бруднерського, і гне, гне його додолу…

Бруднерський безсило вищав, а навкруг Прісі звужувалося страшне коло. То пішло в наступ військо Бруднерського.

Ходючок стояв на даху Умпарари і уважно оглядав поле бою.

— Обережно! — закричав він Сміхоші. — Ти і Пріся — будьте обережні!

Пріся, Феофеофанчик і Сміхоша прислухалися і через це послабили увагу до Бруднерського; а цей здоровенний сильний пацючище прудко висмикнув задні ноги з пут крученого панича, трохи випростав голову і враз заверещав так пронизливо, як ще не верещав жодного разу в житті:

— Пацюковичі! Всі як один — рвіть кицьку!!

Пріся тієї ж миті підскочила вгору над Бруднерським — вона звилася, можна сказати, як ракета, — і приземлилася на даху Фруся. Але й там не затрималася метка Пріся — наступної миті вона вже сиділа на гілці в’яза і звідти грізно сичала на пацюків.

А Ходючок на острівці укотре стукав себе по лобі, викликаючи рятівну думку, — коли почув неголосне, таке надійне вуркотіння Умпарари Чамчамчам:

— Агов, хлопчику! Якщо тобі не важко, відчини багажник і візьми там у кутку цепи-грунтозачепи.