Кінний міліціонер - Сторінка 2

- Антоненко-Давидович Борис Дмитрович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


І досі в пам’яті йому та ніч, коли в аул приїхали по Беймбета на машині росіянин у цивільному й казах у кожушку й з наганом при боці. Перевернули шкереберть усе в юрті, чогось шукаючи, й, нічого не знайшовши, повезли Беймбета спочатку в Джамбул, а далі в Алма-Ату.

Ще раніш, так само вночі, забрали в аулі вчителя й колгоспного зоотехніка, і люди не знали, що й думати. Що ж воно тепер кажуть в аулі про Беймбета, котрого всі знали як доброго, лагідного чоловіка, що нікому не завдав ніякої шкоди, ніколи нікого не образив? Сказати б, помилково забрали його, припускаючи, що Беймбет щось украв або переховує чуже, так ні ж — нічого чужого в Беймбета не знайшли, лиш узяли давню-предавню газету, в яку жінка загортала колись хустину, куплену на базарі в Джамбулі для маленької єдиної доньки: коли підросте й стане дівкою на виданні, тоді й носитиме, а поки що хай лежить у скрині.

Незрозуміле було, чому взяли не хустину, що коштувала таки добрячих грошей, а — газету, нікому не потрібний папір, що його досить у всякого начальника? Та чи не в тому газетному папері й таїлася та лиха сила, що призвела Беймбета до його дальших поневірянь? Не раз на допитах в Алма-Аті слідчий-росіянин потрясав тою газетою й гримав з огидою на Беймбета: «Ах ты ж, левосерый конный милиционер!»

Що таке «левосерьій» — Беймбет і досі не розгадав — занадто-бо мудре російське слово, але чому слідчий закидав йому службу в міліції, та ще до того ж у кінній, — Беймбет не міг зійти з дива. Та й хіба за службу у міліції карають?

Ні в тюрмі, ні на етапах, ні в таборі Беймбет ще ні разу не бачив колишнього міліціонера. Всяких людей доводилось йому зустрічати по цей бік життя — колгоспників, робітників, учених, навіть з начальства попадались часом в’язні, але міліціонера — жодного. В аулі, де жив Беймбет, взагалі не було міліції, у Джамбулі, куди зрідка приїздив на базар Беймбет, йому траплялося бачити міліціонерів, але він завжди бокував від озброєних людей. Діла до них у Беймбета не було, а випадково з ними зіткатися не слід: за тими, що мають шаблю й наган, стоять право й сила, і ліпше бути від них подалі.

І все ж слідчий вважав його за кінного міліціонера…

Беймбет таки побачив учителя з їхнього аулу. В Алма-Аті на звідні, де їх звели вдвох, щоб вони призналися в своїх злочинах, викриваючи один одного.

Учитель, змарнілий, блідий, видно, чимсь дуже наляканий, говорячи по-російському, стверджував, що він сам і Кунанбаєв таки були «левосерыми». Хоч як напружував думку Беймбет, але так і не міг збагнути значення того загадкового російського слова й тільки знай торочив, що він ні в кінній, ні в пішій міліції ніколи не служив… Розпитати вчителя про «левосерого» Беймбетові не вдалося, бо їх швидко розвели по різних камерах. Звели їх ще раз усіх трьох — Беймбета, вчителя й зоотехніка — на суді, але там розмовляти підсудним між собою не дозволялося, й Беймбет нічого не міг розпитати в учителя. На суді вчитель, хоч і говорив по-російському, та Беймбет зрозумів, що він визнав себе за «левосерого», зоотехнік щось заперечував, а Беймбет був ні в тих ні в сих, проте це не допомогло нікому з них, і суд одважив кожному по десять років далеких таборів.

Хто зна, може, вчитель і справді був якимось «левосерым», — він чоловік учений, знав не тільки арабське письмо, але й російське, і Беймбетові до нього не рівнятись. Але чого Беймбета приплели до цієї дивної історії? Не інакше як хтось щось набрехав на Беймбета. Але — для чого? Хто? Адже Беймбет ні з ким не сварився, нікому не заподіяв шкоди…

І знову — думки, гадки, припущення, від яких тільки болить голова, але так ні до чого й не додумаєшся.

Особливо напосідають на Беймбета думки й спогади навесні, коли й у Букачачі починає пригрівати ясне сонечко й навіть у дворі таборового пункту крізь затоптану багатьма ногами землю пробивається зелена травичка. В такі дні Беймбет не витримує своєї вимушеної самотності й злізає з своєї верхотури, підходить до колишнього колгоспного рахівника відкілясь з України, Бондаренка, й сідає поряд нього на нарах.

Трохи помовчавши, Беймбет глибоко зітхає й каже:

— Ех, Бондаренку, якби ти бачив, як у нас у цю пору росте трава в степу, а степом іде один верблюд, а за ним другий, третій, четвертий, а збоку біжить маленьке верблюденя й скубе зелену травичку, — ти б плакав великою сльозою!..

Бондаренко не глузує з Беймбета, не проганяє його, як інші, він тільки мовчки хитає головою на знак згоди й пише далі, підклавши під папір диктову дощечку собі на коліна. Пише він у вільний від роботи час скарги в’язням і на тому трохи заробляє грошима або продуктами з посилок. У бараці є ще один чоловік, що пише людям скарги, — це колишній адвокат Гостицький, що знається на законах і має навіть маленьку книжечку Кримінального кодексу. Але хоч як переконливо пише Гостицький, доводячи, що слідство й суд підійшли до справи обвинуваченого однобоко, не врахували, мовляв, того й того, а до того ж ще й порушили якусь статтю Кримінально-процесуального кодексу, відповідь на його скарги одна й та ж: підстав для перегляду справи нема. Навіть самому собі, незважаючи на неодноразові скарги, він не може добитись бодай зменшення строку. Через те Гостицький мало популярний як скаржнийк, і до нього звертаються по допомогу або новаки в таборі, або велемудрі інтелігенти, яких густо згребла останнім часом у табори єжовська мітла.