Козачка - Сторінка 2

- Вовчок Марко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


– Не йди за кріпака, не йди! ЯК ТАКОГО ХОДУ, ТО ЛУЧЧЕ З МОСТУ ТА В ВОДУ!

А парубки оступили хату.

– Не дамо дівчини, – гукають, – не дамо! Нехай вільна козачка не закріпощається людям на сміх, а своєму селу на сором!

Та що не вмовляли Олесі, нічого не помоглось. Тільки гірш дівчину засмутили. Слухаючи їх щирої й розсудливої ради, хоч і одмовляла їм, що не вповає ані на худобу, бо має й сама, ані на вільність: «Що, – каже, – по тому, що буде вільний, коли не буде любий?» – а проте сльози так з очей і ринуть.

– Тебе, дівчино, як я бачу, й за рік не переговориш, а за два не переслухаєш, – каже Опанас Бобрик. – Сказано: жіноцький розум на що добре здатний? От любий, любий, та й годі! А любого того які обсіли, на се не вважаєш? Та що я маю слова дурно тратить! Вона й не слухає! Бувайте ж здорові, та, НЕ ПИТАЮЧИ БРОДУ, НЕ СУНЬТЕСЬ У ВОДУ, БО ВТОПИТЕСЬ!

Се зговоривши, потяг старий до своєї господи, під грушу.

Далі й люди почали розходитись. Осталась в Олесиній хаті тільки стара тітка плачуча.

III

Вже й ніч землю обіймає; зійшов місяць і вдарив ясним промінням по білих хатах. Олеся, смутна й неспокійна, одчиняє віконце, дивиться: парубки обсіли кружалом її хату; інші гомонять, а декотрі понурі сидять і голів не зводять. Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце і вийшла, а тітка за нею.

Стала Олеся на високому порозі та словами промовляє до козаків:

– Панове молодці! – каже, – змалечку зазнаю, що ви були у всякому ділі звичайні й обачні; не сподівалась я од вас, козаків, таку собі наругу мати! Що ви мене, як вороги, стережете, в неславу сироту вводите! Коли б із рівним змагались, а то з безпомощним дівчам!.. Не заживете собі на

сьому слави, панове!

– Не сподівались і ми, Олександро, – озвавсь, висту¬аючи, огрядний, високий парубок, – не сподівались, щоб старого Хмари дочка та з кріпаком пойнялася!

– Коли наші парубки тобі не до любові, було сказати, – почав другий, козак гарний, як іскра, – ми б тобі знайшли самі; усю Вкраїну виїздили, та знайшли б!

– Шкода шукати, коли мені Бог уже послав такого, що й до любові, й до пари. Яка мені доля судилась, така й буде, не жалкуватиму ні на кого. Хоч і рік стерегтимете мене, я на другий оддамся таки не за кого іншого, як за Йвана Золотаренка. Розходьтесь, панове козаченьки, прошу я вас просьбою, не засмутіть гірше мене, молодої! Послухайте моєї тітки, її старечої та розсудливої мови!

– Розходьтесь, соколи мої ясні! – промовляє стара плачучи. – Вже нашому лиху нічого, мабуть, не вдієш! Попуст Божий, діти!

Парубки погомоніли-погомоніли та й розійшлись.

А Золотаренкові старости собі розгнівались.

– Сього не чутно й зроду в добрих людей, – кажуть, – подавали рушники, змовились, – чи годиться ж розраджувати? Козаки, а звичаю не знаєте! Ми хоч і кріпаки, та за себе вступимось!

– Хто ж і порадить сироту, – одказують старі козачки, – як не ми? Се б нам од Бога гріх був великий, коли б її не одговоряли од сього лиха. Не послухала – Господь із нею! Буде гірко каятись нерозумна дівчина, тоді згадає нас!

IV

Уранці йде Олеся дружок збирати. Куди не вступить, усюди одмовляють, інші аж плачуть. Которих дівчат то матері й не пустили в дружки, которі й самі не пішли, а які і йдуть, то все зітхаючи та жалуючи Олесі: «Не веселий дівич-вечір у нашої молодої!»

От і повінчались; ходять по селу та на весілля запрошують. А тут проти їх саме їдуть люди – з ярмарку вертаються. І Петро Шостозуб, і Андрій Ґонта, і Михайло Дідич, і ще скільки людей. Петро з сивою паровицею рушає попереду. Се був дід дуже старий, білий, а проте чуйний, високий і прямий, як явор; очі йому блискучі, як зорі; іде собі покволом та й питає стрічного чоловіка:

– А що се за весілля в нас скоїлось?

– А се, – каже той, – покійного Хмари дочка повінчалась із Іваном Золотаренком.

– Із Золотаренком? та який же то Золотаренко?

– Кріпак, пане Петре, от Сухомлинського пана підданий.

Засмутився старий Шостозуб, дуже засмутився, і не сказав нічого, а другі так і покрикнули з жалю та з досади.

Тут молоді порівнялись; треба було вже перше всього привітати їх, як Бог велів. Вони поклонились, на весілля просять.

Петро підняв високу шапку.

– Боже вам помагай! – рече. – Нехай Господь щастить долею, шастям і здоров’ям!

Молоді дякують.

– Просимо ж, добродію шановний, на весілля!

– Ні, молода княгине, не піду до тебе на весілля: не подобна річ мені, старому, по весіллях гуляти. Дякую за ласку!

А Ґонта Андрій, чоловік добрячий, тихий був, і каже молодому:

– Ой Іване, Іване Золотаренку! що ти зробив, мій друже! Хіба в тебе розум дівочий, що вповав на теперішнії часи, а що буде послі, не подумав єси та й запропастив і дівчину, і все її плем’я! Тим-то, кажуть, сирота: вільно і втопитись.

Та й похитав сивою головою.

– А чому ж на весіллі не погуляти! – озвавсь Опанас Бобрик, узявшись у боки. – Жаль, та не вернеться! Хоч погуляймо!