Кульчиці (величне гніздів'я гетьманів) - Сторінка 26

Тож коли корабель, на якому, серед невільників-веслярів, був Сулима, більш-менш наблизився до італійських берегів, український гетьман зміркував, що кращої нагоди не трапиться.

Невідомо, яким саме дивом, але йому справді пощас-тило завести в оману охорону й скинути кайдани, а потім по-ступово звільнити й своїх товаришів. Гуртом, якому, сказали б ми тепер, нічого було втрачати, окрім своїх пут, козаки, на відчай душі, захопили корабель. А що діялось усе це поночі, то близько трьох сотень зі членів екіпажу та солдатів, які пе-ребували на борту, навіть не зчулися, як опинились у полоні – їх пов'язали сонними і використали потім як галерників.

Те, що відбувалося далі, показує: перед нами чоловік справді рішучий і кмітливий. Поплававши кілька днів на за-хопленому турецькому кораблі та уникнувши сутичок з іншими османськими галерами, Сулима наказав пришварту-ватися в одному з італійських портів. Дізнавшись про одісею колишніх невільників, італійські можновладці вітали українських козаків, як своїх союзників, борців проти ісламської експанції в Європу; а відтак, допомогли одягом та продовольством...

Все це зрозуміло. А як поводився в Італії Сулима? Гідно. Роки щонайтяжчої каторги не змусили його забути, що він залишається гетьманом запорізьких козаків, які невпинно виступають проти османів і кримської орди. А коли так, то йому є про що поговорити з Папою Павлом V, який уже не раз обіцяв організувати новий хрестовий похід проти Туреч-чини, та чомусь не дуже поспішав із цим заходом.

А слід пояснити, що на той час Папа Римський виявив-ся центральною постаттю в антитурецькій боротьбі Європи, в її намаганнях визволити загарбані Османською імперією землі. До того ж, правляча європейська еліта вже добре знала про боротьбу та військову потугу українського козацтва, і високо цінувала його подвиги у кривавих змаганнях з турка-ми і татарами; а головне, що Папа Римський дивився на ньо-го, як на Божу силу, що тільки й здатна протистояти мусуль-манському світові.

Заручившись підтримкою декого з кардиналів, Сулима врешті решт домігся того, що Папа прийняв його, причому зробив це по-діловому, і дуже привітно. Розповіді про походи до турецьких берегів, битви з ординцями та османами; і нарешті про бунт бранців і захоплення корабля просто врази-ли понтифіка. Саме на хвилі цього захоплення, і на знак особистої прихильності, Павло V нагородив українського козака золотим медальйоном зі своїм портретом ( на той час це була офіційна нагорода Ватикана) – за видатні заслуги в боротьбі проти ісламської експансії..

Успіх аудієнції підкріпило ще й те, що Папа виділив козакам кошти, яких вистачило, щоб щасливо повернутись додому. Відтак Іван Сулима увійшов в історію українського козацтва як єдиний з ватажків, кого Папа Римський удостоїв аудієнції та нагородив золотою папською медаллю. Природ-но, що, повернувшись на Січ у такій славі, Сулима знову формує козацьку флотилію і розпочинає нову хвилю морсь-ких походів. Й оскільки його авторитет і військові здібності видаються козакам незаперечними, то зрозуміло, чому 1628 року, після невдалого походу гетьмана Григорія Чорного в Крим, січовики відмовляють йому у праві на булаву (при цьому він залишається гетьманом реєстрового козацтва) й передають її Сулимі.

Новий гетьман визнав за найдоречніше розпочати своє правління з переговорів із польським урядом. Вирядив до Варшави делегацію на чолі з полковником Захарієм Осте-лецьким. Про що мало йтися? Передусім, про пом'якшення умов Куруківського договору, який надто вже обмежував права та вольності козацькі; про основи подальшого розвитку відносин між Польщею та Січчю і всією Україною.

Одначе король і сейм не визнали Сулиму за гетьмана, оскільки його обрали без згоди Варшави. А відтак – сейм відмовляється розглядати умови договору, які запропонував Сулима. Це неабияк загострило стосунки між Річчю Поспо-литою та козацтвом, і виникла загроза нової великої війни. З одного боку, невідворотність її стала очевидною по тому, як 1634 року між Польщею і Туреччиною було укладено мир-ний договір, одним із пунктів якого поляки зобов'язувалися остаточно очистити від козаків усі дніпровські острови. З іншого — реальність її визначалася ще й тим, що на Січ поча-ли прибувати тисячі біженців, які не просто втікали від дедалі дошкульніших шляхетських утисків, а й прагнули при-лучитись до козацької справи і козацької слави.

Втім, небажання Польщі визнавати його за гетьмана особливого враження на Сулиму не справило. Він робить своє. Організовує кілька походів у турецько-татарські володіння, а 1633 року споряджає велику військову експедицію до Азова. Слід сказати, що до Сулими українські козаки Азова не штурмували. Зробив був (1599 року) спробу пробитися до тих місць гетьман Скалозуб, але йому дуже не пощастило. Спочатку ескадра зазнала втрат від лютого шторму поблизу південних берегів Криму. Потім у Керченській протоці турецькі кораблі напали на козацькі чайки, частину їх потопили вогнем із гармат, а частину за-гнали в бухту, де козакам довелося зазнати всієї гіркоти тяж-кого, безнадійного бою. При цьому чимало їх потрапило у полон…

Дізнавшись про це, січове товариство негайно обрало своїм гетьманом Самійла Кішку, а той об'єднав запорожців та реєстровиків і вирушив на пошуки загону Скалозуба. Вря-тувати свого попередника Кішці не вдалося (як стало відомо згодом, він загинув ще під час бою в Керченській протоці), але туркам помстився жорстоко. Захопивши значні трофеї, він навіть привів до Дніпра кілька турецьких кораблів, на яких було чимало невільників.

Знаючи, що місто це надзвичайно багате, наш гетьман вирішив утілити в життя ідею Скалозуба і здійснити давню мрію козацтва. Хоч і пам'ятав: азовська фортеця надзвичайно міцна, дехто навіть вважав її неприступною. До того ж, добу-ватися до неї морем дуже непросто, адже доводиться проби-ватися через захоплений турками Дніпровський лиман, оги-нати Крим, поблизу берегів якого постійно рейдував турець-кий флот; проходити Керченську протоку і потім пливти че-рез усе Азовське море, береги, як і води, якого теж перебува-ли під контролем ворога. Одначе все це вже не могло стрима-ти Івана Сулиму.

Щоправда, памятаючи, яка доля спіткала в поході на да-лекий турецький Азов їхніх попередників, Сулима попросив січових лірників, аби на прощання проказали "Думу про Скалозуба" товариству, яке вирушає в похід до того ж таки міста, під стінами якого запорожці так досі й не побували. І співці примусили струни лір співати…

… А на Тендрі-острові Семен Скалозуб

З військом на заставі стояв

Та на тую галеру поглядав,

До козаків словами промовляв:

… Козаки, панове-молодці!

Що сяя галера: чи блудить,

Чи світом нудить?!

Чи много люду козацького має,

Чи за великою здобиччю ганяє?..

Як ви розумієте, сюжет думи виявився повчальним. Од-наче цього разу українська ескадра щасливо подолала всі пе-решкоди, добулася Азова і, висадивши десант, розпочала об-логу та штурм міста. За даними дослідників, самої фортеці козаки не чіпали: з них досить було й міста з передмістями. Порубавши турків, які пробували їм протистояти, та захо-пивши велику здобич, козаки з тріумфом узяли курс на гирло Дніпра. Але тут розвідка Івана Сулими доповіла, що поблизу Очакова на його ескадру чатує цілий турецький флот: султан жадав помсти за ганьбу Азова.

Проте Сулима був занадто досвідченим мореплавцем, щоб погодитись на відкритий бій, у якому турки могли його й подолати. Дочекавшись ночі, він заскочив ворожий флот несподіванкою і завдав чимало шкоди: кілька кораблів пус-тив на дно, ще більше зробив непридатними до мореплавст-ва, а решту розкидав по морю. І лиш після цього спокійно переплив лиман та зайшов у Дніпро.

До наших часів дійшов текст листа Івана Сірка, адре-сованного кримському ханову. Так ось, у ньому Сірко нагадує, що "року 1633-го Сулима, гетьман Війська Низового Запорозького, в моноксилах, від Січі по Дніпру, потім по Чорному морю, через увесь Босфор Кіммерійський в Мес-тицьке озеро (тобто через Керченську протоку в Азовське море) запливши, здобув найміцніший в Азії град Азов".

Проте на цьому він не зупинився. Нібито маючи намір помститися за невдачі свої попередників та позбавити азовську фортецю ореолу неприступності, наступногої весни, маючи всього тридцять чайок, Сулима знову ввійшов в Азовське море. Могло здатися, що, ведучи таку незначну кількість воїнів і зовсім не маючи важкої, осадної артилерії на подібний похід здатен зважитися тільки божевільний.Але Сулима все ж таки зважився.

Щоправда, він розраховував на підтримку донських козаків. Хоча військовий круг, виходячи з власних інтересів та інтересів Московії, тимчасово заборонив дончакам напа-дати на Азов та інші турецькі міста, проте, порушуючи наказ круга, отаман Олексій Лом зумів привести йому на допомогу сотню козаків. Так, всього лише сотню, але все ж таки. При-пускаю, що з собою вони привезли кілька гармат, адже з то-гочасних джерел випливає: чотириденна облога міста трива-ла з використанням козацької артилерії, хоча відомо, що легкі козацькі фальконети, які чорноморці везли з собою на чайках, мало придатні для підтримки штурмових лав.

Зрозумівши після чергового наступу, що сили занадто нерівні, отамани зняли облогу і подалися спочатку до гирла Дністра, де напали на Аккерман, а потім пройшлися приду-найськими містами – Кілією та Ізмаїлом. Похід виявився вда-лим, проте повертатися на Січ гетьман Сулима не захотів; або ж просто дізнався, що в Дніпровському лимані на нього чатує турецький флот… Словом, як би там не було, а відомо, що зиму з 1634 на 1635 роки українські козаки ночували в донських станицях, контрольованих гостинним отаманом Ломом. Підтвердженням цієї інформації слугує донесення севського воєводи, який, посилаючись на розповідь нереєстрового українського козака Лавріна Лєпляєва, повідомляв Посольському приказові, що "козацький отаман Сулима з запорозькими козаками ходив із Запоріжжя на мо-ре, під турецькі міста, й до Азова підступав, а після походу прийшов зимувати на Дон".

Інформація про те, що, після нападу на Азов, Сулима залишився зимувати на Дону, надзвичайно важлива. Скори-ставшись із того, що на Дону зі своїми козаками виявився, після невдалої спроби підняти повстання, і Тарас Федорович (Трясило), Сулима вирішив об'єднати сили і ще раз пройтися турецьким узбережжям.

Ну а далі події розгорталися таким чином… "20 квітня 1635 року, — як повідомляє В.