Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 109

Оселившись в готелі "Французький палац", він налагоджує приятельські взаємини з послом Франції у Криму та представниками Криму в Туреччині, завдяки чому збирає дуже цінні відомості про стан справ в Україні і, зокрема, на Олешківській Січі.

Але й цього капітану здається замало. В липні 1732 року, вже маючи документ на ім'я лікаря Франка, він вирушає на турецькій фелюзі до Криму. Зупинившись в Бахчисараї, у резиденції місіонерів, він домагається аудієнції у хана Каплан-Гірея. Мета? Спонукати його до виступу проти Росії та до підтримки козаків. Так і залишившись для кримчаків французьким лікарем, Г.Орлик, у супроводі невеличкого гурту охоронців, знову вирушає до Стамбула, але вже суходолом. При цьому він примудряється потрапити на Олешківську Січ, де, не розкриваючи свого імені, має розмови з кошовим Іванцем, на власні очі бачить, що відбувається на Січі, визначає ступінь готовності козаків до антиросійської боротьби. Очевидно, російська розвідка вже здогадувалася, хто такий Франк насправді, тому що в Бессарабії на нього чатував гурт найманих татар-убивць. Проте хтось зумів попередити Орлика, і він щасливо уникнув зустрічі з російськими кілерами. А хіба не варта окремого пригодницького роману операція, внаслідок якої Г. Орлику, разом з кількома спільниками, за наказом короля Людовика XV, вдалося переправити з Парижа до Варшави, через ворожу Германію, майбутнього короля С. Лещинського?!

Смерть — у травні 1742 — гетьмана Пилипа Орлика застає Григора в діючій французькій армії, десь в Баварії. На той час, за особливі заслуги перед Францією, він уже мав титул графа і чин полковника, його знали при всіх королівських дворах Європи. Скориставшись із того, що 1741 р. Швеція знову оголосила війну Росії, полковник Орлик посилено листується з монархами Польщі, Франції, Криму, переконуючи цих володарів, що існування незалежної України — в інтересах усієї Європи. Ще впливовішим авторитет графа Орлика (або, на французький манер, Орлі) став по тому, як у грудні 1747 р., у Версалі, в присутності короля, відбулося його вінчання з впливовою та заможною аристократкою Луі-зою-Єленою Лє Брюн де Дентевіль, що родичалася з родинами Рошешуарів та Куртенуа,

Відтак Г. Орлик споряджає драгунський полк, в якому служать й українські козаки, що опинилися в еміграції. Полк стоїть у Лотарінгії, в Комерсі, майже поруч із родовим замком дружини — Дентевілем. На одному з прийомів у С. Лещинського Орлик познайомився з Вольтером, який подарував йому примірник своєї "Історії Карла XII". У праці " Вольтер і Україна" досліднику І.Борщаку вдалося переконливо довести, що доти Вольтер і Орлик тривалий час були знайомі заочно, і що своїми матеріалами гетьманич допомагав французькому мислителеві в його праці над історією Карла ХП, зокрема, в тій її частині, що стосувалася перебування короля в Україні та в Бессарабії.

Уже в чині генерал-майора, Г. Орлик воює зі своїми полками під саксонським містом Росбахом, штурмує Ганновер, бере участь у битвах під Ціммергавфеном та Лютцельбургом. Він стає одним з найпопулярніших французьких генералів. У битві під Бергеном, що неподалік Франкфурта-на-Майні, його було поранено в шию. Генерал Орлик командував тоді лівим флангом військ. І саме його 13 батальйонів у вирішальний момент — коли германці вже майже розгромили центр французів — врятували становище. Під ударами його військ, армія Фердинанда відступила, і під орудою Франції опинилася вся Франконія. Це була перша видатна перемога Франції у цій війні. І стає зрозумілим, чому король підвищує Орлика до генерал-лейтенанта. До речі, пораненого генерала Орлика заносять до будинку імператорського радника Гаспара Гете, де його мав нагоду бачити син радника, в майбутньому — видатний поет Вольфганг Гете. Ось така вона, доля. Тяжкопоранений "польовий маршал" мав би відлежатися, але назрівала чергова битва, цього разу під Мінденом. Орлик повертається у війська, але під час битви рана знову відкрилася і він помирає від втрати крові. Сталося це 14 листопада 1759 року. Поховано його десь на березі Рейну, неподалік родового замку Дентевілів. Але де саме — дослідники досі не з'ясували. На мій погляд, ми, в Україні, мали б насипати йому умовну могилу, з землею, взятою від Дентевіля. Епітафією ж на його надгробку могли б бути слова, взяті з листа Людовика XV вдові Г. Орлика: "Мадам, я втратив досконалого аристократа, Франція — сміливого й видатного генерала, ім'я якого залишиться у славетних анналах армії.."" Будьмо ж гідні пам'яті цього славетного козацького полководця Франції!

Слово до України. Замість післямови.

Україно!

Історія твоя викресана мечами войовничих русичів й освячена клейнодами волелюбних козацьких полків; нанизана на скупі свідчення збайдужілих чужоземних мандрівників і хитрослів'я лукавих великокняжих літописців;

вона оспівана мелодіями ковилових степів, що пророчо блакитножовтавіють від Дону до Дунаю; і з воїнськими почестями похована по мовчазних, задавлених у минувшину курганах;

від Азовського моря до беркутових вершин Карпат, від чорноморських лиманів до віщих поліських боліт — закодована вона у вічність мільйонами безіменних могил завзятих воїнів твоїх і невтомних оратаїв.

Тисячі й тисячі спраглого до науки люду ще довго докопуватимуться до глибинних джерел твоєї самобутності;

письменники знову й знову вдаватимуться до спроб прославити й ті походи козацькі, прославляти які, здається, вже й недоречно, а мудреці-філософи прагнутимуть оглянути й осмислити незбагненні шляхи праукраінських племен та осягнути розумом сентиментально-войовничу, гартовану на посвисті шабель і струнах бандур, українську душу.

Розкидані по цілому світові, ми, нерозважливі діти твої, все ж спромоглися вижити й вистояти в безперервних, праведних і неправедних, війнах;

відборонити і розширити оті милі серцю, наділені нам долею окрайці землі, на яких, мов сім'я на крем'яних грунтах, висівалися — бозна як і звідки — наші племена-предки;

врости в них корінням і виплекати величну крону мудрості, духовності і непоказного таланту незлобливого, роботящого люду. І коріння це й досі, попри всі політичні й національні пристрасті, міцно вплітається в могутнє культурне, морально-етичне та духовне мереживо світової цивілізації.

Україно!

Ми з тобою вийшли з безвісти великого переселення народів, здолали біблейські терни і пустелі, перемолилися по вікопомних язичницьких капищах, щоб нещадно, "огнем і мечем" нищені, знову й знову воскресати на національних голгофах, що завжди визначали відведений нашому народові тяжкий, кривавий, але неминучий історичний шлях; єдиний, тільки нам — з-поміж безлічі інших — суджений шлях у вічність, од правіку боянового, до віків, що піднесуть посадо всесвіту космоземлян.

Він настав, цей час, Україно! Ми повстали. Ми відродилися з предковічного духу мужніх праслов'ян, а, відродившись, увібрали в себе віщу силу аріів і кіммерійців, пройнялися звитягою антів і скіфів.

В аортах нашої нації — кров, дух і сила праукраінських племен і земель, а в генах національної свідомості — риси і душі полян та дулебів, галичан, лемків, бойків та русинів. У ніжності наших жінок нуртує пісенне слово сіврів, подолян і гуцулів, а на відвазі воїнів — печать невмирущості козацького роду.

Україно!

Ти пройшла крізь століття і постала перед світом такою, якою висвятилося тобі бути, з усіма своїми праведностями, гріхами і недоречностями.

Земля твоя і досі носить на собі силу-силенну "братніх" недругів, які не хочуть ані бачити твого народу вільним, ані примиритися з твоєю державністю; які маніакально затялися на тому, щоб тіло твоє христостраждальне пошматувати, а люд повернути в "обновльонноє" колоніальне ярмо, знову ввергнувши його в хохляцько-малоросійське животіння.

Одначе годі! Цього разу ми не відступимо. Цього разу —ні. Цього разу вистоїмо! Якщо тільки воліємо зватися народом, якщо залишилися в нас хоч зернина гордості і краплина честі, — вистоїмо!

Ми повинні нарешті підвестися з колін. Підвестись усі як один.

Забувши чвари, кривди й амбіції, — підвестися, і витворити таку живу й живучу, таку нездоланну і могутню державу, проти якої були б безсилими будь-які провокації, будь-які підступні спроби мертвонародженої імперії пересварити і поглинути нас; щоб, як і колись, за часів козацьких, будь-який натиск недругів наших перетворювався на бумеранг всенародної волі і всенародного гніву.

Є ще, є серед нас кволі, затуркані, по-рабському залякані і слабкодухі. Сліпі провидці і недалекоглядні, глухі до голосу народу та волання власної совісті, оракули, — вони хоч зараз готові зректися самої ідеї відродження незалежної держави, тільки тому, що їм, бачте, важко; що молода, знесилена колоніальними путами, всілякими репресіями, перебудовами та економічними негараздами держава чогось там не додала, від чогось не убезпечила.

Нібито на цьому тернистому шляху ми першії Нібито іншим народам на стежках їхнього оновлення велося легше і безпечніше.

Нібито ниций, жебрацький шматок хліба, якого великодержавні бонзи від нас відбирали і нам-таки кидали, здатний затьмарити в наших спраглих очах сонце жаданої свободи.

Ми вистоїмо, бо наполегливо нав'язувана нам рабська філософія "борщу ісала", філософія тваринного "буття задля буття*, не може загасити в душах наших вогню лицарського служіння вищим ідеалам єдності народу; нашого історичного права на своє незалежне слово та свою звільнену од кайданів байдужості землю; на розкуту від недолугих чужинських догм творчу осяйність,

Ти відродилася з попелу втрат і пороху віків;

з предковічної надіі та одвічної боротьби свого народу;

з розіп'ятої на ідеологічній лжеправді та імперському манкуртстві історичної реальності. Птахом-Феніксом постала Ти з власного небуття і вселенського забуття, і стоїш тепер, молода і прекрасна, перед здивованим світом і дарованою тобі вічністю, свята і невмируща моя, Україно!