Хіба ревуть воли, як ясла повні - Сторінка 6

- Мирний Панас -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Так день настав, так і минув. Одходячи на спокій, сонце обдало землю блискучим промінням; земля на прощання усміхнулася— і потемніла. Спустилася ніч; викликала собі на втіху зорі; викотився з-за гаю місяць— і став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутті теплої ночі,— не спав тільки один соловейко, виспівуючи в зеленім садочку свою любу пісню,— та не спало ще лихо в Орищинім та в Мотринім серці… Завело і воно свою пісню— гірку, журливу, безнадійну… І не розходилась та пісня по світу, не окликалася луною в лузі, як соловейкова; а, як важкий камінь, налягала на душу, морочила голову цілим роєм темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали,— тільки то одна, то друга зітхала… І відкіля це лихо взялося? і чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остапові?.. чим вона тепер осталася?.. Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?.. покритка-дівка?.. Ні жінка, ні дівка, а замужня вдова… Гріх перед богом,— чим його замолити? Сором перед людьми,— чим його змити?.. А ще ж, може, і каратись за це прийдеться— хоч не на сім, то на тім світі… Непевний той Остап,— він щось лихе, страшне… Страх справді після таких думок закрадався їм в душу— і вони обидві тихо молилися.

Як не мучились вони цілу ту ніч, що вже не думали, а все-таки не видумали нічого для себе утішного.

Не вигадали поради й волосні. Судили, рядили— та окружному, а окружний— губернаторові. Пішли писати та одписувати…

Незабаром наїхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпілася страху Мотря од тих хитрих спросів та переспросів; набралася горя Оришка, глядя на свою

дитину.

А в селі— тільки й мови, тільки й речі, що про Хруща. Наче все на світі для Пісок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща— й Мотря… Хто її зроду не знав,— став допитуватись:де вона й що вона. Не можна Мотрі нікуди очей показати, щоб на неї пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю,— малі діти слідком за нею; порається Мотря на вгороді,— бачить: дві жінки стоять коло тину, дивляться на неї й перешіптуються. Немає Мотрі спокою і в церкві: і там її не спускають з очей.

— Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана,— чує Мотря позад себе в бабинці.

— Ота чорнява, що хреститься?

— Егеж, еге… Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.

Чує Мотря, та боїться озирнутись: їй чогось соромно, страшно. Вона впаде навколішки, приникне головою до помосту,— шепче молитву щиру, просить у бога ласки, одмолюе свій гріх— і разом сльози ковтає.

Тоді тільки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Свої клопоти, праця, утома трохи заціпили язики людські.

Коли це— перед другою пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Піски. Як зачули люди, то за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ… Хрущ іде!.. Хруща… Хруща ведуть!..»— викрикують з усіх боків по селу. І біжить на Хруща дивитись старе й мале.

Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залізні штаби; давай випитувати та розпитувати. Піднялися знову спроси та перепроси… Зовсім загубила спокій Мотря: водять її то в город, то з города… А тут— друге лихо: Мотря почула— щось заворушилось під серцем…

Помітили люди— та як у дзвін задзвонили:

— Чи чули?..— питає молодиця другу, стрівши на улиці.— Завагітніла…

— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!

— Це вже, видно, не перед добром, моя матінко!.. Чи не кінець, бува, й віку швидко буде… Там: торік хвостата зоря світила, а це знов проява якась вирискалась…

— І я кажу: не перед добром таке на світі коїться!

Та як підуть отак цокотати,— не переслухаєш. А під неділю або свято збереться де-небудь чоловіків купа, надійдуть жінки, парубки, дівчата— назбирається чимала юрба людей, та й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.

Аж ось— не знать звідкіль узялась на селі чутка, що вій ні Хрущ, ні Притика, а прямісінько таки Іван Вареник— кріпак пана Польського, що панував у Пісках.

Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана,— пан одсахнувся: робіть, мов, з ним, що хочете, як знаєте… Тоді громада розвязала діло. Як голили хлопців у москалі: «У некрути його!..лоб йому! лоб!..»— закричала громада. Поїхав голова у Гетьманське, пішов, куди треба, одніс, що годилось— і «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте— і став він з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали,— та більше він ні вертався, ні озивався.

Оддали Остапа в москалі перед покровою. А так, перед пушенням, породила Мотря сина,— те ще й породила неабияк. Роди були тяжко трудні: потугувала ними Мотря два дні й дві ночі, не своїм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха,— ніщо не помагало. Ледве Мотря на той світ не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала— лежала мертвою колодою… Аж на третій день «господь її помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…