Крапля крові - Сторінка 5

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Коли б тільки в торбі все лихо. Він, либонь, чекає на дівчину. Говоритиме їй про любов, ще й вірші читатиме. Може, й квіти купить.

Холодів тривожний погляд перебіг на сина, шукав у ньому чогось, пестив і сварив. Не знати чому, але лише сьогодні Холод по-справжньому зрозумів, що син його вже виріс з дитячих літ. А з ним виросла й тривога, вона вже влилася з тією великою тривогою, котра щоразу охоплює суспіль всіх батьків, змушує дивуватись, шукати, радіти, проклинати. Старшому поколінню кожного разу доводиться розв’язувати одвічне питання, та ще й не так, як розв’язували їхні батьки. Власне, це не питання. Це один з акордів життя. Життя міняється, а з ним міняються й батьки і діти. Діти рідко коли бувають схожими на своїх рідних, як не схоже життя минуле на життя прийдешнє. Вони їх люблять, рівняються по них, але час накладає на них свої скарби. Покликання батьків — згладжувати лихі і полишати скарби добрі. Прокопові Гордійовичу здається, що в дні його молодості їх просто було легше розглядіти. Ті роки — мозолисті роки праці, чорні дні війни. Але ж і оцей молодик з торбою за плечима, і його син, і отой вісімнадцятилітній боєць, що загинув під Берліном, так і не взнавши ніколи, що таке поема й симфонія, гаразд затямивши тільки, що таке затвор і бруствер, зв’язані між собою незримою ниткою. Кінець цієї нитки сховався, може, десь аж у минулій ері. І не протрух. Це єдине, що не трухлявіє в віках.

Холода пробудив від думок Біланів голос. Олександр Кіндратович вже впевнився, що його палісадник не зазнав шкоди, трохи заспокоївся.

— Ходімо до нас, пообідаємо, — запропонував він.

— Та я вже… Колись доведеться цистернами віддавати твоїй Тоні борщі та компоти.

— А мені тобі — цигарки ящиками. Вже, либонь, років десять своїх не купую, боюся «розпочати всерйоз». Олег, на гроші, купи нам якоїсь отрути.

Вони мешкали в одному будинку, в одному під’їзді: Білан — на четвертому поверсі, Холод — на третьому, під ним. їхні відділення теж посідали спільно один будинок, перша хірургія, котрою відав Білан, — два верхніх поверхи, друга — два нижніх. «Все життя ти по мені топчешся, — часом жартував Прокіп Гордійович. — А я поволеньки звик, навіть не намагаюся вивернутись».

Двері відчинила Тоня. Пропустивши до кімнати Холо" да, Олександр Кіндратович затримався в коридорі, буцім шукав щось у кишені плаща на гіллястім оленячім розі, прошепотів дружині на вухо:

— Не говори сьогодні про медицину. В Прокопа невдала операція. І вже вголос, переступивши поріг вітальні: — Ну, жінко, чим сьогодні годуватимеш голову? Ти вже постарайся, треба нам запобігти в нього ласки; це ж тобі не просто хірург, а голова. Голови, головні — люди сердиті.

— Мабуть, тому й сердиті, що головні, — повісив на ріжок дверей солом’яного капелюха Холод. — Є ще в нас людці, для котрих весь смисл діяння — в оцих словах. Вони й повигадували їх: голова, головний. Поки є один головний, другого не буде. Он Тимофій каже, що він — головний двірник, бо немає над нього в лікарні вищого. Хоч, правда, немає й менших.

— Виходить, ти маленький культик?

— Від сьогодні.

В квартирі Біланів — тихо, затишно. Старі, чорного дерева, меблі, м’які килими, із смаком підібрані картини. У шафі, на столиках — красиві дрібнички, котрі уінтимню-ють життя і скрашують його. Той затишок ніби огортає за плечі, спонукає до розмов спокійних, розважливих. А на столі вже пляшка, в якій проти вікна відсвічують червоними боками перчини. Господиня розставляє тарілки, подає страви. Вона метка і водночас не метушлива. Рухи її м’які і ніби аж ритмічні. І в очах, в обличчі — теж лагідність. Вона, здається, дрімає в кожній складочці її квітчастого плаття. Прокіп Гордійович пам’ятає Тоню ще з юнацьких літ. Вдвох з Сашком вони часто навідували гуртожиток педінституту. Там жила Сашкова землячка, а в одній з нею кімнаті — Тоня. Навідували настирливо, приходили навіть тоді, коли знали, що вдома тільки Тоня. Втрьох:

Тоня, Прокіп, Сашко — ходили в кіно, до театру. А потім одного разу сталося так, що для Прокопа не вистачило квитка. Він приходив ще кілька разів, Тоня зустрічала його не то вибачальним, не то журним усміхом. Але третього квитка не стачило назавжди. Тоня не була вельми гарною, але чимось вабила до себе, розмовляти з нею було легко, а дивитись у карі, ледь зжмурені очі — хороше. Ті очі світились хорошою людською ласкою, лагідністю.

Коли Олександр одружувався з Тонею, вона сиділа на вечорі поміж них двох. Для одного — навіки близька, для другого — навіки далека, їй, як здалося Прокопові, було трішки сумно.

Може, на злість, а може, з самолюбства вибрав він, перший лікар курсу, кандидат в аспірантуру Прокіп Холод, вогненну красуню Ольгу. Це було о тій порі, коли Прокіп вперше побачив, як зацвітає сон і як плаче солодкими сльозами хмільна від весняних соків береза. Тої весни аабрунькувалося і його серце. Може, й його вела та ж сила, що квіти сон та березу, хоч Прокопові здавалося, ніби він кохає Ольгу. Пам’ятає, як вперше привів її на вечірку до актового залу. Там була Тоня, був Сашко. Ольжині черевички перестукотіли всі інші. Ольжині штучні коралі на вабливій мармурової білизни шиї пригасили справжні. Хлопці ходили біля неї роєм, гули, немов джмелі погожої днини. Навіть Сашко те й знай припрошував й до танцю. Тоня ж опустила голову і весь вечір не підводила її. Заздро їй стало? Шкода Прокопа?