"Кізонька" - Сторінка 3
- Тютюнник Григір -А то самий хліб їси! А цей буде ще й з пилюгою...
Знайшов хлібину, обдмухав з усіх боків, затис під рукою і поплуганився додому.
Прокинувся опівночі тверезий. Тільки в голові шуміло та миші бігали по хаті. Довго дивився на місяць, що поволі нижчав, нижчав... А перед очима — ось вона: біжить від госпітальної прохідної, хустка збилася на плечі, очі сяють крізь сльози жалем і любов'ю, в руках вузлик білий... Прийшла з села за сто кілометрів, пішки, розшукала. А він, широкоплечий, блідий і тому ще чорнобровіший, не йшов — біг на милицях їй назустріч у білій спідній сорочці розхристаній...
"Ех, вивоюваяся, виробився, постарів, Степане,— зостався шпик... "
"Ні-і, ця не пішла б "кізоньку" танцювати... Не стала б на пальчики ні перед ким... Ця пройшла б мимо всякого з отих своїх, якби вони за нею не ганялися! Пройшла б мимо, як стонадцять чортиць!"
Місяць зайшов.
А Степан ще довго дивився в стелю. Потім сказав уголос, аж мишва приснула в усі боки:
— На біса мені той держак був здався? Ну на біса?!