Коні не винні - Сторінка 2
- Коцюбинський Михайло Михайлович -— Жане, твій борщ прохолоне…
— Ах, вибачай. Соня… Ну, мій міноносце № 17, зав’язуй серветку…
— Єсть! — стрепенувсь «міноносець № 17» (по порядку лакеїв, яких Жан часто міняв). Він вже давно тримав напоготові серветку.
— Я думаю, що-о… — прихильно обізвалася Ліда, схиливши набік біляву головку мадонни.
— Почали сіно возити, Антоша? — зацікавивсь Аркадій Петрович.
Антоша не чув. Він накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидів на стільці поруч, кістки на тарілку, і всім виднілась тільки його макушка з рідким волоссям.
Софії Петрівні неприємно було дивитись, як Жан їсть неохайно, лишаючи в вусах шматки буряків, і вона повернулась до сина:
— Антоша, тебе батько питає про сіно…
— Ах, вибачай… — підняв той засмалений вид і засюсюкав: — Замість дванадцяти возять тільки десять возів. Артем обернув щось два рази та й кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залізні граблі і треба фершала кликать, — бреше, звичайно… А Бондаришин ще зимою взяв гроші, а тепер крутить…
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його білому лобі густо осіла роса, а очі посоловіли.
Він знав усе, що робиться на селі. Мав не менше десятка дітей од сільських дівчат і не раз мірявся силою з найміцнішими парубками, незважаючи на офіцерські чини.
— Усі вони такі! — сердито зітхнула Софія Петрівна і погладила таксу, що сиділа коло неї на кріслі, важко вип’явши свої руді груди, мов в камізельці.
— Ви чіпляєтесь, діти мої, — благодушно обізвався Аркадій Петрович, кінчаючи борщ. — Мужик має так само свої потреби й турботи, як і ми, грішні…
Він був у чудеснім настрої по сьогоднішній сходці.
— Безумовно, мені здається, що батько… Ліда знову прихильно нагнула головку мадонни і розтягла кисло свої широкі, бліді уста.
Але Антошу се розгнівило. Вічно та Ліда! Її наспівали ліберальні студенти, як грамофонний кружок, а вона повторяє дурниці!..
— Мужик мужиком, що б там не казали… Ти його медом, а він…
Од ставний адмірал («броненосець», як він себе називав) почув небезпеку од такої розмови.
І поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав тарілки од панів і собак, він почав оповідати другий свій сон.
Він був ніби на концерті. Се була музика нових поколінь, нечувані комбінації згуків, щось таке, перед чим Бах, Гайдн і Бетховен — пігмеї…
Антоші зробилось скучно. Він вже чув дядькові сни і вважав кращим зайнятися своїм Нептуном.
Одрізав скибочку хліба і поклав на ніс.
— Тубо!
Нептун сидів поважно і мружив невдоволено очі.
На хвилину зробилось тихо в столовій.
— Піль!..
Тільки Ліда витягала довгу одкриту шию і прихильно схилялась в бік дядька.
Але її Мільтончик, обстрижений пудель в боа на шиї, як дама, і з голим задом, дряпнув її лапою по руці, домагаючись їсти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собаці, такий же блакитний, як її сукня, і дала Мільтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
— Тепер дійсність дивніша за сни! — стиснула вона плечима і подивилась кудись на стелю. А Антоша і підхопив:
— Що правда, то правда. Таке діється навкруги, що не знаєш, чим і скінчиться. Вчора, кажуть, землі барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цілим селом і прогнали баронових орачів.
— Як! Вже забрали?
— Ф’ю-ю! — свиснув Антоша. — Нема вже в барона маєтку, та й сам утік… Страх що діється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лібералізмом.
— Ах, ах! — зітхнула хазяйка дому.
— Ну, нам не доведеться тікати, — засміявся Аркадій Петрович. — Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нічого з тобою не буде? Правда, собако? — Він лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби і крутила обрубком хвоста. — Я своїх думок не маю потреби таїти… — Він вийняв палець і тримав на одшибі. — Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се оддавна…
— Аркадій!.. Laissez donc… le domestique ecoute!..[1. Залиш, прислуга слухає.] Софія Петрівна з жаху заговорила басом. Однак се нітрохи не помогло.
— Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала — і годі. Треба ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і нам… так, десятин з п’ять… Я на старість за баштанника буду. Надіну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у місто… Ха-ха!..
— Він ще жартує!
Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша.
На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька.
— Я була певна, що-о…
Але Антоша не дав їй скінчити:
— Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш…